Андрій КОВАЛЕНКО: «Я мушу говорити фарбами на полотні»

— Це моя п’ята «персоналка», якщо дозволено так сказати. Але ця виставка не ретроспектива моєї творчої діяльности. Тут нема ранніх робіт, нема «середини», як нема і робіт, що увійшли до каталогів 2008—2012 років. Тут роботи останніх семи-восьми років. Це дуже проста виставка. Навіть без назви. Просто: живопис.

— Малярство, скажемо так...

— Авжеж.

— Був якийсь принцип відбору?

— Та ні наче… Така сама кількість праць лишилася у майстерні. Тут — те, як саме я нині розумію, що таке мистецтво для мене, от саме це я хотів показати. Дивлюся зараз на свої роботи й думаю: от сюди зовсім інша підійшла б, та, що в майстерні лишилась. Але загалом я задоволений побаченим. Скажу зараз парадоксальну, можливо, річ: насправді художник для себе робить виставку. Тому що в майстерні, у підвалі чи на горищі, де зазвичай творять художники, на 23 квадратах, ти нічого не побачиш. А тут можна роздивитися, поспілкуватися зі своїми рідненькими… Власне, побачити, куди рухатись далі, побачити слабкі та сильні сторони, й навіть накреслити якісь плани на майбутнє. Це дуже важливо для художника.

— Зрозуміло, що мистецтвознавці, люди фахові, давно все сказали чи ще скажуть. А рядові, як воно мовиться, глядачі?

— Кожного дня намагався бути тут, спілкувався з людьми, вислуховував їхні думки. Це страшенно цікаво, як на мене. Звичайні люди. Хтось заскочить, та одразу ж і вийде. А інший — зайшов, роздивився, й або швиденько пробіжить уздовж стін, або зупиниться біля однієї, другої, третьої картини… Можу і я підійти, назвати себе, запитати про враження, а то й вивідати думки… Хтось захоче говорити, хтось — ні. Часом таке скажуть!.. Це дуже цікаво. Якось у Художньому музеї робив свою виставку. Відкрив — і побіг. За два-три дні прийду, подивлюся, що написали у книзі відгуків, знову пішов. А це якийсь цілком новий досвід. Цих три тижні виставки я прожив разом зі своїми картинами. Дирекція пішла мені назустріч: продовжила термін ще на три дні.

— Питання, яке треба було поставити на початку розмови: як ви стали художником?

— Може, це гени спрацювали. А може, це вплив родини: батько, мама… Я народився в родині художників, як відомо.

— Ще б пак! Тому й не хотілось наголошувати на тому, що ваш батько — славетний Юрій Коваленко. Славний був мистець, царство йому небесне…

— Я щасливий, що народився в цій родині. Не знаю, ким би був, якби не писав, якби не був пос-тійно в оточенні картин, етюдів, фарб, пензлів, полотна… Якби не став художником. Це — як повітря, це стан, основа мого життя… Я можу не писати якийсь час, а тоді відчуваю: все, я мушу говорити фарбами на полотні. І починається творчий «запій» — можна так сказати? Можу місяць не виходити з майстерні…

— Образно кажучи…

— Саме так. І писати, писати, за місяць можу створити якусь кількість робіт… Це вже опісля можуть бути якісь доробки, правки…

— Сказав же хтось із великих: можеш не писати — не пиши…

— Абсолютно правильно.

— Що, на вашу думку, є головним у мистецтві? Говоримо саме про Андрія Коваленка.

— Імпульс і чесність. Імпульс побаченого. Приміром, років зо двадцять тому йду Одесою, і такі місця чудесні, які зараз бачу цілком інакше, тоді не помічав. Проходжу, наприклад, попри колонаду нашу, минаю дворик оригінальний (а вони всі різні), і не зачіпало воно мене особливо…Були цілковито інші сюжети, були якісь інші думки… Відтак відбулася якась внутрішня трансформація. Не тому, що з більшою напругою працюю, чи відповідальніше — це завжди було, а от ніби іншими очима…От побачив — і вже не можу забути, зафотографував, чи побіг до майстерні, роблю замальовку… Може бути фото десятирічної давнини, я з нього не пишу, лише відштовхуюся від чогось — лінія, сюжет, і пішов, пішов гуляти полотном… А втім, про що я кажу? Елементарні речі.

— Пригадую, коли побачив уперше ваші роботи, й от нинішня виставка — різні відчуття, але усе впізнаване: це — Коваленко, і ніхто інший бути не може...

— Десь 25 років тому була моя перша персональна виставка. Я тоді був на першому курсі нашої «Греківки» (зараз це коледж), ще й двадцяти не мав, а найбільше не хотів почути щось на зразок: як у того чи того… Хотів бути собою — завжди. Дуже багато взяв у свого вчителя, художника і викладача Захарченка.

— От-от, хто з художників для вас є важливим?

— Поштовх дав батько… Вплинули на мене Манк, Ван-Гог — оці його листи до брата, гортаю, перечитую… Ще — Сутін. Роман Сельський подобається, є у мене його монографія… Тут важко говорити про якісь впливи, близьких мені по духу багато… Батьки не підштовхували ніколи, не тиснули… Я виростав у цілком природному середовищі. Коли вступив до Художнього училища, батько, бува, злегка покартає за лінощі — чисто по-батьківськи, та коли побачив, що в мені вже пробудився по-справжньому художник, то став зі мною на рівних спілкуватися, дуже радів, що росте послідовник, що поруч художник, а не так собі студент якогось там курсу… Вже ми на вищих регістрах, розмови про кіно, музику… Давав мені повну свободу. Міг сказати: це мені близьке, а це — не дуже… Міг деколи пальцем злегка торкнутись початої роботи. «Можна?» — запитає. Але пензлем — ніколи. «Ось так, — скаже коротко. — Все! Все! А далі — сам»... Зараз мені 45, а батькові — 90…

— Андрій Коваленко — художник, сказати б, міський, на ваших полотнах — міська стихія, назагал. Як виникає сюжет? Спонтанно чи виношуєте, плекаєте задум, тему якусь?

— По-різному. Буває спонтанно, коли перед тобою лише чисте полотно. Та в основному завжди має бути сюжет. Якщо його нема і ти починаєш просто водити пензлем, сумнівно, щоб вийшло щось путнє. Завжди має бути ідея, хоча б якийсь крок маленький, хоч би лінія… І тоді вже йде продовження, починаються такі процеси, про які художник і не відає. Це як сходинки: одна, друга, третя… Перескочити через кілька одразу неможливо, можна й лоба розбити. Таке поступово йде становлення того Андрія Коваленка, якого сьогодні всі бачать. Розвиток поетапний, поступовий. Я не збираюсь перескакувати, усе йде своїм порядком. Ось я сьогодні маю написати цю, скажімо, річ, і я її напишу…

— А трапляється, що одна й та ж робота забирає багато часу?

— Ось «Автопортрет» важко давався мені. 25 років тому я написав свій перший автопортрет, а оцей — другий. Може, колись більше писатиму себе самого. Кожна моя картина — це історія, що йде від мого серця до сердець людських. А проте, я не ілюстратор, тобто не люблю розповідати про свої роботи. Мої картини — то ілюстрації до життя, можна й так сказати. Книги життя — ось! Була виставка у Всесвітньому клубі одеситів кілька років тому. «Перехожий» називалась. 40 картин. То була виставка конкретно про людей, про взаємостосунки між людьми, якісь життєві ситуації… Ця виставка ширша. Тут і натюрморт, і пейзаж… Кожна картина — цілком окрема історія. Не люблю повторів, переходу однієї картини в іншу.

— Ось ця картина: чоловік стоїть на автівці — як вона виникла?

— Конкретний двір на Садовій. Побачив, зайшов, сфотографував. У майстерні зробив невеличкий малюнок. Відправив на виставку в Естонію, а вона не вернулась, таке часто буває. І я захотів зробити цей сюжет на великому форматі — знудьгувався за ним. Називається картина: «Життя в пейзажі».

Художник Андрій Коваленко дуже ретельно підходить до сюжетної лінії, до кольорових рішень, вигадливо працює зі світлом. Він каже: часом однією-двома барвами можна те розповісти, чого не зробиш і двадцятьма. І це правда.

А наостанок — враження із зали (від кінолога Ольги):

— Виставка потрясна. Роботи дуже різні. Об’єднує стиль. Ці грубі мазки — це просто неймовірно, вони такі об’ємні… Бракує слів, щоб висловити ці картини. Як можна словами описати? Деякі його роботи я бачила років з 15—20 тому. Пам’ятаю їх досі. А ще пам’ятаю роботи його батька, Юрія Коваленка. Відчуття польоту, неймовірної радості, відчуття свободи. Радію, що так діє на глядача й творчість Коваленка-молодшого. Успіхів йому!

Роман КРАКАЛІЯ.