Дмитро ШУПТА. GENIUS NUDITATE

Я голий, наче вилущений біб,
Цього вам не збагнути привілею.
Не кидаю життя своє вроздріб,
Але довершу власну одіссею.
 
Мій шлях на манівці не заверта,
Я не особа стрижена овеча,
 
Якій дарунок долі — німота,
У невидющість непомітна втеча.
 
Хай істинна, хоч тлінна нагота,
Ніж стадності нікчемна порожнеча.

2

Хто це до наготи довів мене?
У мене за душею — ні окрайця.
Плащ замість крил чи то не є дурне?
Я сам-один. Не потребую райця.
 
Голодне слово, наче пес, жене,
Хоч костуром від нього відбивайся.
Триває слово — решта промине,
Проігнорує запити бувальця.
 
Я змалу мав натуру витривалу,
А штиб життя не вивчив назубок.
 
Байдуже, що наказано капралу —
Не встежить хоч ушнипивсь кроком крок.
 
Із посохом по безміру Аралу
Піду по водах моря, мов пророк.

3

Прикротно у імперській скаженівці —
Мандрівцеві перегатили путь.
Ми щедрі і, щедруючи, щедрівці
Пороздаєм ростокостям розпуть.
 
У серці ходака червонокрівці
Киплять і супокою не дають.
У бездоріж пророки і мандрівці
З довірливістю костуру ідуть.
 
Хтось має скороходи мореплавні,
У даль доріг його пускає пращ…
 
А я колись пройшов Дніпровські плавні,
Козацькі нетрі й непрохідність хащ.
 
Моє взуття — криївки захалявні,
Берет шикарний і пристойний плащ.

4

Чи не доволі розпікать добіла?
Чи не доволі кидать між крижин?
Мене тримати на хресті приціла,
Моїх доріг лишати і стежин?
 
Та ваш мундир не пристає до тіла,
Витаю голим — вирвався, як джин,
Я у пустелі, і немає діла
Мені до вас і ваших одежин.
 
Під небом сірим, від нудьги зхололим,
Я все-таки зіграю власну роль.
 
Як і прийшов — зі світу підеш голим,
Байдуже, ти — король чи не король,
 
Не схований плащем широкополим,
Вельможним наступаю на мозоль.

5

Світами йду з видющими очима —
Мені звучить міжзоряний концерт.
Іду нагим — у мене за плечима
Забуті версти й мрія про мольберт.
 
Я дихаю душею пілігрима,
Мамай степів, а не салонний ферт.
Прикротна голість — невмолима схима
Про людське око плащ і цей берет.
 
В одвертім русі світу галактичність —
Розіп’ятості істина свята
 
І серце обпіка нага дотичність —
Про неї мовлять зціплені вуста.
 
Блаженно сяє Сонця восьмеричність —
Божественна небесна чистота.

6

Не шторм, не ураган-кораблетрощик —
Вогонь спожив паперів добрий стос.
Байдужий чітко спрацював донощик —
Згоріла повість, названа «Матрос».
 
Та ліпше б закопать було під хощик,
Під хмаркою в пустелі, в гніздах ос,
Уклавши все у величезний горщик,
Чого б не зміг рознюхати барбос.
 
Не вкинув добра в кратер вулканічний,
Тож мав арешт через таких личин…
 
Таке вчинити міг покидьок вічний —
Знайшовсь для цього відповідний чин…
 
Щоб цей запам’ятать урок трагічний,
Стають нагими з декількох причин.

7

Портфелі із рукописами творів,
Альбоми із малюнками митця —
Все кинуто супроти духоборів
Для винищення Духа до кінця.
 
Будь-хто у цьому випадку б захворів —
Не витримають будь-які серця.
Цілодобово в ката на обзорі,
Найперші, в кого замість душ — сонця.
 
Така біда загрозою солодкою
Для володільця арештантських нар.
 
Шпіцрутени із карною колодкою —
В царя чи найжорстокіші з покар.
 
Нагий нічого вже не візьме глоткою —
Віддасть життя Свободі на олтар.

8

Прощай, зужита, гамірна барлого!
Із полум’я ярміс — в обійми стуж.
Якщо недоля припира сторого,
Тоді не до троянд і не до руж.
 
Нагим ти маєш стати перед Богом,
Про блага забуваючи чимдуж.
Доведений до стану руйнівного,
Ти маєш озирнутися довкруж.
 
Коли твоя вже суть осамотіла
І далі жить немає моготи,
 
Щоб спраглого душа палахкотіла,
Щоб ми не сміли тліти, мов ґноти,
 
Існує культ оголеного тіла,
Існує вічний кодекс наготи.

9

Роззявив хижу пащу алігатор…
Загрожує скажений моретрус…
Жене пекельник нас у прірву каторг,
Анциболот, в затятості уклус.
 
На відстані — всяк голий. Всяк — аматор
Торує шлях на роковий обрус…
У просторі веде нас навігатор —
У нього свій благословенний курс.
 
Там, де на кожну душу конквістадор,
Існує тільки визиску хосен,
 
На чатах розперезаний диктатор
І з Троєю в руїнах Карфаґен.
 
Оголеним вмирає гладіатор,
Нагим живе вигнанець Діоґен.

10

Мене в пусте бездоння неозоре
Самим царем всевишнім, зокрема,
Закинуто за тридев’яте море,
Одначе й тут губитель не дріма.
 
Та безбережне найлютіше горе,
Ні спека, ні з морозами зима
Моїх переконань не переоре,
Ніщо душі моєї не злама.
 
Я про одне невільником молюсь,
Щоб не погас мені вогонь маячний:
 
Із цих крайсвітніх пустищ і запусть
У край свій бунтівливий, гайдамачний —
 
Я звідси в Україну повернусь
І сонце привезу їй, необачний.

Дання

Просвітлює нас небо жайворонче,
Благословля в мандрівку рідний дім.
Тебе не манівці манили, хлопче,
А Неба Шлях у вирії крутім.
 
То він тобі теж уділив доконче —
Глагол твій пролунав, неначе грім.
Підстерігаєш нас, Армагеддонче,
На кожнім кроці з вироком своїм.
 
Та списувать уважно любомудра
Старанно долучилось, пастуша, —
 
Тобі співа високість перламутра
І тремко розпрозорена душа…
 
А тут — сніги дарують пишні хутра,
Вітри й мороз — підскоком антраша.