Андрофаги, або Від Батурина до Іловайська

Воля Івана Грозного про обов’язкове доносительство мала на «зібраних» землях далекосяжні наслідки. На цій основі виникло «Слово и дело государево», за яким кожен був змушений під страхом смертної кари доносити владі про ворогів царя. Щоправда, донощика шмагали батогами першим, щоб перевірити правдивість його доносу. Так виникла московська приповідка: «Доносчику первый кнут», а за радянських часів — стаття в кримінальному кодексі «За недоносительство» і, як наслідок, чотири мільйони доносів, за якими були репресовані люди, багато з яких — розстріляні. Але тепер викажчика не шмагали батогами, а нагороджували орденами-медалями.

Українцям, особливо державцям, слід добре знати історію падіння Великого Новгорода, оскільки саме в ній криється методологія «збирання руських земель» Москвою, яка чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» великоросійський Новгород за його європейську орієнтацію, а ще — оцінка внутрішніх чвар як ознаки слабкості та запоруки майбутньої капітуляції.

А чи така вже й застаріла ця метода? Адже у звичках росіян збереглося чимало від ментальності перших московитів — угрофінів та азіатів «з жадібними й розкосими очима»: недовірливе ставлення до оточення, жорс-тка чи й навіть жорстока поведінка. Тому прислів’я «Москва сльозам не вірить» досить точно характеризує російську ментальність, яка лежить в основі й нинішніх стосунків Росії з Україною. По-іншому просто бути не може.

Я певен, що серед читачів є чимало знавців московської паремії, які можуть зауважити: у багатьох прислів’їв про Москву є друга частина, менш відома широкому загалу, що «пом’якшує» чи суттєво змінює зміст першої і яку автор не наводить у своїй статті. Справді, є таке. Але це не додаток до старого прислів’я, а його пізніша редакція, якою московські ідеологи намагаються завуалювати перед Європою криваві плями на своїх штандартах, як-от «Москва бъет с носка, а Питер бока повытер» або «Москва бъет с носка, а батюшка Питер бока наши повытер». У цій редакції годі шукати трагедію Новгорода та Пскова. Тут, скоріше, йдеться про інше — старовинну забаву «стінка на стінку», відому ще з часів Київської Русі.

Паралельно зі старовинним прислів’ям «Москва сльозам не вірить» російська пареміографія зафіксувала й «модернізоване»: «Москва слезам не верит, ей дело подавай». Але в такій редакції це прислів’я мало хто знає, а ще менше — бере його до уваги, бо тоді зникає в ньому головне — історичне тло, а другорядне стає головним.

Поруч із «модернізованими» пареміями з’явилися на світ Божий такі амбітні московські фразеологізми, як «Москва — всем городам мать», «Все дороги ведут в Москву», «Все реки текут в море, все дороги ведут в Москву» тощо. Але якщо уважно придивитися до цих мовних витворів, то впадає у вічі, що це зовсім не прислів’я російського народу, а літературні підробки, стилізовані під народну творчість виконавцями амбітної волі московських монархів. Ці вислови є навіть не запозиченнями, а справжнісіньким плагіа-том. Наприклад, «Москва — всем городам мать» — це перефраз літописного «Київ — мати міст руських», який уперше згадується у «Повісті временних літ» під 907 роком і належить (за літописом) князеві Олегу, котрий 882 року, підступно вбивши Аскольда і Діра, здобув Київ, сказавши при цьому свою знамениту фразу: «Хай буде се мати городам руським». Тими «містами руськими» Нестор називає Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч та інші. І слова Олега значили не що інше, як «відтепер столицею України-Русі буде Київ».

Що ж до Москви, яку росіяни назвали «всем городам мать», то історики зазначають: її заснував лише у 1147 році Юрій Долгорукий. Відчуваєте різницю у віці — де Віщий Олег, а де Юрій Долгорукий? У такому віці вже не стають матерями, тим більше багатодітними.

Таке ж сталося і з іншими наведеними нами «модернізованими» прислів’ями. Тому навряд чи «всі дороги ведуть до Москви», особливо зараз. Втім одне залишається поза всяким сумнівом, що і цей вислів російські мужі поцупили, але вже з латини: «Оmnes viae Romam ducunt — усі дороги ведуть до Рима». Річ у тім, що дороги Стародавнього Риму були спроєктовані так, щоб з’єднати всі провінції з головним містом імперії. Так повелів цезар Октавіан Август. У всіх перекладах цього прислів’я європейськими мовами збережено ойконім Рим, а от Москва, оголосивши себе у першій половині XVI століття Третім Римом, тобто «центром світу», «підігнала» під цю ідеологічну концепцію і своє штучне «прислів’я», щоб російський Август почувався у Третьому Римі не гірше, ніж римський у Першому. І то дарма, що Москва за архітектурою повністю повторювала Сарай-Берке — столицю Орди, де кожна вулиця починалася від кремля й дотягувалася до крайньої забудови. Ординка була найнаїждженішим шляхом, який вів до Орди. Ця назва зберігається й донині, причому росіяни ще й пишаються нею: «Панмонголізм! Хоч назва дика, / Та пестить мені слух вона» (В. Соловйов).

Отже, з утвердженням у Москві централізованої держави, з огляду на те, як там починає розвиватися й утверджуватися, кажучи по-сучасному, власна «вертикаль влади», успадкована від державного устрою Золотої Орди, частиною якої був і Московський улус, починає формуватися чітке і цілком ідеологічне ставлення до незалежних князів та князівств, що оточували Московію, як до зрадників чи відступників, котрі ослаблюють центральну владу, загрожують її абсолютному пануванню на захоплених територіях, а також руйнують її зовнішню політику, спрямовану на подальше завоювання-захоплення навколишніх територій. Яке не обходилося без крові та сліз. «Що ж, — говорили у таких часах московити, — поплаче та й перестане. Адже Москва сльозам не вірить. Москва сльозам не потурає. Москва потіху любить. А тому московець не плаче, а скаче».

Цікаво ще й те, що в пазлах московської ментальності превалюють прислів’я, зорієнтовані, здебільшого, на Старий Заповіт, який був властивий московському азіатизму ( «око за око, зуб за зуб»), і саме в його атмосфері виховувався малий Іван IV та формувалася Москва, столиця «новозібраних» земель. Це проглядається в усіх описах московської жорстокості, з якою було розгромлено Новгород, і ті описи майже детально відтворюють знищення євреями Єрехона: «І здобули вони те місто. І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча» (Книга Ісуса Навина).

Дещо інша ментальність проглядається у києворуських прислів’їв, які за характером більше відповідають Новому Заповіту, Євангелію. Тому найвідомішим українським прислів’ям учені визнали: «Язик до Києва доведе», яке цілком відповідає новозаповітному «бо кожен, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, а хто стукає, відчинять йому» (Матвій, 7, 8).

Московія, хоч і мала приклад Києва, розпочала свою розбудову не з активного відкриття князями освітніх закладів, як Київ, а з войовничого «збирання руських земель», аби силою нав’язувати світові свою волю, бо, як свідчить російське прислів’я, «коли є сила — розум не обов’язковий». Чи не тому Михайло Ломоносов у юні свої літа прийшов із сильної Москви набиратися розуму саме до Києва? Він сповідував гармонію світу або, як кажуть в Україні: «Сила та розум — краса людини» і «Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє».

Такою гармонією був наділений київський князь Ярослав, про якого писали: «Ріжні сусіди, як їм траплялася біда, шукали схоронища й помочі у Ярослава; так, багато помагав він польському королеві, бо той не міг собі ради дати: в його землях були все великі бунти». Може, тому в українських пареміях Київ виступає як гарант безпеки та захисту всіх, хто мав у тому потребу: «На кого біда нападе, то до Києва іде».

І як тут не перефразувати Тараса Шевченка: «Ну що б, здавалося, прислів’я…», а яким довгим і складним шляхом діставалися вони до нас, щоб розповісти про те, якими були наші пращури, як поводилися вони в складних життєвих ситуаціях, поглянути їхніми очима на сьогоднішній світ, аби вкотре переконатися, що вони були правими, коли казали: «З сусідом дружи, а тин городи» чи «Бодай доброго сусіда мати та своїм плугом орати». А вже як допече, то, вибачайте за відвертість: «З москалем дружи, а камінь при собі держи».

Усім нам слід добре пам’ятати, що «З яким пристаєш, таким сам стаєш». Цьому прислів’ю уже 17 століть. Воно присутнє чи не в кожній мові. А чи не найточніший його аналог знаходимо в англійській: «He who dwells next to the cripple learns to halt — Той, хто живе поруч із кульгавим, навчиться кульгати». Так каже прислів’я, а воно неосудне.

Юрій СИСІН,
письменник.