Не добили людяність реформи

Через кілька днів після виходу статті, яку опублікував редактор Володимир Сєдов, а набрала Оксана (добре серце), моїй доньці вручили конверт — допомогли мої колеги по Ананьївському СПТУ №4-54-44 — аграрному коледжу. Щось стисло у горлі… Подяка, звісно ж! Але це відчуття було вищим — не добили людяність реформи, затримки зарплат і очікування безробіття… А колись, до речі, наше 85-річне училище було одним із кращих в Україні та СРСР, отримувало найвищі відзнаки.

У березні цього року Ананьївська територіальна громада надала допомогу на лікування моєї сліпоти, за що дякую керівному складу на чолі з Юрієм Тищенком (від ВО «Батьківщина»). Плюс донька та пенсія, й ось 25 червня я на порозі 82-го року життя побачив світ утретє, зробивши лазером корекцію кришталика. Якщо скажу, що післякорекційні ліки на два місяці коштують близько двох тисяч, то, думаю, нікого не здивую. У міжнародної аптечної мафії ще той апетит — як у «Газпрому» та Одеського обленерго…

Уже через дві години після операції їхали ми додому, бо аномальна спека, як колись на Ка-вказі, гнала до вентилятора. Десь з годину потратили в Одесі на пошуки ліків, шукаючи, де дешевші, бо в різних аптеках — різні ціни. В Ананьєві ж вони взагалі дефіцитні, а приймати треба терміново, та й коштують, як на 12-у поверсі — аж дух забивають…

Жара, старість та різні стреси із здоров’ям почали добивати загартований організм колишнього педагога Коханівської, Байтальської, Преображенської, Ананьївської №2, Овруцької №4, Чорноморської (Крим) та Ананьївської шкіл-інтернатів, а ще — працівника редакцій у Ширяєвому, Окнах, Павлодарі (Казахстан). Та я не скаржуся, бо ще у 1960-х в Одесі гірко жартували: «Нема дороги — йди у педагоги». Навпаки, дякую долі, що вчителював, навчав і наставляв на правильну дорогу дітей.

Особливо трепетно згадую вихованців ПТУ, дякую їм за їхню людяність і порядність. Після нашого училища вони вступали до найпрестижніших вишів. Є серед них генерали і полковники, педагоги, лікарі, агрономи, інженери різних профілів, зв’язківці, холодильщики, швачки, роботяги різного фаху і, чого гріха таїти, є й хулігани. Є загиблі в Афгані, Молдові, АТО, за трагічних обставин. Ще стародавні мудрагелі казали: «Людина народжується з долею в зубах». Той мурує, а той руйнує школи, органи, країну, продає землю, щоб натовкти неситу пельку (Т. Шевченко у моїй інтерпретації). Та кожному воздасться за заслуги, пишеться у «Книзі книг». Але коли те буде?..

Я завжди любив і вірив у молодь. Щоправда, останнім часом скиглярі скептично заявляють, що молодь нині не та… Але ще П. Тичина писав: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та…». Бо ж коли довелося, то саме молодь відстояла Одесу від «путінської весни».

А ось і власні приклади на захист нашої молоді. Добирався я 200 кілометрів у спеку до Одеси. Втиснувся у трамвай №5, і захитало мною у різні боки. Але чиясь молода рука доторкнулася до мене й посадила на своє місце, а друга молода інтелігентна рука провела мою Валентину Сергіїв-ну (мої очі) й посадила на своє місце. Допома-гали сліпому, а потім зрячому зайти до транспорту і вийти з нього східцями. Дякував хлопцям і дівчатам за те, що повторили мене, молодого. Молодь — як молоде вино: перебродить, зміцніє і виховає своїх нащадків у любові й патріотизмі до своєї Батьківщини.

Жаль, що деяких наший людей ховають на чужині. «А чужая сторононька — ні отця, ні неньки. Тільки зранку на калині співа соловейко». Це з невільницької пісні 1941—1945 років. Тоді грабували землю, а тепер — продають…

Борис ДРАЇМ,
член НСЖУ.
м. Ананьїв.