Валентин МОРОЗ

Я — міст. І мною, і зі мною
Іде мій український люд,
Надії сповнились святої
І рабства скинувши хомут.
 
Несем свою щасливу долю,
Й вогонь свободи, що не згас.
І золота стріла тополі
Летить, пронизуючи нас…

Іван Богун

Треба бачить грядуще так ясно,

Крізь століття напруживши зір,

Щоб приїхати у Переяслав,

Але не підписать договір.

Треба серцем відчути пророчо

Все, що буде не нині — колись,

Щоб, Богданові дивлячись в очі,

«Що ти робиш?! — сказати. —

Спинись!».

* * *

І за найбільшу в світі плату
Я не прощу вам одного —
Коли кричали ви Пілату:
— Розпни його!
— Розпни його!
 
Та мить в мені — страшна,
як фатум.
І я нічого не забув,
Бо в вашім юрмиську проклятім
І я там був. І я там був.

Старовинної пісні слова
Олексі Різникову

Я не знаю коли, я не знаю де,
(Бо росте по роках трава),
Але кликали в бій
за свободу людей
Старовинної пісні слова.
 
Їх ніколи не вчив напам’ять я,
Але сняться вони мені:
«Трансвааль, Трансвааль,
країно моя,
Ти вся гориш у вогні!..».
 
І щось дивне стається
із серцем моїм,
Закипає у жилах кров.
І тривожить зорі прогірклий дим,
І ячать вони знов і знов…
 
І тоді серед ночі схоплююсь я,
Й розриває серце мені:
«Трансвааль, Трансвааль,
країно моя,
Ти вся гориш у вогні!..».
* * *
У протитанковому рові
Виросло дерево на крові.
Виросло дерево, наче храм.
Може, — загиблим.
А може, — нам…
 
І дуже страшно стояти в храмі,
Коли душа не зовсім спокійна —
Так, наче давно написав до мами
І досі листа у скриньку не вкинув.
 
У пам’яті завжди тривожно і тісно,
Пече вона серце, як рана жива!..
Ви чуєте, ось народилася пісня.
І є у тій пісні такі слова:
 
«У протитанковому рові
Виросло дерево на крові.
Виросло дерево, наче храм.
Може, — загиблим.
А може, — нам?..».

Більше нічого чекати

Та впустила золоте відерце…
                                  (З пісні)
Більше нічого чекати:
Літаки вже крильми б’ють.
Літаки вже крильми б’ють
І з криниці воду п’ють.
 
І стоять біля криниці
Два відерця золотих,
Два відерця золотих,
I коромисло до них.
 
Більше нічого чекати:
Літаки вже крильми б’ють.
Літаки вже крильми б’ють
I з криниці воду п’ють.
 
Напились води з криниці
Й полетіли літаки.
Полетіли літаки
Вишивати рушники...
* * *
У нас в родині так ведеться зроду...
I що би там на світі не було,
А в океані рідного народу
Я не краплинка, ні. Я — джерело...
Ми всі — джерела, молоді і дужі,
Якими і живиться океан,
Цим відрізняючися від калюжі,
Що залива глибокий котлован.
Ми із землі угору, по корінню
Дерев і трав, і жита, і пшениць...
Засіяне прекрасне покоління
При золотому світлі блискавиць.
У нього незамулені джерела,
Це сенс життя для кожного із нас.
I проростають дивовижні зела,
Коли надходить проростання час.
Бо у своєму рідному народі
З нас кожний —
хоч маленьке джерело.
I що би там на світі не було,
Так є сьогодні. I пребуде зроду.
* * *
Сьогодні, певно, миють небеса,
Таке собі суботнє прибирання,
Звучить над ними радісна яса,
Бринять краплинки,
срібні на світанні.
 
І музика — так це ж, їй-богу, вальс!
І в білім світі — кругло і прозоро…
Сміється дощ… І то летить до нас,
То, раптом, підіймається угору.
 
Як безтурботно й весело мені!
Кому не крикну —
кожний обізветься.
І всі скорботи, всі жалі землі
Лежать, лежать на дні
мойого серця…
* * *
З часів минулих і донині,
Хоча й було у нас всього,
Нема пророка в Україні,
Та ми й не прагнемо його.
 
Нам не потрібен своєумка,
Що жив би з нами, отуто,
І смів би мати власну думку,
Чого не сміє вже ніхто.
 
Навіщо нам і божевільний…
Той докорятиме весь час,
Що він один-єдиний вільний
Живе серед невільних нас.
 
Нам їхня правда очі коле,
Чого не терпить наш народ,
Котрий пройшов добрячу школу
Шпіцрутенів і нагород.
 
У нас у пазухах — нівроку
Камінь великих і малих.
І коли з’являться пророки,
Ми зможемо зустріти їх…