№ 50-51 (22269-22270) четвер-субота 24-26 червня 2021 року

У світі (і в Україні особливо) досі не вщухають суперечки щодо того, коли почалася і коли закінчилася війна, яку пізніше назвали Другою світовою. Один з етапів цієї війни за радянських часів називали «Великою Вітчизняною». Але «велика вітчизна» в 1991 році перестала існувати. Перестала існувати і спільна пам’ять. Пам’ять, звісно, не зникла. Вона розкололася у свідомості нащадків переможців і переможених. І нема способу, за допомогою якого можна вийняти осколки. Але чи хочемо ми їх виймати?

Побєдобєсіє як зброя

Один з варіантів пам’яті про війну — побєдобєсіє. Факт взяття Червоною Армією Берліна і капітуляція гітлерівської Німеччини в травні 1945 року виділяються Кремлем з масиву трагічних подій. У путінській Росії вони за допомогою пропаганди стали Великою Перемогою, ідеологічною основою рашизму. Можна з іронією ставитися до практики скрепів, але не можна заперечувати, що скрепою побєдобєсія режим Путіна забезпечує собі підтримку мільйонів російських громадян, чиї родичі воювали проти Німеччини, вижили, були поранені або загинули.

У четвер, що був тиждень тому, над Одесою, наче зачепившись за дахи багатоповерхівок, висіли важкі, свинцевого кольору хмари. І лило, лило, лило… Здавалося, що звихнена погода, як наслідок нашого, людського, в неї втручання, зруйнує всі плани і свято чистої енергії, заплановане на п’ятницю, орга-нізаторам доведеться скасувати.

Але цьогорічні веснянолітні дощізливи — то далеко не най-складніше, що вже довелося подолати-пережити інвестиційній компанії VR CAPITAL GROUP (США), аби уберегти майбутні покоління нас, на Землі сущих, від посилення отих руйнівних впливів людської життєдіяльності на природу. Відтак свято — на честь природи і її можливостей — відбулося своєчасно і за місцем призначення. І природа віддячила тим, хто про неї дбає. Над щедро заколошеними нивами (бо дощі, які дошкуляють курортникам, на радість хліборобам таки напоїли вологою ґрунт, а відтак жнивні поля тішать око добірним колосом) Старокозацької сільської територіальної громади (і не тільки Старокозацької, але про це — згодом) у п’ятницю було сонячно, весело і перспективно.

У січні 1945 року репортер газети Saturday Evening Post Едґар Сноу надрукував матеріал під час своєї подорожі Україною. Він, зокрема, писав, що війна, яку дехто схильний називати «російською славою», мала б бути «по-справедливому визнана насамперед українською війною… Міста, промисловість, землеробство та людність жодної іншої європейської країни не зазнали таких тяжких нищень». Про все це — в матеріалі від Texty.org.ua.

Війна в Україну прийшла у березні 1939 року. Почалася на Закарпатті, коли угорські війська, союзники нацистів, вдерлися на територію Карпатської України. Остання, скориставшись хаосом, який охопив Чехословаччину, щойно проголосила незалежність. Це був перший бій з нацистами у Європі. Від 2 до 6,5 тис. людей, що стали на захист української державності, загинули ще до початку Другої світової.

Пленарне засідання сьомої сесії Одеської обласної ради відкрив її голова Григорій Діденко. У роботі сесії взяв участь очільник облдержадміністрації Сергій Гриневецький. Засідання транслювалося онлайн, відтак кожен, хто мав цікавість, стежив за тим, що відбувалося у залі, які рішення і як приймаються.

Проєкти рішень, як повідомив головуючий, напередодні були ретельно відпрацьовані постійними комісіями, тож ніяких доповнень-пропозицій з голосу, як це часто-густо практикувалося раніше, не було. Хоча й не обходилося без перепалок поміж депутатами різних фракцій, що, втім, практично не позначилося на робочій атмосфері: 80 питань порядку денного з перервами розглянули за п’ять годин.

На великій сцені Літнього театру триває перший Міжнародний фестиваль національних культур «Одеса-Фолк-Фест» («OdesaFolkFest»). Його своєрідним мотто є твердження «В Одесі — всі свої!».

Захід підтримали департаменти Одеської міськради — культури і туризму та внутрішньої політики, департамент культури, національностей та релігій і охорони об’єктів культурної спадщини, а також департамент туризму Одеської облдержадміністрації, КП з обслуговування іноземних представництв, національно-культурні товариства, посольства і консульства, акредитовані в регіоні. Художній керівник фестивалю — Олександр Кульчій, акордеоніст і лідер групи «Jam Band».

«За даними моїх колег — професорів університету Інни Семенової та Наталії Лободи, середньорічна частота і сила таких аномальних явищ, як посухи, зростатимуть. Сумними фактами є й підвищення температури повітря, зменшення водності та зникнення малих річок, що досі живили озера регіону», — застеріг в інтерв’ю (початок якого читайте у попередньому номері «ЧН») кореспондентові «Укрінформу» ректор Одеського екологічного університету Сергій СТЕПАНЕНКО.

— То, може, мають рацію ті, хто пов’язує спекотну літню погоду останніх років із тим, що в південних областях України нібито формується клімат сухого субтропічного поясу...

— Так, тенденції останнього десятиліття свідчать про швидке наближення до стану саме сухого субтропічного клімату на Півдні країні, який характеризується, перш за все, середньорічною температурою повітря вище 14 градусів за Цельсієм та невеликою кількістю опадів. Так, у 2020-у середньорічна температура повітря в Одесі становила 13 градусів за Цельсієм, а середня температура у зимовий період уже перевищувала 0 градусів.

«Укрпошта» представила поштові марки «Крик Карпат» та «Вбивчі коліщата» на захист прадавніх карпатських лісів та зникаючих видів тварин.

Автор поштового випуску — юна художниця, студентка другого курсу факультету дизайну і реклами КНУКіМ Ольга Сімоненко.

В Одесі, на жаль, уже традиційно для останніх років, настала пора «цвітіння» Чорного моря.

Прибережна смуга міських пляжів забарвилася в зелений колір, і це відбувається, переважно, у напівзакритих акваторіях, які відділені від моря хвилерізами.

Юрій Сиротюк, заступник голови ВО «Свобода» з по-літичних питань, директор НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень», привіз до Одеси книгу «Перспективи української революції» — збірник праць ідеолога українського націоналізму, провідника ОУН Степана Бандери. Презентація відбулася в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського.

Про Степана Бандеру говорять, без перебільшення, всі. Одні — з ненавистю, приписуючи йому те, чого він ніколи не чинив. Інші ставляться до нього з пошануванням, вивчають його твори та життєпис (хоча написав небагато: все, що встиг сказати, умістилося в одному томі). Утім, перші, назагал, ніколи не прочитали ні рядка з того, що він особисто бодай коли-небудь сказав чи написав. Зате наслухались чи, можливо, начитались усіх тих нісенітниць, що їх упродовж багатьох десятиліть вигадувала ворожа пропаганда з єдиною метою: змалювати чорними барвами прагнення українців до самостійної держави, дискредитувати борців за Незалежність. А другі — це, переважно, його краяни, котрі виховувалися в українському світі та в національних традиціях.

Лиш боротись — значить жить!
Іван ФРАНКО.

Як раніше повідомлялося на сторінках «Чорноморських новин», у 2016 році в Маразліївській громаді було ліквідовано Долинівську (86 учнів), Великомар’янівську (76 учнів) і Маразліївську (120 учнів) школи. Колишній голова сільської ради О.О. Чумак та член виконкому Б.Т. Юрескул нав’язували членам громади думки, що ці навчальні заклади неекономні й освіта в них неякісна. Тож, забуваючи, що освіта — це інвестиція у майбутнє, 15 липня 2016-го шляхом всіляких маніпуляцій та брехні школи були закриті.

Усе це відбувалося на очах керівництва Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, районної ради, відділу освіти, науки, молоді та спорту, Одеської облдержадміністрації та департаменту освіти ОДА з величезною підтримкою Одеського офісу реформ під керівництвом Ю.Б. Молодожен.

Її звали Онега. Якось дивно й красиво. Такою вона була й за характером. Впадали у вічі її ризиковані вчинки, непослідовність, наврипистість своїх бажань. Інколи незрозумілих і несподіваних. Далебі, й справді вона нагадувала ту мінливу, звабливу й метку річку, назву якої мала собі за ім’я.

Вона прийшла до нашого відділу домовлятись про роботу. Я теж був прийнятий сюди лише за тиждень. Ще, власне, не працював, вивчаючи документи та приноровлюючись до нового, густо висіяного жіноцтвом, колективу. А тут вона зі своїм книжково-вигаданим ім’ям та спортивною шапочкою-пілоткою з двома китицями по краях. Хоч стій, хоч падай з реготу. Я був солідарний з усім нашим товариством, коли воно, позираючи на неї, давилося стримуваними чуттями.

Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю эту полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.
                  Расул ГАМЗАТОВ.

Існує дуже сумна історія про родину Газданових з невеликого села в Північній Осетії, з якої всі семеро синів пішли на фронт і жоден з війни не повернувся. Коли принесли третю похоронку, материнське серце не витримало. Батько продовжував чекати ще живих синів. Та одна за одною надходили звістки про їхню загибель. І коли старійшини села прийшли повідомити його про загибель сьомого сина, він, тільки-но побачивши їх, помер на порозі дому…

Жили ми у затериконеному Єнакієвому, в чудовому Донбаському краю, повинутому для мене чаром зелені, чаром териконів. Хатинка наша містилася на вулиці Рудничній, 49. Це був край, кінець міста, бо за нашим парканом починалося велике поле, де періодично буяв ярмарок. Ну а якщо ярмарок, то вся поверхня поля покрита пилюкою-курявою.

Пригадую перший день війни. Я біжу цим полем. Гарячий порох під ногами вибризкує фонтанчиками з-поміж пальчиків, обпікає підошви. І раптом… Я завмираю, бо загуділи всі гудки усіх заводів, усіх паротягів, усіх шахт. Сердечко моє затьохкало, з’явився ляк, страх. Що це? Чому?

Літо 41-го було родючим і запашним. Бабуся розповідала: жита стояли по пояс, колос, тяжкий, налитий, на міцному пружному стеблі, аж хилився додолу під вагою зерна. Починалися жнива. Чоловіків забирали до війська, на їх місце ставали жінки, дівчата, підлітки. Начальство підганяло, але зібрати весь урожай люди не встигали.

Радіо було одне на все село, висіло на стовпі центральної вулиці. Вісті з фронту приходили тривожні, та якось не вірилося, що війна докотиться аж на Миколаївщину. У липні заговорили про евакуацію. Гнали кудись велику рогату худобу, почалася евакуація населення: двоє бабусиних дочок, моя мама і тьотя, поїхали до Ростовської області. Через село почали відступати частини Червоної армії. Мобілізація продовжувалася. Останню групу чоловіків забрали до війська 27 липня. Куди вони встигли дійти — невідомо, бо бої вже точилися за станцію Вознесенськ, 45 км від нас.

Уряд продовжив карантин в Україні до 31 серпня 2021 року, при цьому з 17 червня на всій території країни встановлюється «зелений» рівень епідемічної небезпеки.

В таких умовах у громадському транспорті та під час масових заходів або відвідин приміщень усі учасники мають дотримуватися маскового режиму. Відповідно робота закладів громадського харчування, розважальних закладів (нічних клубів), кінотеатрів та залів інших сфер культури, проведення інших масових заходів дозволяється за умов носінням масок та забезпечення засобами індивідуального захисту працівників.

Знову трагедія, чергова: на Одещині дворічний хлопчик і чотирирічна дівчинка випали з вікон своїх квартир.

Отак щороку десятеро-двадцятеро дітей тільки в нашій області гинуть, вилазячи на вікна і спираючись на москітні сітки.