Тетяна ТОНІНА: «Сприймати дітей як рівних»

— Тетяно Сергіївно, чим запам’яталися шкільні роки?

— Доля склалася так, що школу я закінчувала в с. Іванівка Любашівського району (після розлучення мати повернулася на свою малу батьківщину). У кожного є людина, яка вплинула на подальше життя. Таким учителем для мене стала сувора, мудра і водночас ласкава Ніна Федорівна Руденко, яка заклала основу знань, пробудила в мені жагу до пізнання нового, до праці над собою. За це я їй дуже вдячна.

Навчання мені давалося легко, мала нахил до точних наук, вчилася на відмінно. Мама, яка самостійно виховувала трьох доньок, ніколи мене не контролювала, бо завжди була зайнята роботою та заклопотана хатніми справами. Я зростала непосидючою, залазила на найвищі дерева, а ще любила читати — «з’їдала» книжку за книжкою. І сама складала смішні дитячі вірші, любила декламувати, була дипломантом обласного конкурсу «Таланти твої, Україно!».

Моє дитинство, ти пролетіло,
Неначе літечко в гаю,
Немов пташкам на крила сіло
І полетіло назавжди…

Це рядки з вірша, написаного після закінчення дев’ятого класу.

— І куди понесли «крила юності»?

— Упродовж шкільних років пріоритети з вибором професії змінювалися, але, мабуть, дитячі мрії вміють матеріалізуватися. За порадою вчителів і рідних вступила до Балтського педагогічного училища. Там навчалася в найкращій академічній групі, яка за успіхи нагороджувалася поїздками до Львова, Києва. Вчитися було дуже важко, було море сліз… Великий обсяг теоретичних знань, практичні завдання, викладачі, суворі й вимогливі… Але саме там нас навчили бути дисциплінованими, організованими, відповідальними, заклали основи педагогічної майстерності.

У 2007 році літню практику проходила в дитячому таборі «Молода гвардія» в Одесі. Там отримала добре педагогічне «загартування» й заробила першу педагогічну зарплату, а ще була нагороджена дипломом за мужність, витримку, терплячість у вихованні сучасної молоді. Переддипломну практику проходила в Гвоздавській ЗОШ I-III ступенів, де моїм наставником була чуйна, добра вчителька, знавець своєї справи, людина з великої літери Лариса Степанівна Копиця.

Закінчивши Балтське училище Південноукраїн-ського педуніверситету ім. К. Д. Ушинського і здобувши кваліфікацію вчителя початкового навчання та вчителя англійської мови в початкових класах, почала торувати свою педагогічну стежку уже в рідній школі села Гвоздавка Друга.

— Як працювалося молодому фахівцеві?

— Спершу було важко, але мала підтримку колег. Упродовж 2008—2009 навчального року працювала вихователькою групи продовженого дня і за сумісництвом — вчителькою англійської мови в Гвоздавській школі I-II ступенів. Наступного року мене перевели на посаду вчителя англійської мови на час декретної відпустки і призначили класним керівником 5-го класу, в якому я проходила переддипломну практику.

Вийшовши заміж за Олександра Тоніна, вирішила не засиджуватися на чужому декретному місці і сама пішла в декрет. З різницею рік і сім місяців народила двох чудових янголяток: Данилка (зараз йому десять) та Софійку (вісім). Я вдячна Богу, який подарував мені ці найцінніші дарунки, бо знаю, як бути мамою і хлопчика, й дівчинки. Не кожному дається таке щастя.

Доглядаючи за діточками, встигла заочно закін-чити Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини, здобула вищу педагогічну освіту і кваліфікацію вчителя англійської мови та зарубіжної літератури.

Після декрету знову працювала вихователькою, останні п’ять років — вчителькою початкових класів. Нині навчаю вже другий свій набір, веду дорогою знань другокласників.

— Тетяно Сергіївно, зараз ви впроваджуєте нові стандарти початкової школи…

— Приємно, що діти із задоволенням ідуть до школи і швидше адаптуються. А моє завдання, як і моїх колег, — зробити їхнє життя радісним і щасливим, створити умови для розвитку кожного учня. Учитель початкових класів повинен бути і наставником, і помічником. «Помічник» — це настільки широке поняття, що стовідсотково його зрозуміють лише вчителі НУШ, бо, не будучи на цьому місці, я сама б не повірила, що це так складно. Це від «допоможіть відкрити пенал», «застебнути штанці», до зі сльозами на очах «я ніколи не навчуся писати ці гачечки і цифру два». Ти відчуваєш іноді себе і нянькою, і слугою, і вчителем — просто суперменом, який має встигнути навчити, пояснити, показати, облетіти весь клас, підбігти до кожного, прописати з рукою кожного, поставити крапочку кожному і водночас вирішити всі дитячі проблеми, ще й погратися.

На мою думку, вчитель має бути ще й захисником і другом, покликаним допомогти дитині не тільки надбати знання, оволодіти вміннями і навичками, а й підказати, як адаптуватися в цьому світі, вміти вчитися протягом життя, розкрити й проявити свої здібності, відчути себе самостійною творчою особистістю. Переконана: жодні інформаційні технології не зможуть замінити вчителя. В умовах дистанційного навчання багатьом це стало особливо зрозумілим. Дитині потрібен контакт очей і рука підтримки поруч.

— Щоб учити інших, потрібно вчитися й самому…

— Безумовно. Місія сучасного вчителя — навчити дітей бути гнучкими до змін у суспільстві та світі. Тому і йому самому необхідно постійно вдосконалюватися. Саме тому я завжди охоче беру участь у тренінгах, курсах підвищення кваліфікації тощо. У нинішньому вихованні та навчанні слід відходити від авторитарного стилю. Якщо сприймати дітей нарівні з собою, можна навчитися від них не менше, ніж вони від нас.

І хоча в моєму класі не всі відмінники, та я хочу вірити, що кожен з учнів знайде себе у житті, буде хорошою людиною. Завжди вчу дітей чинити з іншими так, як хотіли б, аби чинили з ними, ставити себе на місце іншого.

— Чи вистачає у вас часу на якесь захоплення?

— Відверто скажу, що головне моє захоплення — це школа і мої діти. Люблю подорожувати (мої діти такі ж, нам би лиш кудись їхати), відвідувати різні цікаві місця, фотографувати, збирати цікаві дрібнички, займатися домашнім фітнесом. Якось навіть в’язала гачком, але це не моє. Не можу довго сидіти на одному місці і маю погану чи, навпаки, хорошу звичку швидко все доробляти до кінця: коли в’язала донечці ночами спідничку, то не могла відірватися, поки не закінчила.

— Як живеться сільській вчительці?

— Про особисте життя не говоритиму — особисте має бути особистим. Молодій мамі живеться в селі важко (особливо, коли чоловік на заробітках). Я вже сама кошу бур’яни мотокосою, вмію змінити диск, пораюся на городі і т. д. Раніше мали корову, поки я не поїхала на курси: чоловік, як мовиться, не витримав лихої долі і тихцем, до мого приїзду, продав худобину. Тепер мені набагато легше. Я не зв’язана з доїнням, випасанням, годівлею, заготівлею кормів й інколи почуваюся ледаркою, хоча тепер не уявляю, як раніше все встигала.

Жінки в селі важко працюють і мають мало часу на себе. Це прикро, але така гірка правда нашого сьогодення. Через тотальне безробіття люди змушені утримувати чимало худоби і важко працювати або їздити по заробітках, покидаючи родини, щоб якось прожити або вижити. Життя у селі рутинне. Іноді нема місця, куди можна вийти з дітьми, але рятує наша красива річка Кодима. Мої діти люблять прогулюватися по її берегах, купатися, ловити рибу. О, пригадала! Я також люблю рибалити і влітку, і взимку, а також плавати (не раз перепливала нашу річку).

Інколи чую від довколишніх, що, мабуть, маю зайвий час, бо багато витрачаю його на Данилка і Софійку. На це скажу, що я майже не дивлюся телевізор, не знаю, які серіали зараз ідуть, а кожну вільну секунду дарую своїм дітям, навчаю їх і виховую, адже дитинство — найдорожче для людини — буває лише раз. Вирісши, донька і син відлетять з рідного дому, але з теплом згадуватимуть своє щасливе дитинство. А якщо хтось, прикриваючись нестачею часу, не займається своїми чадами, то це особиста його справа.

— Про що мріється вчительці й матері?

— Щодо моїх планів на майбутнє, то не можу нічого сказати конкретно, бо життя непередбачуване. Все може змінитися за секунду — маю гіркий досвід. Можу лише сказати, що прагну бути завж-ди кращою, ніж була вчора, ніколи не зупинятися на досягнутому, бо життя — це праця, тому потрібно рухатися вперед.

Головною моєю мрією є мир в Україні, світі, здоров’я всіх дітей. Мрію, щоб мої дітки були здоровими і щасливими, саме щасливими, бо ти можеш мати все, бути багатим і не бути щасливим. Мрію відвідати Париж і Лондон, стрибнути з парашутом…

Ще хотіла б, щоб професія вчителя не знецінювалася, я зараз не про фінансовий бік, хоча це теж має значення. Вчитель — теж людина, звичайнісінька, не ідеальна, як інші, теж має почуття, свої вподобання, біль. Дуже часто забувають, що вчитель не робот, а людина, якій теж потрібне розуміння, співчуття, людина, яка повинна дбати про свій фізичний і психологічний комфорт. Давайте будемо чесними: перш ніж шукати порошинки в очах інших…

Користуючись нагодою, хочу побажати всім міцного здоров’я, тому що здоров’я — це відсутність внутрішніх перешкод для будь-якої діяльності!

— Дякую за відверту розмову і бажаю успіхів.

Юрій ФЕДОРЧУК.
Зеленогірська громада
Подільського району.