Лиш любов і віра виживають у жорнах часу
«Серце навпіл» — прем’єра вистави за новелами сучасної української письменниці Марії Матіос «Апокаліпсис» та «Дванадцять службів» з книги «Нація» в Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. Василя Василька. Режисер-постановник — заслужений артист України Олексій Гнатковський, в головних ролях — Марія Деменко, Ірина Бесараб, Денис Гранчак та Юрій Оноприйко, Сергій Ярий, Вікторія Головко, Альона Коновальчук, Аліна Катречко, Олег Карпенко та Анатолій Головань, Давид Дудучава, Анатолій Дриженко. Формат вистави: глядач на сцені.
Може зламатись тіло,
Але ніколи — дух.
Олекса СТЕФАНОВИЧ.
В селі з давніх пір жили українці, росіяни, євреї. Жили разом, працювали разом. Але кожен з них йшов помирати на своє кладовище. Такий звичай. Українці, вітаючись, знімали шапки, євреї шапок ніколи не знімали. Звичай… У християн був піп, у євреїв — ребе. Між іншим, розумні люди були, знали відповіді на всі запитання. А ще в селі був урядник. Як вам відомо, віра у всіх різна, а влада для всіх одна.
(Монолог Богдана Ступки з вистави «Тев’є-Тевель» в Національному
академічному драматичному театрі ім. Івана Франка).
А жорна часу все крутились і крутились, перемелюючи народи, країни й навіть цілі епохи. То що вже казати про таку дрібноту, як людська доля, хоч і поставлено людину Всевишнім у центрі всього. Мінялися влади, і що інша — то гірша, бо від Сатани були вони всі, й не знати, котра жорстокіша. «Страх і неспокій поперемінно сковував людей, бо прийшов і пішов твердий на вдачу москалик, при-йшов і пішов звиклий до муштри і дисципліни румун, знову вступивши край швидкому у дії москалеві». Ця, що зі сходу зайшла, криваво-червона, віддавна ненавиділа українську людність. За спротив — і глухий та захований у глибінь душі, і відвертий, сміливий, за відданість народові, нації, рідному краєві, цілій Україні…
Війна продовжувалась: одні, в лісі — з любов’ю та самопожертвою, інші — з ненавистю та садизмом. І не було миру ні на землі — в людських оселях, ані під землею — у повстанських криївках; не було його і в людських душах… «І не було такої сили, котра б спинила зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори».
Проте йдеться у виставі не лише про Карпати чи Прикарпаття, а про всю Україну. І не так про той спротив обом тоталітарним системам — совєтам і нацистам, котрі були породженням самого пекла й нічим не різнилися, як про людські душі, про Бога в цих душах.
Але ось питання: як сприймуть одеські глядачі такий сюжет — з огляду на специфічну та неординарну публіку тут, на півдні, на який особливо заточена потужна ерефівська пропаганда? Хоча… можна й так сказати: чи коректно ставити питання саме в такій площині? Адже найголовніше в театрі: не про що, а — як.
Пригадується, в перших роках Незалежности якось під час зустрічі керівництва театру та провідних акторів з громадськістю і пресою було заявлено, що ні про Бандеру, ні про Петлюру (в узагальненому, зрозуміло, сенсі) нічого тут ставити не будуть. Запитання було висловлене в іншому ракурсі, але — тим не менше… Наголошувалося й на інших проблемах, зокрема пов’язаних з нестачею сучасної драматургії. У цьому прочитувалося й певне лукавство, бо драматургія таки була завжди — як не в драматургічному вираженні у вигляді готових п’єс, то вже точно — в літературі, яка відкривалася нам з-поза цензурних заборон, та й у новітній літературі так само. Важливо знайти, побачити в творі те, що схвилює. В театрі — як у великому складному організмі — не буває без проблем, передовсім творчого характеру, і саме в репертуарній політиці. Траплялися, бува, й випадкові вистави. Часи мінялись, і в театрі щось мінялося. І крутилися невпинно жорна часу отим Вічним Дідом з нині прем’єрної вистави.
Олексій Гнатковський, молодий режисер Івано-Франківського національного академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка, побачив у двох новелах сучасної письменниці те непроминальне, вічне, що є притаманним будь-якому часові, об’єднавши в одне сценічне дійство дві історії.
Одна з жінок, «не з відважних, але й не з боязливих», збирає дванадцять удовиць, щоби відмолити в церкві дванадцять службів. І ми розуміємо, знаємо, чому вони залишились без чоловіків. Є у виставі епізод — ми довідуємося про це з розмов (до речі, кожне слово, мовлене тут, на кону, точне і виважене, а кожна фраза — без жодного зайвого слова): в село привезли на впізнання вбитого повстанця, але ні одна — хоч знали всі — не назвала його ім’я, навіть найближчі. Дванадцять удовиць… Одна з них прагне щось зробити, бодай те, що може. «Вона надумала гадку не хитру, але й не шкідливу. Збереться їх дванадцять жінок-удовиць та й наймуть у церкві дванадцять вдовиних службів. Аби Бог відвернув цю чуму з їхнього села, аби змилосердився над людськими й своїми дітьми, й очистив край від страшної нечисті…». Вона вірить, що їхні слова дійдуть до Бога, тому що віра глибша й сильніша за наші сумніви.
Така перша новела. А друга — це історія двох сімей, української та юдейської, котрі жили поряд, через паркан. Допомагали одні одним, разом відзначали свої свята. А коли прийшла спільна для всіх біда, у найскладніших умовах для життя, попри смертельну небезпеку, українська родина знаходить у собі і сили, й любов, рятуючи єврейську дівчинку. Бо серце таки ділиться навпіл, бо головне — людяне в людині, і Бог у ній. А вже якому Богові молиться вона — та яке це має значення?
Це загальнолюдська історія. Ми опиняємося в тих чи інших життєвих чи історичних умовах, і від нашого вибору — кожен день — залежить: залишаємось ми людьми, чи піддамося слабкості і спаскудимось. Так мислить режисер-постановник Олексій Гнатковський.
— Це вистава про нашу країну, про її силу, про ту любов, яку вона може подарувати світові. Це — як родинна молитва… У нас в країні зараз війна, і в кожного з нас є в цій війні своя зброя. У кожного. У мене — моє художнє слово. Так само і в акторів. І цією зброєю мусимо захищати, зберегти свою країну… Якщо хтось скаже вам, що мистецтво поза політикою чи мистецтво поза контекстом історії, плюньте йому в очі.
Свята правда. Тому що це не просто собі лукавство, це — блюзнірство, це — також і все, на що ми кажемо сьогодні: зрада…
Ця вистава — як притча, попри те, що вона дуже образна, метафорична, з філософським заглибленням. Її філософічність проста й дохідлива, а її метафоричність легко прочитується й запам’ятовується. У ній нема декорацій — лише кілька сценічних атрибутів по ходу сюжету, дуже виразних, промовистих. А коли треба помислити, то на те й література, на те й театр, а не легковажне шоу, та, зрештою, все мистецтво. Вистава спонукає до мислення, до роздумів у дусі нинішнього часу.
Театр перебуває у творчому пошуку — це очевидно з вистав останніх років. Матеріалу, який би зацікавив глядача, а найперше — творчий колектив, — властиво, свого репертуару. Режисера з оригінальним мисленням та нестандартними підходами до вирішення сценічного завдання, яке уміє поставити перед колективом. Зрештою, і свого, мабуть, глядача. Тут склалось доволі потужне ядро молодих акторів, котрим до снаги творити сучасний психологічний театр.
Роман КРАКАЛІЯ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206