Переглядів: 553

«Бранець із Буджацького степу»

(Продовження. Початок у номерах за 6 і 14-16 січня)

…Пам’ятаєте, як Ви показували Ларисі батька крізь вікно вагона. Може, й справедливо. Тільки чомусь думаю, що людям завжди треба обох батьків. Поширена між жіноцтвом думка, що дитині не обов’язково знати батька — хибна, вона деградує нові й нові покоління і дуже швидко, по закону геометричної прогресії чи, ще краще, ланцюгової реакції. Плекати в людях байдужість до інших людей — це жах, шлях до моральної катастрофи. А людство в таких муках ішло до розумної цивілізації, хай би і до тієї ж сім’ї.

У Коржівцях я б донині жив більш-менш щасливо при тих же людях, при найгірших умовах, бо я терплячий. Але всі разом, рідні й чужі, чомусь мали за приємність знущатися з мене. Умови склалися нестерпні. І я поїхав, наперед знаючи, куди і на що, бо прирученого хижака ніколи не відпускають в те середовище, з якого його взято.

А який це мало вигляд, колись розповім. Я й тоді багато чим мав поділитися з Вами, та так уже вийшло. Конкретно: нещасний я чи щасливий? Щасливий! Бо доля несправедливо жорстока до мене (та ця жорстокість — не виняток), а я все твердіше ступаю по землі, все чіткіше бачу ту правду, з якою пішов у життя.

Донечка моя була і є дуже нелюба для матері. То ми собі удвох дружили і жили в казці, бо дійсність навколо була дуже брудна. Побачивши нашу нерозлучність, дехто занепокоївся. Треба було завчасно роз’єднати двох людей, які й хвилини не могли бути без одного, і не були.

А вона без моєї допомоги у три роки вже вільно читала будь-який український чи ро-сійський текст, а в неї такі започаткування природні, що мені й не снилися.

Нас роз’єднали три роки тому, бо Іринина мама догулялася вже до краю, а схаменулася пізно і лікарі відмовили їй у допомозі. Мені залишилося або визнати чужу дитину за свою, або піти геть. Я вибрав друге. Тільки донечку свою не кинув напризволяще. А живу у сусідньому (9 км) селі. Бачимося при першій же моїй чи її потребі.

Вона в мене красуня і розумниця.

І вона щодня знає: я у неї є, і не чийсь, а тільки її.

Хоч її і нелегко коритися іншому «таткові» і бавити сестричку.

Я свідомо жертвував собою ці роки (від 1980-го), щоб вона знала мене справжнього, а не такого, яким хтось захоче мене показати.

14 липня їй минуло 7 років.

Фотознімки пришлю трохи пізніше.

4. Вам відомо, що я мовчу, коли мені зле. А зло почалося ще в Коржівцях. Не знаю чому, моя дружина не бажала, щоб я з Вами був у добрих взаєминах. В тодішньому становищі я скорився, бо нам було недобре, а переконувати її було тяжко і недоцільно: мала народитися Ірина.

5. Мене тут тримають за руки і за ноги. І мені було б дуже добре. Якби не жахлива самотність. До неї звикнути не можна. Людині мого складу потрібні люди.

А тутешні люди мені чужі. Причин багато.

6. Наступного року можливий виїзд. Передбачається один важливий варіант, котрий я уточню до кінця цього тижня. І вже окремо повідомлю.

7. Літературні справи у мене вже на рейках.

Але загальне липове «прискорення» вимагає мого прискорення справжнього. Змінити в кращий бік наше злочинне від кореня до крони суспільство нелегко. Ви, без сумніву, вже звернули увагу на те, що заходами уряду і Політбюро нехтують, їх вперто не виконують або виконують формально. І то — в усіх галузях господарства. Отже, народяться заходи більш суворі і більш масові. Тут мова йде не про якийсь там етап політики, а про очищення і збереження Радянської влади, та ще в такий суворий час.

Нині, як ніколи, мої твори потрібні людям. Бо я не належу до «флюгерів». А мені теж нелегко.

Цього літа я не зміг взяти участі у важливому Всесоюзному конкурсі. І через дрібницю: у мене не було стрічки для машинки. Порожня машинка й досі. Час від часу користуюся шкільною, але й там стрічка на ладан дише, а мені друкувати багато. І дістати — просто неможливо.

Якщо трапиться нагода (попитайте в сільраді, в колгоспі), то пришліть мені пакуночком хоч дві або й одну (не важливо 13 мм чи 16).

8. Пришліть мені: знімок із себе (будь-якої пори) і Ларису в сім’ї або одну; Миколу Михайловича — навіть єдиний (я зроблю копію і поверну).

9. Пришліть мені ті рукописи, що у Вас є (я перегляну їх, відберу важливе, а Вам пришлю назад в обробленому вигляді); у М. М. мала бути одна з моїх ескізних чорнових папок. Якщо надибали, пришліть також.

10. Чому в листі я обминув Миколу Михайловича?

Ваше повідомлення влітку було для мене громом з ясного неба. Від нього я нескоро отямлюся. Втрата — неприйнятна для мого розуму і моєї душі. Вже тоді з’явився початок поеми для нього, вірніше, його поеми. Закінчу — пришлю. Про нього в мене написано багато в прозі.

Таким людям не можна помирати. І душа буде кривавитися до останнього подиху, до скону.

З пошаною і любов’ю

Ваш Микола.

15 вересня 1986 року.

272404, Одеська область, Саратський район, с. Світлодолинське.

* * *

Не співайте
    про земельні гони,
    про луги зелені,
    про гаї зелені.
 
Не співайте
    про блакитні квіти,
    про блакитні ріки,
    про блакитне небо.
 
Бо на світі
    стільки було лиха,
стільки було болю,
стільки було смерті,
 
Що найменша крихта
того краю,
у якім свавільно
ви тепер живете,
просочилась кров’ю…
 
То ж співайте
про червоні гони,
про луги червоні,
про гаї червоні,
про червоні ріки
і червоне небо.
 
Лиш про очі
можете співати
про блакитні,
в смутку,
із яких прозоро
котяться сльози.

Дорога Феодосіє Михайлівно.

Спасибі Вам за всю Вашу кореспонденцію. І лист, і листівки прийшли вчасно.

Та в моєму мовчанні винен Ваш лист. За чотири місяці минулого року у багатьох листах до Вас було понаписувано чого завгодно.

Тому я не посмів жодного послати. Їх я не бережу. Але саме вони мене виснажили нервово.

І не ображайтеся на мене.

Я — дуже одинокий.

Тут — не мої люди.

Робота не втомлює. Але вдома — суща в’язниця.

Багато читаю. Багато пишу.

Та все одно настають хвилини, коли хочеться вити по-вовчому чи по-собачому на місяць.

Я — оптиміст. Мене нелегко збити із тої стежки, по якій я несу все життя важезний свій хрест.

Та людина стадне створіння. Людині для повноцінного життя треба людей. А я так їх чудово знаю, що без міношукача і не наближаюся ні до кого.

Ірина? Вона в мене золото-дівчина. У школі нею нахвалитися не можуть. І вона — навмисне долею створена частка мене.

Тільки від того обом нам живеться зле: я — тут, вона — там. Зустрічаємося рідко. Більше — чекаємо зустрічі. А її за те, що дуже мені віддана, вдома не люблять.

Не знаю, як здасться, та до осені планую вибратися з цієї проклятущої Бесарабії.

Куди — не маю поняття.

Може — в Карпати. Може — на Львівщину.

То вже за час відпустки вирішу.

Незабаром я Вам ще напишу.

Бо ж треба прислати фотознімки з Ірини. А щоб прислати, то (Ви вже здогадалися!) їх треба надрукувати, а я ніяк не зберуся.

Що не поздоровляю Вас із святами, вибачте. До свят я байдужий. Ніхто мені не пише.

То я згадую про свято аж тоді, коли воно настане. Але тоді вже й відкритку пізно посилати.

Щоб вірили, що я колись писав Вам, посилаю (як додаток) січневий лист.

Пишіть.

Я не завжди злий.

(А був злий через Ваше «Пора!»)

До зустрічі. Ваш ММ —

8 березня 1987 року.

* * *

Все, що горить чи тліє,

має

багато диму

і їдкого смороду.

Без диму

тільки серце

людини:

воно горить

чисто й гордо.

Добрий день, Феодосіє Михайлівно.

(Вже чую, як Ви сваритесь, що дрібно…)

Не ображайтеся за мовчання. Часу в мене достатньо, та нема про що писати. До дріб’язкових листів («живий-здоровий») я так і не звикну вже. Висловлювати на папері те, чим живу духовно, — дуже марудна і невдячна справа. Тому доводиться більше думати й мовчати.

Вже два місяці лежить у столі написаний до Івана лист — відповідь на його. Іван чекає — а лист у шухляді. Є там і для Вас такі ж «гостинці». Писати — пишу, та не посилаю…

Мав намір, бажання поїхати на день Конституції, на Жовтневі, та будь-якої п’ятниці можу виїхати ввечері, а в понеділок уранці бути на роботі…

Нема мені куди їхати, і від того дуже сумно.

Маня? Я б до неї щомісяця їздив. Та мені не 17 років, щоб кожного разу терпіти усякі паскудства від її чоловіка. Повезло мені на друзів і на родину. Нікому слова злого не сказав, а мені весь вік отруювали. Та хай… Казав німець: «Jedem das Jeine». Я б іще інакше сказав, та не можна на папері.

Творчість? Дуже благородна і героїчна це робота, якщо брати до уваги моє тутешнє добровільне заслання. Заборони «писати і малювати» нема. І по кількості написаного, і по художній якості — багато чого є. І все те не гірше від теперішнього рівня нашого «красного письменства». Та одного разу (ще в перший рік «Бесарабського щастя») стало соромно за себе: правда то правда, та приглянься, голубе, хто пожне врожай посіяної тобою правди…

Ви чудово знаєте, що моя «перебудова» почалася в 60-ті роки. І тепер міг би зблиснути якраз тогочасними творами.

Та цього мало. У країні понад 10000 «вірнопідданих», вони блискавично вловлюють коливання «компасів» і «барометрів», ними заповнена періодика і всі видавництва. «Ах, ти — наш? Ну, що ж, ставай у чергу — 10001-м…». А я не для того промучився на землі півстоліття. Поза всім, не хочу я бути ні рядовим, ні полководцем цієї армії. Вона вже давно небоєздатна.

Подумайте самі. Понад 10 років нема В.М. Шукшина. І з тих пір література не знає Людини (хай і дрібної). Я не заперечую талановитих авторів. Небагато, але вони є. Нема г е р о я. Нема визначальної теми і визначальної ідеї для наших райських днів.

Тому й сталася зупинка.

Не раптово. Становище я розумів ще у Львові. Заявити тоді про себе означало загинути. Гинути я не поспішав.

Шлях я знайшов. А з ним — усе інше.

Тільки це — пекельна праця. Доводиться ламати всі традиційні прийоми і схеми. А це непросто: проти мене ополчаться всі. Тому перш ніж ризикнуть журнали і видавництва, почекаю результату всесоюзного конкурсу наступного літа.

Не дуже хотів починати з перекладу власного твору на ро-сійську мову. Та часу попереду мало. Треба поспішати.

Отже, в мене теж п е р е б у -д о в а.

У якомусь фейлетоні рік-два назад читав: «Хай перебудовується той, кому зле жити…».

Дратують мене події на всіх фронтах. Заважають працювати.

Але 1988 рік — рік мого прориву в літературу. Цьому підпорядковано все. Аби здоров’я не підвело.

(Щоб не забути — пришліть мені ті вірші, що у Вас є. Прози не треба. Проза в мене тепер інакша. А з віршів дещо відберу.)

Добре, що я оптиміст. «Караюсь, мучусь, але не каюсь…». Ох же й солодко нам живеться — тим, кому судилося виростати на гнійнику людського буття…

Самому тяжко, нестерпно. Я ж не тільки без сім’ї, а й без людей. Ті, серед яких живу, не мої люди. І в жодні стосунки з ними я не вступаю. Було б добре мати поруч живу істоту. Самотність дуже втомлює.

Але саме тепер чужа по духу жінка — загибель. Тому змушений дивитися з презирством і відразою на всіх, щоб часом не потрапити в павутину.

Колись Зоф’я Налковська писала так про жінку: «Крила душі її були, мов у курки: не для літання, а для прикривання курчат». На жаль, ті, з ким мене зводить доля, не мали й цієї скромної якості.

Ірина. Ви за літо на неї не сердьтеся. В її нечемності я винен. Каже мені по дорозі: «Соромлюся я йти до Ф. М.» — «Чому?» — «Вона вчителька…» — «Донечко, ця вчителька — те саме, що я. Вона мене ще малого вчила».

Мої слова вона зрозуміла точно.

Коли буває в мене, то спершу наведе всюди (у мене дві кімнати) порядки — ж і н к а ж! — а тоді вже або годинами переглядає книги, або риється у всякому дріб’язку.

Сподобалося їй наше Поділля. Марить Красносілкою, лісом. А я ж її не водив у великий ліс.

Наступного дня ми були в Коржівцях. І вже йшли до школи, як Маня, їдучи з поля, зупинила автобус. Щоб не йти пішки в Красносілку, а згодом на станцію. Я підкорився щасливому випадкові.

З Деражні на Одесу квитків не було. То повіз я свою дівчину в Київ, а вже звідти додому. Була щаслива.

Багато чого хочеться ще написати.

Та збільшивши обсяг листа, певно знаю, що допишуся — і не пошлю.

То ліпше зупинитися і послати.

Можливо, що й над’їду несподівано. Вас не обмину.

Тепер то Ви напевно поїдете до Лариси. Вітайте її і всю родину від мене.

І де б Ви не були, всюди шукайте к о п і р к у. Буду дуже вдячний. Бо дуже мучуся без неї. Раніше в Одесі можна було з-під прилавка купити. Тепер нема — хоч умри.

Вітаю з Новим роком,

бажаю здоров’я і весни (не одної — багатьох радісних весен).

З пошаною Ваш М.М.

27 грудня 1987 року.

272404,

Світлодолинське.

* * *

Ні, це не ти, не ти,
Пісне, у снах придумана…
Тебе розпинали кати
Над трупами і над думами.
Слухаючи тебе —
Тебе глушили громами
І сяйво твоє голубе
Топтали брудними ногами.
Ти клаптями поповзла
Поміж Європи й Азії…
Не вмерла — росла і жила
В темряві і в заразі.
Твоїх синів-орачів,
Небесної вроди дочок
Повикидали вночі,
Звільнивши зайвий куточок
Хатини…
Ах — власний дім!
Ах — щастя в теплі і тиші!..
І вічно в закутку тім
Жили павуки і миші.
Тепер тобі не іти,
Не бігти: уся ж закована.
Ні, це не ти, не ти.
Мріє моя зґвалтована.

…Ображатися не треба, дорога моя Людино.

Листи до Вас писав тричі, великі і дуже гарні й щирі листи.

Та бувають слова, що їх н е  

м о ж н а висловлювати. І листи такі бувають.

Ні-ні, писано їх не за вимогою хвилинного враження.

Вони — логічний підсумок десятиліть.

Зрозуміти — Ви зрозуміли б і повірили.

Але послухатися мене — ні.

Виходило: посилати до Вас вибухівку в конверті (байдуже — раптової чи уповільненої дії). Коли б то Ви прочитали майже 100 сторінок мого письма?

Я продумав, зважив, не послав, спалив, дуже шкодую (найгірше: Ви не прочитаєте), а вдруге вже не візьмуся за таку тему.

Викликала появу тих листів Ваша «Пора!». Почалося з обурення, а потім таки зумів переконати Вас багато в чому, дуже для Вас несподіваному.

Передбачаючи Ваш протест, не послав.

Був лист ч е т в е р т и й.

Він іще лежить у конверті.

Але і його не пошлю, бо там прохання, щоб Ви приїхали. Будь-коли. На день, на тиждень.

Прохання не відмінюю.

Навіть більше: прошу, зобов’-язую Вас приїхати. Щодня уроків Ви не маєте. То зведіть докупи кілька днів (чи якось інше) і зважтеся на єдину за ціле життя поїздку до мене. Взявши квиток наперед, повідомте, коли Вас зустрічати.

Можна брати до Сарати. Заради збереження 3 крб. Але зустріну Вас тільки в Одесі.

Щодо мого четвертого листа, то він мав бути посланий у той день, коли прийшло Ваше поздоровлення.

І, звичайно, поїздка в Ленінград зупинила його на моєму столі.

Вибачте.

З пошаною

Ваш ММ —

6 січня.

Минув тиждень. Навіть більше. Знову затримано лист. Тут уже під сумнівом і ці небагаті аркуші: чи не переписати?

Ні. Якщо писатиму нового листа, то його доля невідома…

Хай краще йде до Вас те, що є. У нас тут цього року вже місяць — справжня зима, з морозом і снігом. А це означає: весна буде!

Щодо цього в мене нема песимізму.

Але… нема друзів, нема вихідних і святкових днів. До школи мені всього 30 кроків. То людей живих можу й не бачити.

Пишіть.

До зустрічі.

Ваш бранець

із Буджацького степу,

через який гнали нас «у город

Килию продавати…»

Тепер — теж. До Кілії — 70 км.

15 січня.

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com