Дмитро ШУПТА. Шевченківські сонети

Вирок царя

Печалься, мученице Україно,
Вершити суд цар має пієтет —
Дух Волі твій корчує докорінно,
Поблажливо йдучи на паритет.
 
Як заповзято, ревно і сумлінно,
Звірячо й падковито, не секрет,
Катюжний спритний цар
через коліно
Розламує поезії хребет.
 
«У рядові, в рекрути —
гірше страти…
Покару бездоганно відбувать!
 
Заборонить писати й малювати —
Суворо і недремно пильнувать!».
 
Степів шалені Оренбурзькі шати —
Імперська
Зауральська благодать.

Покара

Наказ притьмом здійснять
христопродавці.
Цар, сказано, відрізав, як алмаз,
І жертва опинилася в удавці —
Бездушний повелителя наказ.
 
На це зугарні високодержавці,
Та й іншим ця наука — напоказ.
Доведена до ницих виконавців,
Посилена з роками кілька раз.
 
Куди це ти загнав митця,
екстриме,
В пустелю, де нема ні сіл, ні міст?
 
Це покарання геть напропадиме —
Для фаталіста в ньому
згубний зміст.
 
Жахіття не вичерпується зриме —
Душі царя у ньому хижий вміст.

Заблукана воля

Ясного дня в непроторенну сутінь
В грубезні запрягають хомути,
Де на питання відповідь по суті
Єдина — є душитель на бунти.
 
Нема чим протидіяти отруті,
Де пустка поза віхою мети,
Жива душа дичавіє у скруті
В лещатах болю, жаху, сумоти.
 
Розчавлює немислима опала
Й дикунський,
нелюдський перемолот,
 
Знущання всюди чиниться
й потала,
Чекає непокірних ешафот.
 
В пустелі гнана воля заблукала,
Чимдалі від наруги і підлот.

Благання

Самонадія, чванства вибухання,
Зазнайство гонорове
шкодить нам
Та рабська зрада ницого вагання
Завжди були на руку ворогам.
 
Грядуть нові й нові
випробування —
За хаосом прокотиться бедлам,
Але звучить Тарасове благання:
Обнятись необачливим братам.
 
Тоді б еліта наша не розпалась
Не подалась до інших берегів,
 
З катами, безталанна,
б не злигалась
І не чинила б згірше ворогів.
 
У крові Україна б не купалась,
За що її трясе Тарасів гнів.

Рукописи горять!

1
Пустельний степ, У всій пустелі
Людина для людини — звір.
Через доноси невеселі,
Бува, вчиняєм перебір.
 
У рекрутському закапеллі,
Коли вже припекло надмір,
І я спустошив два портфелі —
Спалив з нотатками папір.
 
У полум’ї дозрілі теми
Вже не повторять свій мотив.
 
Палити твір — сюжет окремий.
Не як захланний примітив,
 
Спалив я повісті й поеми,
Разом із віршами спалив.
2
Людських творінь горіли гори,
Вогонь їх нищив без гармат,
Коли безсилі прокурори
Благословляли безліч втрат.
 
Палив їх виплодок потвори,
Душею й розумом кастрат.
У всі віки горіли твори —
Їх щиро нищив Герострат.
 
Горів твій розум, Рідний Краю,
І здиміла Велика Русь.
 
В душі довіку я палаю —
Горю й ніяк не зупинюсь.
 
В мені горить усе, що знаю,
І що дістанеться комусь?

Собор пустелі

Розверзнута пустеля — море болю.
Пустельний порох —
вся тобі краса.
З імперського тупого канітролю
Тінь смерті на пустелю нависа.
 
Спекота й холод
грають на басолю.
Вряди-годи веселка воскреса.
Зажурливо занурені в недолю
Пустих пустель зотліли небеса.
Зір сяєво на всенебеснім вітті,
За котрим полював ще хан Батий.
Несамовито узимі і вліті —
Ти замість молитов,
хоч вовком вий.
 
Жахливішого не бува на світі
За цей собор пустелі золотий.

Володарі пустель

Охороняють гамаюни
Пусті пустелі всім на страх.
Вони дволезий меч фортуни
Тримають міцно у руках.
 
Горіли ризи й давні руни,
Хай волхв писав їх чи монах,
Тих слів слова далекі луни
Загребені в сухих пісках.
 
Запитує тупий нечема:
«За чим пильнує гамаюн?».
 
Пісок — нащадок чорнозема,
Не постарів, ще зовсім юн.
 
Пустелі мова — суть поема
У тінях змісту поміж дюн.

Капище Сонця

Ви завше з монологами, пустелі,
Не сказаного ж маєте ще більш…
В сипучому піщанім підземеллі
Ховаю я сумний останній вірш.
 
А з віршами впереміж акварелі —
Усе, правдиве й грішне, ні за гріш.
В зеніті піднебесся, як зі стелі
Петля звисає, напнута тугіш.
 
Із нас вампіри випивають соки
Цинічно задля виграшки, для втіх.
 
Чужі наскоки і свої заскоки —
Одвічні наші муки всім на сміх.
 
Справіку Сонця капище високе
Не розгубило вірувань своїх.

Найвища воля

Покара в пильності вибагла
Впереміж з досвідом старим,
Де виїмковий зайвий нагад
Імперський втаковив режим.
 
У злагоді вказівка нагла
Від Соловків по пляжний Крим
Суворий поліційний нагляд
З тотальним стеженням між тим.
 
Пильнують стражі — пружать сили.
Все світле — в прірві гузиря.
 
Які вони таланти вбили —
Гильня опричного звірря.
 
Крилаті душі спопелили
Псарі розбійного царя.

Розбій у пісках

На горлі всім — підкова у обцасі
Захланних кровопивць і ненажер.
Приречена імперія на пласі —
У змозі на покару вищих сфер.
 
Принишкло і заклякло в одночассі,
Давно тут час у просторі завмер.
Тримається усе на помордасі —
Сваволя тільки чинна відтепер.
 
На задвірках імперії узбочин
Все поглинає царський теребій
 
І з безлічі захланних червоточин
Потворно визирає кровопій.
 
В пісках пустелі звершується
злочин —
Триває необмежений розбій.

Тебе не бачу

Не встиг я сподівань своїх
окрилить
І от — в неволі, наче самостріл,
Що прямо в серце
вражений навиліт.
Кому все це приносить задовіл?
 
Свою гірку печаль я маю вилить?
Своє тяжке ярмо несу, як віл.
Тебе не бачу —
в скруті серце квилить,
Наруга розрива його навпіл.
 
Знічев’я просто кинути за себе
Не зміг те, що далося на роду.
 
Пустелі пекло тут високонебе
На десять років маю на біду.
 
Печалі прірву як же я без тебе,
Кохана Україно, перейду?

На кручі

Наввипередки хвилі
мчать сліпучо —
Для них немає путлищ і кошар…
Однак шторми спонукують ревучо
Гінців до самоборства
й пересвар.
 
А штиль порив гамує, неминучо
Виснажуючи кожен їх удар…
Над урвищем твоїм,
обвальна кручо,
Лиш птахи та світила поміж хмар.
 
Донощик суне й тут
нахабний писок —
Приймає подобизну біхреса.
 
Смерть підіймає
свій щербатий скісок —
У неї затупилася коса.
 
Сумотина.
Скорботний жару присок
На ватрі дня поволі догаса.

Квітка пустелі

Ллє сонце сяєво рікою,
Я в захваті його надпив,
І маю втіху самотою,
Неначе в інший світ ступив.
 
Тримає сонце супокою
Ясного просвіту мотив.
Питаючи, що я накою,
Мій ворог сонце заступив.
 
Від нього тхне смердюча бражка,
У нього — свій орієнтир.
 
Яка уїдлива замашка?
На нім, неначе влип, мундир.
 
Восьмипелюсткова ромашка,
Мій символ Сонця — Алатир.

Попіл і пісок

Де розпач силоміть засів,
Де не росте ні мох, ні шелюг,
Все — для захланних москалів
У незагнузданих пустелях.
 
Імперський тлін скрізь напосів
Все спопелить в пісках,
на скелях…
Загумінковості світів
Закарбував я в акварелях.
 
Пустельний попіл і пісок
Не спалять наші душі світлі,
 
Щоб розцвісти без пелюсток
В часи обчахнуті, розквітлі.
 
Січе недоля нас навідлі —
Стинає будь-який росток.

Шедевр пустелі

Є в скромності самоомана
Убору дюнної чалми,
У володінні торбагана —
Загроза чорної чуми.
 
Пустеля стеле бездоганна
Суціль піщані килими,
Та є у цім самопошана
Навіть у пилової тьми.
 
Такі пейзажі без багетства
Лиш подив вихоплять з грудей…
 
В краях суворого естетства,
Що не позбавлені смертей,
 
Пустеля — це шедевр мистецтва
Самого Бога і людей.

Чин Сонця

Звучить мільярднострунна дека,
Небес бездоння гаряче —
Вселенська кобза Цура й Пека,
Звідкіль мелодія тече.
 
Нас оминає небезпека,
Коли свинцевий град січе.
Чин Сонця — це не тільки спека,
Вогонь проміння світла тче.
 
Надійна і міцна опора —
Безвірникам і для святих.
 
Триває нині, як і вчора,
Покіль біг крові не затих,
 
Палає наша непокора
На віях Сонця золотих.

Дання

Просвітлює нас небо жайворонче,
Благословля в мандрівку
рідний дім.
Тебе не манівці манили, хлопче,
А Неба Шлях у вирії крутім.
 
То він тобі теж уділив доконче —
Глагол твій пролунав,
неначе грім.
Підстерігаєш нас, Армагеддонче,
На кожнім кроці з вироком своїм.
 
Та списувать уважно любомудра
Старанно долучилось, пастуша, —
 
Тобі співа високість перламутра
І тремко розпрозорена душа…
 
А тут — сніги дарують пишні хутра,
Вітри й мороз —
підскоком антраша.