Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ

На горі золотій, на горі золотій
З-під корінь витікають джерела.
А Зорина Ясна, а Зорина Ясна
Богу-Сонцю зіниці протерла.
 
На горі золотій, на горі золотій
Зберегли нерозгадану тайну.
Світлоносні гінці, світлоносні гінці
Поклонялися Богу Трояну.
 
Він, Владика Небес, Він,
Владика Землі,
Він, Владика Підземного царства,
Симоргла умовляв,
Коляду умовляв
І Ярилу до вірності-братства.
 
На горі золотій, на горі золотій
Квітка-мальва вогнем зайнялася.
Це з веління богів,
світлодайних богів,
Оріяни пора почалася.

Рідні кольори

Надвечір’я з косогору
В поле забрело.
Жовтий колір семафора
В жито розлило.
 
Надвечір’я рожевіє
У красі колось,
Не шеберхне, не повіє,
Мов чека когось.
 
У моїх руках хустина —
Колір неба й нив.
Посміхаюсь, мов дитина,
Цьому диву з див…
 
Утопилось надвечір’я
В жовте з голубим,
А над ним:
в безмежний простір
Білим — голуби.

Відродження

Заплетена в сонце,
у барви бурштину,
У пахощі трав-медуниць,
Обрамлена
в світлу звитягу орлину,
У спалахи гострих зірниць
Встає Україна,
батиями бита,
З коріння свого ожива,
Отруєний келих,
до дна недопитий,
У мертвий пісок вилива.
 
Встає! Не схилилась,
не вклякла в знемозі,
І місяць над нею не зблід,
Встає у напрузі, в болючій тривозі,
У пісні, що рветься в політ.
Живе, ніби Фенікс. Виборює долю
Зі скверни, страждання, руїн
І, сіючи жито по рідному полю,
Соборна встає із колін.

* * *

Я — Україна. Тож моя душа
Тріпоче, як синичка на долоні,
Бо думи в ній урізнобіч спішать
Із цівкою кривавою на скроні.
 
Ордою топтана — душа жива,
Лелечим летом лине
в час і простір,
З глибин яких яриться знов трава,
Її, зелену, не зупиниш в рості.
 
Я — Україна. А хіба це гріх?
Це дихання моє на повні груди!
Верба, калина я, але й горіх,
Міцний горіх,
як кажуть завше люди.
 
Я — сьогодення, небо, сонце, степ.
Тому роститиму рясну пшеницю —
Хоч діло це і хитре, й непросте —
І доведеться світу
з цим змириться.
 
Горить душа моя, кипить, болить,
Тріпоче, як синичка на долоні,
Якій в морози люті треба жить
І вижити, хоч би й збіліли скроні.

Протидія

Ми нездоланні. Б’ємо триплетом
По диких хрипах «на волю вето!..».
Бо протестує клітинка кожна:
Вмирати волі ніяк не можна.
 
Сурмім же, браття!
Тремтить Трипілля!
Ще не дозріло трійчасте зілля.
Іще зарано вмирати, сурмо,
Бо на Вкраїні живеться сумно.
 
Сурми вогненно! Удар триплетом!
Зрубай під корінь на волю вето...
Людцям і людям — всім треба чути:
Були! І є! І нам — ще бути!

Батьківщині

Знову на тебе буря і злива.
Несправедливо.
Прости, терпелива,
Втомлена мамо, земле-калино,
Доле моя і любов — Україно.
 
Ні, не стояти нам на колінах!
Ні, не тремтіти вітам калини!
Що ті прокляття? Їм не здолати
Духу народного з білої хати.
 
Під прапорами, що не криваві,
Пліч-о-пліч станемо, станем у лави
І не зречемось (в цім наша сила!)
Волі, що марилась, волі,
що снилась.
 
Ми не спокійні і не байдужі,
Мрії плекаєм світлі і дужі,
Діти і внуки чути не хочуть,
Як над веселками війни регочуть.
 
Ляжуть у землю дружні засіви.
Ранок прийдешній
прославимо співом,
Спалим зловісну бурю і зливу
І збережем тебе, Матінку сиву.

Прийшла пора

Прийшла пора змужніти,
побороти
Покору та у жилах рабську кров
Нещадно, як Тарас її боров,
І так, як Леся вчила нас бороти.
 
Прийшла пора повірити у себе
І не вважати чимось це гріховним,
Зібрати сили і волать до неба:
— Ми не зариєм волю
в землю кровну!
 
Рванулися, знялись… Але зависли.
Та все ж гартуєм рідне
наше слово.
Щоніченьки перегортаю мислі:
О як з руїн тебе підняти, мово?
 
Та жевріє в мені, на щастя, втіха,
Живе, спасибі Господу, надія
На пісню, що бере на себе лихо,
На пісню-матір, яка серце гріє.
 
Прийшла пора змужніти,
побороти
Покору та у жилах рабську кров
Нещадно, як Тарас її боров,
І так, як Леся вчила нас бороти.

Тарасова тополя

Рости, тополенько,
з долонь тисячоліть,
Пребудь в серцях врочисто
й незгасимо,
Освячуй наші чисті почуття,
Прости високістю своєю грішні.
 
В подзвонах тихих,
ніжномолитовних,
О свічко древня, тополиний віск
Не сплач у полини гірчато-сиві
Та не спресуй в уламок часу плин
І ризик-злет до Всесвіту
стрімкого.
 
Рости, тополенько,
у замкнутість доріг —
По колу, колу... Їх не зупинити!
Із тиші в грім живи і навпаки,
Живи в минулому й майбутнім часі,
Живи з долонь Тарасових віки,
О Древо Роду! з роду — і до роду.

Мелодія

Степи неозорі і сонечко гріє —
Мелодія лине без слів.
Живе в Україні незламна надія,
Що в серці народ затаїв.
 
А думи Тараса шерхочуть
тихенько —
Осінність лягла на поріг.
А думи пророчі про сина і неньку —
Одвічні, цілющі, як сніг.
 
На Схід чи на Захід? —
Наш потяг до себе.
Ні страху в душі, ні ниття.
Стукочуть колеса
до вольного неба.
Яке ж то без нього життя?

Провина

Пробач мені, Вітчизно, що була
В твоєму хорі негучним сопрано,
Що так, як інші, соло не вела
Та вчилася співати вже нерано.
 
Прости. Не піднялася до зірок,
Тобі їх не зніму, бо не дістану,
Ти не мені сплетеш лаврів вінок,
А я… тихенько в храмі знову стану,
 
Співатиму з душею, як завжди,
Не дуже все ж
поставленим сопрано…
Пробач мені, Вітчизно, і зажди
До вечора. Зірки встають нерано.

Молитва за Україну

О Пресвятая Богородице Маріє!
Народ мій збережи від лиходія,
Від магій чорних, темних чар,
Від міжусобиць і від чвар.
 
Нехай в землі ржавіють списи,
Нехай відступлять смерті риси
І не дурманить душу, мов отрута,
Омана люта у хвилину-скруту.
 
Благословен, хто скинув пута.
Повік страждання не забути.
Нехай нам вітер миру тихо віє,
О Матір Божа Пресвята Маріє!

* * *

Свободу не підносять
як дарунок.
Від неї не хмеліють.
Це — не трунок.
Вона освячує, веде тебе за руку
До щастя через жертву,
через муку.