Переглядів: 809

«Бранець із Буджацького степу»

(Закінчення.  Початок у номерах за 6, 14-16 і 21-23 січня)

Месія

Йому вклонялися ліси,
І зорі падали під ноги,
У всебіч слалися дороги
До справедливості й краси.

У гаманці — ані гроша.
В торбині — хліб і дрібка солі.
Та як проходив — мимоволі
Цвіла кожнісінька душа.
 
Забувши болі і жалі,
Не мав ні брата він, ні друга,
Блукав бездомний волоцюга
По рідній скривдженій землі.
 
Учив людей: ви — не раби,
Звільніться від брехні-облуди.
Лиш там, де люди —
горді люди,
На спинах не ростуть горби…
 
В однім селі його знайшли,
Розтерзаного, на майдані.
Краплини крові полум’яні
Благали помсти і хвали…
 
Отак і я. Отак і ми:
Повіримо на схилі віку
В святу любов, судьбу-каліку —
І згинемо поміж людьми.
 
Змітатиме в злобі усій
Зневажно, легко, мов пір’їни,
Дикунство — горе України —
Прадавніх і нових месій.

Туфельки
для принцеси

Швидкий потяг пролітав повз станції. Ліхтарі один за одним, як світлячки, мерехтіли у вікні плацкартного вагона. На столику, поруч зі склянкою недопитого чаю, стояла пара зовсім малесеньких, майже лялькових туфельок. Туфлі ті були не зовсім звичайні. На лакованому білому фоні виблискував величезний золотий бант. Високі підбори робили їх зовсім не дитячими. Світло ліхтарів примушувало їх зблискувати, і здавалося, що на столику вагона у сутінках гралися дві маленькі веселки.

Вагон спав. Поруч мене, на сусідній полиці, тихенько сопів втомлений батько. Час від часу він відкривав очі, щоб перевірити, чи все зі мною добре. Він завжди дуже мало спав, бо вдень віддавав увесь свій час мені, а вночі багато писав. А я спати і не збиралася. Я дивилася на красу переді мною, на столику, і не могла повірити, що це моє. У середені 80-х, на жаль, такі речі можна було побачити тільки у казці. Це було щось неймовірне, про яке такі маленькі дівчатка, як я, могли тільки мріяти. Але чи могла я подумати тоді, що це була дійсно казка — казка, що залишиться зі мною на все життя. І яку написало саме життя...

* * *

Тоді був гарний сонячний ранок. Батько вів мене за руку ще зовсім сонними київськими вуличками. З відчинених дверей каварень плив чудовий запах кави і свіжих тістечок. Я пленталася сонна, підкидуючи ногою обгортку від морозива. Батько раз по раз питально поглядав на мене. Нарешті не витримав:

«Скажи: чого ти хочеш?».

Не подумавши й секунди, я випалила:

«Туфлі, як у справжньої дорослої принцеси».

І з тієї миті почалось...

Ми обійшли усі київські дитячі магазини. Декілька разів поверталися до «Дитячого світу» в надії, що там з’явиться бодай щось, що буде нагадувати взуття принцеси. Та все дарма. Одна продавщиця не витримала і сказала татові: «Слухайте, відправте свою принцесу в казку і не морочте людям голову». Я пам’ятаю, як змінилося лице батька. Він схопив мене за руку і потяг за собою. Через якийсь час ми були на вході в київську кіностудію. Я тоді не зовсім розуміла, де ж я перебуваю. Батько підходив до різних людей, довго про щось із ними розмовляв, а потім попросив мене зачекати і зник. Через якийсь час я побачила його: він ішов коридором і тримав у руках справжнісінькі казкові туфельки. Дивно було те, що вони повністю підійшли по розміру моєї ноги. Вже за мить я ішла по вулиці з високо піднятою головою, а туфлі на моїх ногах цокотіли по бруківці, привертаючи здивовані погляди перехожих.

Тоді по Києву ішла принцеса. І зовсім не здогадувалася, яких зусиль доклав голодний, виснажений, зморений, але усміхнений батько, щоб вулицями вже вечірнього міста лунав дзвін малесеньких підборів.

* * *

Нас розбудив голос провідниці, яка повідомила, що потяг зупинятися у Жмеринці не буде, тільки уповільнить хід. Це означало, що нам доведеться стрибати з вагона просто на ходу і негайно бігти до іншого потяга, що в той час уже відходив від станції. Зістрибнувши, ми бігли через колії до нашого потяга, що вже набирав швидкість.

Те, що на нозі у мене тільки одна туфелька, я помітила вже у вагоні. Океан сліз, нічим не вгамовне горе і мовчання батька. Він тоді навіть не намагався мене заспокоїти. Вже зараз, коли я доросла, розумію, чому.

З того дня минув місяць. Я гралася за селом. Як завжди, зовсім не в дівчачі ігри. Якоюсь сухою палицею, підіймаючи стовп пилюки над дорогою. Та ось я помітила вдалині постать. Я впізнала батька. (Він не жив із нами з мамою, але часто до мене приїздив).

Батько підійшов, як завжди, своєю тихою, розміреною ходою. Він був блідий, у зім’ятій сорочці. Це один-єдиний раз я бачила батька у такому неохайному вигляді. Незважаючи на те, що йому завжди дуже не вистачало грошей, він виглядав охайно і доглянуто. На ньому весь час була чистенька, випрасувана сорочка, темно-сірий костюм без єдиної пилинки і, скільки його пам’ятаю, коричнева велика сумка в руці — у ній він возив із собою друкарську машинку. Волосся гарно зачесане набік. Я ніколи не чула від нього запаху одеколону — батько завжди пах квітами, травою, хвоєю і просто свіжістю.

Коли він відкрив сумку і дістав з неї ту саму загублену туфельку, моєму щастю не було кінця. Я навіть не знаю, чому більше зраділа — приїзду тата чи тій його знахідці.

Як з’ясувалося, провідниця потягу, з якого ми стрибали, зіскочила і підібрала туфельку. Вона місяць подорожувала Україною з нею, передаючи усім провідникам інформацію про людину, яка може шукати цю «прикрасу». А батько її справді шукав. Не один день і навіть не тиждень. Я тільки можу здогадуватися, як йому доводилося спати на вокзалах і станціях, не маючи в кишені й копійки, але він її знайшов — для того, щоб його дитина посміхалася.

* * *

Для шестирічної дівчинки цей вчинок нічогісінько не означав. Зараз я давно не дитина, і завжди із завмиранням серця згадую цю історію тридцятирічної давнини. Бо я розумію, наскільки це була величезна любов, якої світлої душі людиною був мій тато. Це людина, яка приносила в жертву свій сон, свій час, своє здоров’я заради щастя своєї дитини. Чи кожен батько здатний на такий вчинок?

І якщо в дитинстві я згадувала батька як «великий мішок» з подарунками, то зараз я згадую виснаженого, блідого, із сумними очима чоловіка. І ставлю питання, навіть не знаючи, до кого: чому?!! Чому було таким коротким життя у людини, яка прожила у маленькій, напівзруйнованій хатинці, не маючи ні світла, ні їжі, і створюючи те, що ми зараз називаємо віршами українського поета Миколи Матвіїва?

* * *

Стрільці зберуться,
Сядуть біля ватри,
З чуприн ріденьких
Струсять сивину…
І пух беріз
Осяде клаптем вати
На дні минулі
І чужу весну.
Стрільці надвечір
Пісню заспівають
Про гул гармат
І скорострілів гук.
Розхлюпається
Хвилею по гаю
Тепло зніжнілих
від неробства рук…
Настане ніч.
Охопить ватра небо
Із темряви безодню
Спопелить.
Не треба…
Ще — мить…

…Мене мучила всі роки невідомість, туга якась гнітила мою душу! А тепер я заспокоїлась, вірніше, якась у душі радість. Що я любила саме ту людину, яка думала за мене до останніх днів свого життя. Що тіло вмерло, а душа його тут, поруч нас, поруч зі мною.

Відносно моєї Світлани. Федосю Михайлівно! Вам заприсягаюсь всім своїм майбутнім, святою пам’ятю Миколи, не зрозумійте невірно. У нас з ним не було інтимної близості — ніколи! Я його кохала за його душу, а до дальшого не дійшло. Він моє кохання — тільки не коханець. Якщо Мані так хочеться, хай так вона думає, тільки у моєї дочки батько — Григорій Романович. Ні! Я не ображаюсь за такі думки. Мабуть, Миколі легко приходились перемоги над жінками, тільки мене він не міг перемогти. Можливо, мені в цім допомогли Юзик і Степан, Ніна, Валя, Світлана — мої і його друзі і подруги. Можливо, якби таке сталось поміж нас — то ні він за мене, ні я за нього не згадували б. То б був би просто секс, а не кохання. Я Вам за себе все розповіла правду, і Ви знаєте, де я оступилась. Тільки не перед Миколою! Він для мене залишився на висоті святості. Моя Світлана народилась 10 серпня 1964 року, а Микола приїздив 6 січня 1962 року.

* * *

Тиша.
Сон.
Вечір і зорі.
Скільки їх
І яка їм ціна?
Десь у далекому
Синьому морі
Йде борня,
За життя війна...
Може,
Зникнуть
Землі й планети.
Може,
Світ —
Догори дном... —
Я піднімуся
Паростком чи багнетом
З попелу
Все одно.

…Тепер за Миколині твори… Архів повинен знаходитися в літфонді Хмельницької області і кошти від реалізації творів повинні надійти в літфонд Хмельницької області. Частинка гонорару піде дітям — законним, як спадкоємцям. Так що Ви про це знайте. Я в районну Вашу друкарню писала перед двохрічницею з дня Миколиної смерті — тільки ніякої відповіді не отримала. Безкоштовно ніхто нічого тепер робити не хоче.

На дворі повним ходом наступила весна. Люди беруться за огороди, треба думати за новий врожай. А весняний день рік годує. З неділі поїду до свого чоловіка на участок — треба йому допомагати обробляти землю.

Дізнався за мою поїздку — то такий створив тара-рам! Що мало було мені місця. Стільки шуму і крику — ніби насправді щось страшне створила. То це ж поїхала на могилу — до мертвого. А якби до живого?!

Від Ніни Собко отримала листа, так що є можливість побувати у Вашому селі ще колись…

…Феодосіє Михайлівно! Пишіть, коли буде змога. Я така щаслива, що саме в Вашій особі знайшла собі вірну подругу, старшу сестру і матір, і таку хорошу і зрозумілу мені людину! Я б дуже хотіла, щоб і я стала для Вас такою ж близькою і зрозумілою, як Ви для мене. Виходить, що і в такому віці людям потрібні прості людські стосунки і чиясь чуйність, не тільки малим, молодим.

Люди не мусять бути одинокі!

Бажаю Вам здоров’я! Де Вам будуть робить операцію? Всього Вам найкращого! Дай Боже, щоб все обійшлось благополучно. До побачення.

Передавайте привіт всім, Марії Терентівні і Мані. Якщо зможете, то на проводи відвідайте могилу Миколи.

9 квітня 1993 р. Марічка.

* * *

Прийду.
Утомлено спинюся біля ганку,
Не сміючи ступити на поріг.
Не скину полинялу одяганку
Із пилом нелегких моїх доріг.
 
Не подзвоню.
В твоє вікно не стукну.
Чекатиму подачки,
мов жебрак.
Прозора тінь зловісно
й невідступно
Вкладе під ноги
запитальний знак…
 
На клені листя
шелесне журливо:
«Її нема… пішла…
Давно пішла…».
І зробить ніч яскрава
сонце злива
З твого містечка
чи з твого села.
 
Їдкий туман засліпить
раптом очі
Навколо серця —
гадина клубком.
Побіля хати мальви —
сни дівочі —
Навпереміш
із буйним будяком…
 
З-за хвіртки нишком
визирнуть сусідки:
І хто ж той гість
такий і звідкіля?..
Скажу їм: я — не гість
і я — нізвідки,
Я — вітер всюдисущий,
я — земля.
 
Земля в моїй душі
зродила слово,
А вітер аж сюди його приніс.
Хіба ж я знав,
помчавши помилково,
Що не дороги треба —
треба сліз?..
 
Хіба ж я знав,
що зболена кохана
Не зачекає ні на мить мене
І, зваблена
людиносхожим хамом,
За ним у ніч,
у небуття майне?
 
Покину двір і побреду,
вже мертвий,
У морок віковічний навмання.
Ти не збагнеш моєї
злої жертви
Для краху дня.

26.04.1990 р.

…Феодосіє Михайлівно! Напишіть прізвище теї Наташі, якій Микола подарив зошит і де її можна розшукати координати. Такого не може бути, щоб людина зникла назавжди безслідно. Треба врятувати рукопис. Це цінність — це не тільки її пам’ять. Можливо, Ви що дізнались за твори Миколи — напишіть.

І взагалі пишіть. Чекаю.

Бажаю здоров’я, спокою, добра!

26/7.[19]93 р. Марія.

* * *

Не вірю, що боїв уже не буде.
Є вороги — то будуть знов бої.
І будуть кулями
пробиті груди.
І будуть крові чорні ручаї…
Та той народ,
що в нього погляд чистий,
Не може згинути.
Він переможе знов.
Мета його —
то правда і любов.
Розтерзаний, він вистояв.
І вистоїть.

Від редакції. «ЧН» щиро вдячні письменникові, директорові Хмельницького обласного літературного музею Василеві Івановичу Горбатюку за цю незвичну, як він сам визнає, розповідь про майже невідомого українського поета Миколу Матвіїва «з його трагічною долею та досі ледве доступною читачам творчою спадщиною». Та доля закидала талановитого поета і до нас, на Одещину, у Буджацький степ.

У передмові до публікації, нагадаємо, автор зазначав:

«Стаття мала б бути з послідовним і детальним викладом життєвого і творчого шляху письменника — як то робиться зазвичай. Але коли ще раз переглянув матеріали — перечитав поезії, листи, спогади, архівні документи, — чомусь-то здалося мені, що вони самі, ці матеріали чи уривки з них, можуть розповісти про цього невідомого поета, про цю людину. Нехай без якихось там наукових чи журналістських канонів, без аргументів і роздумів, без розставляння всіх крапок над «і», але мені здається, що так буде навіть краще. Бо промовлятиме й сам поет — віршами й листами, і його перша і, як довело життя, єдина кохана, і вірний та неза-мінний друг — учителька математики, яка «зарізала» йому «золоту медаль», і його дочка Ірина, його радість і щастя, а нині доросла жінка, — і розповіді ці, поетичні сповіді, роздуми й провіщення, хоч, може, не змалюють виразної картини, не відтворять усіх деталей людської трагедії, але викличуть щирі переживання читачів — і тоді вже кожному з них власне серце оживить і зрозуміє все, що могло бути написане у розлогій статті. А може, змалює, відчує, переживе і значно більше…».

Сподіваємося, і Василь Горбатюк, і редакція досягли бажаної мети.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net