Література — це храм

Мене й саму як письменницю, завзяту читачку, громадянку цікавить шлях і розвиток сучасної української літератури. Тому спрагло вдивляюсь і вчитуюсь у нові твори, знайомлюся з новими іменами. Якою буде українська література, хто понесе кращі традиції української класики в майбутнє?

Різні є автори, різний рівень таланту, але якщо в основі творчості письменника лежить неповага до національних святощів, героїзація аморальності, представлення цілого покоління 90-х як тих, хто «пиячив і хуліганив, святкуючи своє вічне дозвілля», то я не сприймаю таку «літературу»! І розумію Івана Дзюбу, який пише, що С. Жадану «фантастично пощастило», вийшовши з такого бруду, «стати особистістю». Але це один із тих «трахачів», «чуваків» і «чувих»! А інші герої його «БігМаку»? Як живуть сьогодні? Чи люблять Україну? Чи захищають її від російських окупантів? Чи шанують людей, розум і благородство? Сумніваюсь… І згадуються мені великі сини Донеччини Іван Дзюба, Юрко Литвин, Олекса Тихий, Анатолій Солов’яненко і багато-багато інших. А оті «герої» Жаданових творів все зробили, щоб не присвоїти Донецькому університету імені Василя Стуса!

У мої руки потрапила книжка С. Жадана «БігМак» ще два роки тому і вдарила в саме серце! Як таке можливе? Чому мовчать критики? Може, я чогось не розумію? Тому тільки обговорювала книжку з розумними людьми. А тепер пишу, наснажена статтею Т. Гундорової і думкою І. Дзюби. Може, врешті прислухаються ті, хто хоче щось сказати людям, до слів патріарха української літератури Романа Іваничука: «Що можу побажати молодшим колегам? Передовсім — щоб вони на все своє творче життя запам’ятали, що література не ребус, не словник ненормативної лексики, не порнографія і не хамство. Література — це храм».

Вважаю, Іван Михайлович дуже ніжно розкритикував книжку С. Жадана, як пише авторка, «зводячи її до сарказму щодо західного «лівацтва» 1960-х та сучасної ліберальної Європи».

Невже молодий український письменник не мав у Європі зустрічей з нормальними людьми?

Читаю в анотації: «текст на межі музики». Хочеться плюнути, їй-богу! В чому тут музика: у величезній масі лайливих слів? У невправній стилістиці? В жахливій побудові речень? У тих «уй…ках», як пише автор, з якими він зустрічається? Це якийсь жах: жодної нормальної життєвої ситуації і жодної притомної людини!

Автор ниє, проклинає всіх і все: «…усюди — гівно, гівно й нічого більше»… А мені хочеться вигукнути: «І перш за все такі, як ви з Бобом чокнутим, його маман — гівно!».

Інколи незрозуміло, до кого звертається автор. Як з дуба впав, він раптом різко пише: «Тепер, коли ти повернулася додому…». Хто?

«Підшкірна присутність системи, що відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою». Яким же чином система перетворилася в сексуальну травму? Так ось чому Боб спить зі своєю мамою!!! Так на нього, бідного, вплинула «присутність системи».

Ригачка від перепою — майже на кожній сторінці.

«Й…ний соціум» «дістав» автора з його другом — придурком Бобом, бо їх викликали у військкомат!

«Ранній петинг, слаборозведений спирт, крадений дубас, заточені ви-крутки, заригані підручники — ми кльово входили в життя, інша річ, на яку х…ню це все потім перевелося. За все потрібно платити, ось ми, певно, і платимо тепер за ту бездумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся».

Та платять зараз хлопчики — справжні українці — на ваших лугансько-донецьких просторах!

А ось іще «шедевр»: «…живучи в Києві й не знаючи іноземних мов, Алік займався мовознавством і сильно від цього пив».

У всій книжці — типове «донбаське мислення» з аморальністю й пофігізмом донеччан. На щастя, не всіх!

Залишається подякувати Іванові Дзюбі й Тетяні Гундоровій за те, що висловилися, донесли до нас осо-бливості посттоталітарного часу, підтвердивши таким чином, що література — це храм.

Дорогі редактори! Перепрошую за непоштиві вислови: йду за текстом означеної книжки С. Жадана.

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ.

Від редакції. У деяких із цитованих слівець ми таки поставили три крапки.