Спалена земля

• Оунівці боролися проти комуністів і нацистів та не полишали ідеї об’єднати мешканців Заходу і Сходу, Півдня й Півночі навколо ідеї незалежності України.

• У другій половині 1946 року українське село почало переживати голод, якому передувала катастрофічна посуха. Голод вибухнув і в інших регіонах тодішнього СРСР.

Почали повторюватися картини 1932—1933 років: траплялися випадки людожерства (в січні-червні 1947-го в Україні зареєстрували 130 випадків канібалізму, 189 — трупоїдства), батьки залишали дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, люди хворіли на дистрофію, часто зі смертельними випадками (на травень 1947-го було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію).

Загалом у 16 східних (а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях) у 1946 році померло 282 тис. осіб, у 1947-у — понад 520 тис. Але це лише ті випадки, які зареєстрували ЗАГСи УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Утім, радянська влада вилучала зерно. Тоді як голодувала не лише Україна, а й Молдова, Правобережжя Нижньої та Середньої Волги, Ростовська область, Центрально-Чорноземна зона, СРСР експортував зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. У квітні 1946-го було підписано угоду про постачання Франції 500 тис. т зерна. При цьому поставки здійснювалися за цінами, що були нижчими від світових, і переважно в кредит.

• 2,3 смерті на одне народження припадало в окупованій Україні «через природні причини» (народилося 1,1 млн дітей, померло 2,6 млн осіб).

Голодні, виснажені тяжкою працею, без належного одягу й взуття, без медичної допомоги, українці під час окупації масово помирали від хвороб. У 1943—44 роках в Україні лютували тиф, кишкові й венеричні хвороби, дитячі інфекції. Наприкінці 1943-го у зайнятих Червоною армією регіонах України офіційно було зареєстровано 158 тис. випадків захворювань на висипний, черевний і поворотний тиф та дизентерію. Поширеною заразною хворобою в окупованих німцями районах була короста, на яку хворіло 23?63% населення.

Діти й підлітки страждали від дистрофії, рахіту, цинги, туберкульозу, кору, дизентерії, скарлатини.

Позбавлення українців медичного обслуговування було політикою нацистів, спрямованою на зменшення чисельності місцевого населення.

«У жодному разі не варто вводити німецьке медичне обслуговування для місцевого населення східних областей. Наприклад, за будь-яких умов не повинні робитися щеплення та інші оздоровчі заходи для населення України, воно для нас — ніщо», — йшлося у директиві начальника канцелярії нацистської партії Бормана міністру східних окупованих територій Розенбергу, липень 1942 року.

680 днів тривали наступальні операції на території України. У них було вбито і поранено щонайменше 3,5 млн воїнів Червоної армії

40% від матеріальних втрат СРСР у Другій Світовій війні становили збитки України. Це 285 млрд карбованців, що тоді було еквівалентно 100 млрд доларів.

• 700 міст та 28 тис. сіл зруйновано в Україні.

• 45,1% житлового фонду зруйновано або виведено з ладу.

• 1,8 млн житлових будинків у селах зруйновано.

• 10 млн осіб залишилися без даху над головою після закінчення війни.

Також знищено:

• 5,6 тис. мостів;

• 1,916 залізничних станцій;

• 33 тис. навчальних закладів;

• 16 тис. підприємств;

• 18 тис. медзакладів;

• 19,2 тис. бібліотек.

550 найкращих підприємств евакуйовано з України до Росії, після війни їх не повернули.

Втрата потужностей житлово-комунальної системи:

• Водогони — 87,6%;

• Каналізація— 88,6%;

• Очисні підприємства — 87,3%;

• Електростанції — 88,2%;

• Газифікації — 80,0%.

Попри те, що українці становили значну частину особового складу армії (у 1941—1945 роках на службу до Червоної армії було мобілізовано 34,5 млн громадян СРСР), серед командирів домінували росіяни.

• Усього п’ять із 44 командирів 42-х наземних фронтів Червоної армії та 32 із 253 командувачів армій були українцями.

• Левова частка фронтового штабного кластеру також належала росіянам — 50 осіб, або 79,4%. Домінували вони й серед комкорів — 533 (71,4% від загальної кількості у 746 осіб).

• Понад 100 тис. осіб воювали в Українській повстанській армії.

• До 120 тис. — у Війську Польському. 8 тис. з них загинули протягом першого місяця війни — у вересні 1939-го, коли Німеччина та Радянський Союз напали на Польщу, у складі якої перебували тоді західноукраїнські міста.

• 80 тис. — у збройних силах США. Американці українського походження воювали в Тихоокеанському регіоні, в Малій Азії, Північній Африці, Європі, брали участь у постачаннях до СРСР за ленд-лізом, в операції «Оверлорд» у Франції і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками-українцями на Ельбі в 1945 році.

• 35—50 тис. — в армії Канади (приблизно 11,4% канадських українців). Вони проходили службу як на американському континенті, так і в Гонконгу, де втрати серед них досягли 34% від загальної кількості.

• Понад 5 тисяч — в армії та у підпіллі Франції. Після нападу Німеччини на Францію українці, які гуртувались навколо Українського народного союзу (УНС), виявили бажання захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС у Парижі заявили про своє бажання воювати 7 тис. українців. 5 тис. з них, визнаних придатними, в складі Іноземного легіону брали участь у всіх великих боях за Фландрію, під Седаном, над Соммою (травень 1940-го), над Сеною, Марною, Луарою, Соною (червень 1940-го).

(Далі буде).