Про кронштадтський лід, незрячі очі й наше майбутнє

Ленін мав справу не з утопією, а з реальністю. І в цій реальності його якнайменше цікавило чиєсь щастя, братерство, свобода чи рівність. Для нього важливими були дві речі: довести світові геніальність свого вчення про можливість побудови комунізму в одній окремо взятій країні та утримання влади.

Одне з другим прекрасно узгоджувалося. Адже комунізм передбачав скасування приватної власності й товарообміну всередині країни, запровадження безгрошових відносин. Декрет, що забороняв будь-який обмін, купівлю чи продаж товарів і передбачав за порушення «расстрел на месте», прийнятий в лютому 1918 року, якраз і був спрямований на втілення цієї, на перший погляд безумної, ідеї, бо ж, перекривши товарообмін між селом і містом, влада одразу спровокувала страшний голод у промислових районах.

Утім, ця ідея здається безумною лише на перший погляд. Це був глибоко продуманий спосіб утримання влади, забезпечення цілковитої покори населення, саме фізичне існування якого залежить від владоможців. Адже коли буквально все вирощене й вироблене народом влада забирає, а потім сама ж розподіляє між виробниками, то весь народ і кожна людина зокрема виявляються повністю залежними від влади: якщо влада з якихось причин не вділить тобі частки з того, що забрала в тебе — здихай з голоду. Це не я так пояснюю. Це сам В.І. Ленін пояснив так політику більшовицької влади своїм соратникам: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов Конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала. Только сламывала активное сопротивление, нам этого мало… Нам надо сломать и пассивное, еще более опасное сопротивление… И мы имеем средство для этого… Это средство — хлебная карточка, хлебная монополия, всеобщая трудовая повинность»…

Отже, ціллю впровадження воєнного комунізму було позбавлення населення країни будь-яких запасів, зосередження в руках влади буквально всього, що є нині і що буде в подальшому вироблене народом у процесі принудпраці (трудової повинності), аби потім мати змогу всі ці — створені народом — блага розподілити між тими, в кого їх забрано. Звісно ж, не між усіма, а лише тими, хто не буде «оказывать» навіть «пассивного сопротивления».

А дідька лисого ти «посопротивляєшся», якщо тобі, пограбованому до нитки «рідною» владою, та влада ще й хлібної карточки не дасть! Мав рацію «мудрый вождь и учитель»: «Хлебная монополия, хлебная карточка — посильнее гильотины». Мав рацію і твердячи, що «распределяя… мы будем господствовать над всеми областями труда». Ось воно — знищення ка-піталістичної експлуатації й заміна її суто рабовласницькою, коли раб за свою примусову працю отримує лише визначений рабовласником мінімум, та й то лише тоді, якщо не виявляє навіть пасивного спротиву, а самовіддано лиже руку гнобителю.

Мимохіть згадується Шевченко: «…чом ми вам / Чурек же ваш та вам не кинем, / Як тій собаці! Чом ви нам / Платить за сонце не повинні!». Куди тим самодержцям! Вони той Кавказ 150 років душили й додушити до кінця не спромоглися. А Ленін уже через чотири місяці після жовтневого перевороту впевнено заявив: «В настоящее время задача преодоления и подавления сопротивления… в России закончена в своих главных чертах. Россия завоевана большевиками».

Це не я, це сам Володимир Ілліч дає нам відповідь на питання про стосунки партії та народу: «Россия завоевана большевиками». А в завойованій країні з населенням (народом) не церемоняться. Його заставляють служити завойовникам, його грабують, знищують. І лише тим, хто не виявляє навіть «пассивного сопротивления», видають «хлебную карточку», щоб мав таку-сяку силу мовчки виконувати «трудовую повинность», яка трактується вождем як «беспрекословное повиновение воле советского руководителя».

Якщо спершу голод найтяжче вдарив по місту, щоб збурити його проти села, яке, нібито не хоче давати продукти пролетаріату, то 1920—1921 роки були розправою із селянами, коли озвірілі від голоду й люті пролетарі й солдати вимели всі запаси, прирікши на голодну смерть «дружественный класс».

Ні, так користуватися лозунгом «Розділяй і владарюй!» не вмів жоден із самодержців… Ну, хто б із них міг, приміром, додуматися до такого: «Мы сначала поддерживаем до конца всеми мерами, до конфискации, — крестьянина вообще против помещика, а потом (и даже не потом, а в то же самое время) мы поддерживаем пролетариат против крестья-нина вообще».

Прошу зауважити: не проти «куркуля-експлуататора», а проти «крестьянина вообще». Тобто спершу руками селян пограбуємо поміщиків, а потім руками робітників пограбуємо селян. У самого ж пролетаря й грабувати нічого: до нього достатньо не допустити селянина з його мішком зерна чи шматком сала, перекрити торгівлю чи обмін продуктами праці між містом і селом — і пролетаріат приречений на голодну загибель.

Садизм і жадоба крові «поборника гуманізму й справедливості», який обіцяв «мир хижинам», не знає меж. «Советская власть в деревне очень слаба, — пише великий учитель нищення. — Мы обязаны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там, в деревне, ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе» (цитую за Д. Волкогоновим: «Ленин», М., «Новости», 1994, кн. 1).

Отож, не було село розколене «на два враждебных класса»! Розкололи його вірні ленінці під керівництвом «самого человечного человека», якому будь-що потрібно було самовбивство народу, щоб утриматися при владі зі своєю зграєю розбійників.

«Повесить, непременно повесить не менее 100 кулаков, богатеев, кровопийц, назначить заложников. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видел, трепетал, знал, кричал. Найдите потверже людей для этого» (ПСС, Т. 50, с. 145). «Решить проблему казачества путем поголовного их истребления… все деньги и имущество конфисковать» (там же, с. 232). «Мобилизовать 10 тысяч буржуев, поставить позади них пулеметы и расстрелять несколько сотен, чтобы добиться настоящего массового напора на Юденича» (цитую за Д. Волкогоновим: «Ленин», М., «Новости», 1994, кн. 2).

Отже, й «живі стіни» з мирного населення перед військом, і «заградотряды», що розстрілюють «не надто сміливих» — усе це теж «винаходи», практиковані «добрим дєдушкой» Леніним… Ну, уявіть собі на хвилинку тих 10 тисяч ні в чому не винних людей, яких волею «самого человечного человека» велено перетворити на криваве місиво…

Такою була ситуація в країні, коли 1 березня 1921 року на Якірну площу Кронштадта вийшли понад 16000 моряків, робітників та червоноармійців і проголосили 12 пунктів вимог до влади, головними з яких були: свобода зібрань, свобода друку, скасування політвідділів, скасування інституту заручників та звільнення заарештованих, заборона використання загороджувальних загонів, право селян самим розпоряджатися плодами своєї праці і найстрашніше для ленінської кліки гасло «Вся влада Радам — без комуністів!». Учасники мітингу були впевнені, що для досягнення цього слід лише дозволити переобрання Рад таємним голосуванням, яке й було призначене на 5 березня.

На мітингу були присутні й комісар Балтійського флоту Кузьмін, і голова Кронштадської ради Васильєв, і навіть «всеросійський староста» — Калінін, якого мітингувальники навіть зустріли оплесками. Тобто жодної агресії повстанці не виявляли. Коли ж Кузьмін з Васильєвим та безпосередньо підлеглими комуністами почали залякувати виборних делегатів репресіями, їх посадили під арешт (загалом 30 осіб), а владу в місті передали до рук Тимчасового революційного комітету. Він того ж дня, 2 березня, звернувся до всіх жителів міста та фортів, робітників, червоноармійців із закликом не чинити насилля, спокійно продовжувати працювати кожен на своєму місці, «выполняя свой долг перед Отечеством». У Кронштадті панував вражаючий порядок, навіть попри те, що більшовицька влада оголосила в Петрограді та Петроградській губернії стан облоги, що в Петрограді були заарештовані десятки ма-тросів лінкорів, що багато сімей моряків — взяті в заручники, а в сам Кронштадт та форти заборонили доставляти будь-які продукти.

Відповіддю на це був масовий вихід із членів РКП(б). Одні писали заяви й повертали партійні квитки (таких — більше 10 тисяч), інші — демонстративно викидали їх у море. Окрім безпартійного населення до повстання долучилися 40% комуністів Кронштадта. Ще 30%, які залишилися в партії, відмовилися від участь у будь-яких діях, спрямованих проти повстанців. Знищили і тих, й інших, тобто 70% кронштадтських комуністів.

Для придушення повстання «на кронштадстский лед» кинули сьому армію Тухачевського. Крига була вже неміцною — стояла відлига. Червоноармійці, ще не дійшовши до Кронштадта, масово тонули у Фінській затоці.

8 березня зібрався Х з’їзд партії, на якому Ленін назвав Кронштадтське повстання «небезпекою, страшнішою за Денікіна, Колчака і Юденіча разом узятих». «…кронштадтские настроения, — констатував «выразитель дум и чаяний народа», — сказались на пролетариате (звертаю увагу: «на пролетариате», а не на якихось там дрібнобуржуазних елементах чи «гнусных капиталистах». —— Г.М.) и могут стать программой общенародного восстания, если партия не примет драконовских мер» (див. Стенографічний звіт Х з’їзду, с. 253—254).

Отже, «самий человечный человек» чудово розумів, чого саме прагне народ. Але ще краще розумів: якщо задовольнити ці прагнення, то вже назавтра і йому самому, і його розбійницькій кліці доведеться відповісти за злочини, скоєні за чотири роки кровопролиття, за зруйновану країну, за загублені життя й душі. І «драконовские меры» приймаються.

Прямо з Х з’їзду на Кронштадт рушають його делегати — командири військових з’єднань Ворошилов, Фабриціус, Бубнов. Ідуть частини, очолювані Дибенком і Федьком, Седякіним і Затонським…

18 березня Кронштадтське повстання потоплене у крові.

Його наслідком став НЕП — нова економічна полі-тики, з переляку проголошена Леніним на тому ж Х з’їзді.

Через багато років у своєму романі-плачі «Марія» Улас Самчук напише:

«Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров’ю, дивиться мідяним взором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.

Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.

Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилася до земля обрізанка… До дому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!

Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з окривавленою землею…».

А Сатана, обдуривши пролетаря й селянина новими гаслами, тим часом строчить: «Не спит ли наш НКЮст: тут нужен ряд образцовых процессов с применением жесточайших кар. НКЮст, кажись, не понимает, что новая экономическая политики требует новых способов, новой жестокости кар» (ПСС, т. 54, с. 160). А ще через кілька місяців: «Надо расширить применение расстрела. Основная мысль, надеюсь, ясна… Суд должен не устранить террор… а узаконить его принципиально» (там же, с. 180).

А кронштадтці дотлівали в балтійських водах об’їденими рибами кістками…

Український же селянин, думаючи, що переміг у своїх кривавих повстаннях, не розгинаючи спини, закохано орав землю.

Коли ж «піднімає від землі очі і не пізнає краю свого.

— Брати! Одурили нас! До оборони!

Але обрізанка вже давно поржавіла. Навколо мужика мур багнетів, селькорів, гепістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лиці, крутили назад мозольні руки…

Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сніги, морози. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, стаховище і рана віків. Мільйонна могила України...

…Над степами лежить крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здіймаються й відлітають у безвість села. Падають від куль, топляться у хвилях рік, пухнуть голодом на широких дорогах.

Колективізація».

Це — теж Улас Самчук.

Минуло 100 років... Ціле століття! Невже ми за весь цей час так і не навчилися відрізняти облуду від правди?! Невже так і підемо у майбутнє з незрячими очима?! Та й чи є майбутнє для незрячих душ?!

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Стуса,
заслужений працівник освіти України.