На нашій, на своїй землі!

Сьогодні з різних джерел — відкритих архівів, газет, журналів, теле- і радіоефірів, мережі інтернету — можна крок за кроком, сходинку за сходинкою, рік за роком пройти цим шляхом, доторкнутися і розумом, і душею до всього, що випало кожному селу й місту, кожному куточку й кожній людині у цьому поступі… Хочеться повторити слова священника під час богослужіння: «Будьмо уважні! Оцінюймо і помилки свої й інших, і досягнення… Головне, аби й одне, й інше було зігріте Любов’ю, аби патріотизм наш був дієвий, а не диванний… Щоб кожен з нас в міру своїх сил, уміння, набутих знань максимально реалізував себе на своєму робочому місці». Чи, як любив нам, онукам, що дорослішали, повторювати наш дорогий дідусь Вікентій: «Маєш великий хист — дбай про народ, своє місто, село, вулицю; сил не вистачає — наведи лад у своєму дворі, домі; ощаслив тисячі людей чи подбай про одну-кількох — і життя твоє не пройде марно…». Уроки мудрості… А ще, маючи серед рідних поляків (близьких і далеких), працюючи каменотесом у селі й виховуючи без дружини чотирьох дітей (двоє із шести померло у ранньому віці, а бабуся Ганя відійшла у вічність), дідусь, набравши у свої долоні землі, говорив: «Не знаю, діти, в який саме час занесла нас доля сюди, на Поділля (край цей був під Потоцькими), але ця земелька нас виростила, і ми — її діти…». Із усвідомленням цих слів йшла по життю і я, і мої рідні. Це настанови дідуся по маминій лінії.

І життєві уроки (о-о-о! як довго їх не розуміла!) від татових батьків. Бабуся-вдова побивалася із трьома дітьми, бо її чоловіка, дідуся Альбіна, ре-пресували в 1937-у, додому не повернувся. Про це в сім’ї говорили мало, хіба іноді, в часи родинного спілкування і вже в перебудовні роки, плачучи, батько розказував, як, потрапивши на флот (5 років на службу), терпів приниження і зневагу: хлопців взяли після навчання на підводні човни, а я — «син ворога народу» — рубав дрова і чистив казани на кухні… Поки не зустрілися люди, що розшукали дідусевий тернистий шлях і подбали про його реабілітацію (загинув дідусь у штрафбаті під Харковом — мали такі відомості).

А батько на четвертому році служби став комуністом і молоду дружину (бібліотекаря-початківця) заохотив до вступу у члени комуністичної партії… Отак і жили вони після повернення батька зі служби: батько — механізатор, комбайнер широкого профілю, мама — сільський культпрацівник (сільський бібліотекар — це не тільки видавати книжки й організовувати заходи в будинку культури, це і до доярок на ферму, і до жінок у ланку, і до механізаторів у поле, і збирати податки — яйця, молоко, м’ясо, картоплю)... Не можу оминути один промовистий факт. Нас у батьків було п’ятеро (хто з великої сім’ї, де на кусень хліба заробляли мозолями, знає, що це таке). Мама під час збору тих податків казала: «Діти, цей мішечок картоплі не розпочинайте, треба здати за бабку Фраську, бо вона з тої грядки не зможе вділити» або: «На цьому тижні треба обійтися без курячих яєць, бо в Басенків багатодітна сім’я — не здадуть».

Напередодні перебудови мій наймолодший братик Вадим повернувся із Києва (закінчивши Одеський інститут архітектури й будівництва, утрясав питання з розподіленням), а столиця тоді вирувала демонстраціями, зміною прапорів, лунали голоси-звинувачення на адресу «комуняк»… З такими враженнями й приїхав брат додому. О, скільки тоді було переживань у нашій хаті! Саме тоді батьки наголошували: «Не можна, діти, всіх під одну гребінку, бо й серед комуністів і чесного, відданого люду вистачало, і нелюдів, і скільки їх серед крикунів сьогоднішніх — виявиться згодом…».

Отак своїми стежками-доріжками й вийшла я на широку дорогу, якою йшла моя країна.

Отже, родом я із радянського союзу, із найкращої сім’ї, де були і глибоко віруючі православні та католики, й атеїсти, де панували їхні величності Любов і Совість, де любили людей і люди любили нашу сім’ю, де завжди жила народна пісня і читали книжки — кожен свою і всі разом уголос пізніми вечорами, де дорожили партійними квитками і (боляче, але свідомо!) розлучилися з ними.

Й ось Одеса — російськомовне (чи зросійщене?!) місто. Не переходжу на російську, навчаюся на українському відділенні філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, згодом працюю вчителькою української мови та літератури в школах Одеси, боляче реагую на репліки, які кожен україно-мовний (впевнена!) чув у транс-

порті, магазині, на вулиці — хай їм грець! Найболючіші враження (я їх називала «шпичаками в серце») від класів, у яких були учні, звільнені від вивчення української, особливо, коли від вивчення мови звільняли своїх дітей колеги (в різний час то були різні причини — звільнялися діти, батьки яких переїхали з інших ре-спублік, діти військових, за станом здоров’я, за бажанням батьків, а згодом і дітей).

А перша моя атестація, якийсь ще там мізерний досвід. Готую атестаційну папку (нині це портфоліо), збираю конспекти уроків, сценарії позакласних виховних заходів, розгорнутий план-конспект, проведеного величезного виболеного мною заходу «Хліб, обпалений війною» — я його з такою любов’ю написала і провела, оформила світлинами, а мене примушують зробити переклад на російську чи хоча б переоформити російською титульні сторінки… Не переробила, не змогла. Зате кожна така «шпичка-дрібничка» переконувала мене, що я хочу жити у своїй країні, говорити рідною мовою, не соромитися себе й своїх рідних, а гордитися.

Доля сім’ю нашу (та й тисячі таких сімей) розкидала чи не по всьому світу. Та «лінія болю» проходила через долі найрідніших, тих, хто опинився у Москві, Підмосков’ї, в степу безкрайнім за Уралом, згодом — в анексованому Криму. Ще якийсь час ми збиралися в батьківському домі, проводили «всеобуч», вичитували, збирали новини з відкритих архівів, ділилися враженнями від знайомств з новими людьми, намагалися відвідувати місця, де не були і про що найменше знали, обмінювалися уже набутим досвідом. Доходили висновку: як багато бід від того, що мало знаємо. Так цей неспокій вивів мене особисто й добру половину нашої родини на майдани — від Революції на граніті (я ще була така несмілива!) через мовний Майдан, Помаранчевий до Революції Гідності…

15 років тому була на великому IV Всесвітньому форумі українців у Національному палаці мистецтв «Україна» і на заключному концерті Всесвітнього фестивалю закордонного українства — з Австралії, Азербайджану, Вірменії, Іспанії, Італії, Канади, Литви, Молдови, Польщі, Придністров’я, Росії, Румунії, США, Словаччини, Туркменістану, Узбекистану, що проходили під гаслом «Україна в нас єдина!».

Сьогодні чи не кожна наша хода у рідному місті чи деінде, зібрання, мітинг, урочистості проходять під гаслом «Одна-єдина Соборна Україна», «Україна — понад усе». З рідними і друзями пройшла-проїхала місцями-криївками, лісами, місцями вічного спочинку славетних українців — родини Бандер (з пані Оксаною знайомилися особисто), музеями-садибами, тюрмами-катівнями… З якими гарними-чудовими-надзвичайними людьми знайомилася! Не називаю поіменно, але в шанобі схиляю голову і перед тими, хто відійшов у вічність, і перед тими, хто живе нині заради України. За кожного з вас, мої щирі і щедрі на добро й таланти друзі, колеги, учні, батьки моїх учнів, моя велика родинонько, щоденно молюсь за щасливе й мирне життя вас, живих, і нашої України. Знаю, не тільки я, а й кожен з вас повторив би слова Василя Симоненка, бо вони й наші:

Україно! Ти — моя молитва,
Ти — моя розпука вікова!..
Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

За упокій і вічне царство тих, хто віддав своє життя «за Україну, за її долю, за честь і славу, за народ!».

Перегортаю сторінки своєї пам’яті… Незабутні дні, зустрічі… Неодноразові поїздки в Холодний Яр і Шевченковими місцями, підйом на гору Маківка і молитва, яку провів отець Віталій Сеник на тому місці, щедро политому кров’ю… Стрийська тюрма… Зустріч із ветеранами ОУН-УПА у Моршинському реабілітаційному центрі «Говерла»… І занотовані спогади від учасника Кінгірського повстання Володимира Караташа (вічний спокій душі твоїй, пане Володю!). А біля пам’ятника Дюку де Рішельє щовечора, не зважаючи на погоду… А поїздки з метою зупинити одеських «беркутівців»… А найвеличніший і найкривавіший Майдан кінця 2013-го — початку 2014-го, приготування борщу на Майдані та чергування в сандружині… Радіопередачі (світла пам’ять Аліні Григорівні Пляченко), телеефіри (хай довгим і щасливим буде шлях Богдана Чуфуса, Оксани Піднебесної, Ірини Божко, Віталія Бошкова), вишиванкові фестивалі й флешмоби, зорганізовані Наталею Михайленко… А задля твого майбутнього, матінко Україно, — конкурси, презентації, зустрічі Українського клубу Одеси під керівництвом і за безпосередньої участі Наталі Олександрівни Чайчук і завідувачки Книгарні-кав’ярні Галини Олексіївни Дольник. А те, що сьогодні зі мною у місті переходять на українську, а не вимагають… самі знаєте що. А скільки моїх колишніх учнів, звільнених від вивчення української, з якими збережено гарні людські стосунки, приходять і просять вибачення за те «звільнення від вивчення», бо ж «розумієте, Ганно Антонівно, вона (мова) нам не треба була…».

Почуйте ті, в чиїх руках кермо і міста, й області, й країни! Не допускайте більше, щоби хтось каявся і соромився за освітні — і не тільки — закони у власному домі, таки на нашій і тепер уже на своїй землі.

Є на вулиці Троїцькій, 49/51 бібліотека імені М. Грушевського. Які чудові заходи там відбуваються! Є у цій книгозбірні відділ соціокультурної діяльності, куди й поспішають усі, бо там працюють зацікавлені і творчі люди: дві Ольги — Нагорнюк і Ходіс, Тетяна Морозова і Ксенія Сорокіна. Зустрінете ви тут і наших знаних земляків. Олекса Різників, Галина Могильницька, Наталя Осьмак, Тарас Максим’юк, Світлани Клець і Завальна, Сергій Савченко, Роман Кракалія, подружжя Лук’янових і Дяченків, Ірина Мєлєхова, Володимир Рутківський, Тетяна Ананченко, Любов Ісаєнко, Володя Полторак, Тарас Гончарук, Тарас Вінцковський… (пробачте, що не в силі назвати всіх). Письменники, науковці, художники, скульптори, робітники, лікарі, вчителі, продавці; чудова молодь — студенти, курсанти, учні свої, одеські, і приїжджі з усіх куточків України й не тільки. Там завжди цікаво і повчально… Буваймо там!

Чи все у нашому українському домі так, як би нам хотілося? На жаль, ні. Але тільки сліпий душею не побачить змін на краще. Наберімося терпіння, друзі! Не піднімаймо ґвалту там, де, взявшись за працю спільно й обов’язково з повагою одне до одного, можна навести лад, виправити недоліки. Головне: любімо цю землю, нашу, рідну, українську, цитуючи того ж Симоненка «хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю».

…Збираючи речі і кошти в період останнього Майдану чи цієї розтриклятої війни, не могла стримувати сліз, коли сивенькі бабусі й дідусі відривали десятку-сотню, приносили ковдри, теплі одяг (часто жіночки приносили рукавиці та шкарпетки, зв’язані своїми руками), щоб передати тим, хто на Майдані чи згодом в окопах виборював-захищав наш шлях у майбутнє, нашу Незалежність. Скільки турботи й батьківського піклування було надано! З якою любов’ю закуповували ліки чи продукти, часто просто закрутки, заготовлені для сім’ї на зиму... Але ж погодьтеся: не всі. А якби всі?! А якби разом?! А якби через «не можу»?!

Дивлюсь на сьогоднішню молодь — гарна вона, краща за нас, активніша, самостійніша, впевненіша у своїх силах. Ми, старші, завинили перед ними — десь змовчали, десь прибрехали, дописали, переписали… А вони ж усе розуміли, тягнулися до тих, кого називають нині «совістю нації». Будьмо поряд з ними, наскільки до-зволяють сили…

Думки і помисли наші, найщиріші вітання нашим бійцям, які боронять країну на сході. Хай береже вас Всевишній від спеки і холоду, підступної кулі і підлого ворога.

Я вірю у щасливе майбутнє України, бо ж «недарма стільки серць горіло до неї найсвятішою любов’ю, і їй офіруючи душу й тіло» (за Франком).

Із 30-літтям Незалежності, друзі!

Слава Україні! Героям слава!

Ганна РУДИК.