Переглядів: 903

«Бранець із Буджацького степу»

(Продовження. Початок у номері за 6 січня)

* * *

Солов’ї без жалю
Рвуть на клапті сади
і діброви.
На світанку зозулі
Комусь починають літа.
Я шукаю чолом
Твої чорні зажурені брови
І цілую твої
Неціловані здавна вуста.

Приторкнися грудьми
До мого скаменілого серця
І тепло своїх рук
У холодні мої поклади.
Слів у мене нема.
За суворе мовчання
не сердься.
Що слова нам тепер,
Коли знову втекли від біди...
 
Що слова...
А вони
Вибухають у мозку невпинно.
То в оселю твою
Хоч уламок дрібний упаде...
Дивна доле моя,
Друже мій,
Моя пісне й дружино...
Чи до тебе дійду?
Чи тебе не знайду я
Ніде?..
 
Я не сплю.
За вікном
Поміж яблунь — блакить.
Уже дніє.
Біля мене — о жах! —
Порожнеча, мов смерть,
крижана.
Як могла ти
І бути, й не бути,
Примарна надіє?..
Винна, мабуть, весна.
Ця жорстока,
бездушна весна.

…На весну 1958 поступив у Львівський університет на філологічний факультет, вчився гарно, але спорив, задирався навіть з викладачами. Трохи неслухняним був. Я йому пишу про політ Гагаріна, а він мені відповідає різко: «Це добре, але галасу про це аж забагато». Так, він був розумний, добрий, талановитий, але непокірний. Добре, що я не вчила його ні літератури, ні історії, ні географії, бо він у тих галузях мене присаджував би. А математика, фізика — святе і правдиве слово.

* * *

Мені хотіли
Випрасувати душу,
Щоб була гладенька
і блискуча,
Щоб життя вдарялося
До затверділих кантів
І крихтами землі
до ніг спадало.
 
Мечі — тупіші
Від випрасуваних штанів,
Коли праска була
Безжальна і гаряча.
Штани прорізують
Повітря нової епохи
І туплять мозок
Шурхотом порожнім.
 
На щастя,
В мене ті штани старі.
На них
Дороги пил
І попіл від надії.
Штани розлізуться
Від доторку праски,
Якщо захоче хтось
Змінити їхню форму.
 
А мені хотіли
Випрасувати душу,
Що корінням сягає
В глибину віків.

…Дуже любив свого вчителя укр[аїнської] літератури Хіблена Миколу Михайловича. Ходив до нього пішком у Виноградівку Ярмолинецького р[айо]ну. То була гарна чоловіча дружба. Просив мене Микола Михайлович, щоб я підтримувала, допомагала словом і порадою Матві-єву, бо я для Матвієва є авторитет. Хоч Матвієв весь був у літературі, але і математику вчив гарно. В селі помилкові плітки колись були. Ніби Миколі золотої медалі не дали, бо він бідний, а дали її синові нашого вчителя Резенчука Василя Микитовича. Це неправда! Бо з мого предмета (з геометрії) в екзаменаційній роботі була помилка замість cos (-d) треба було написати cos a, cos (-d) = cos a, а він написав cos (-a) =

-cos a. І той мінус пішов далеко. «5» не можна було ставити. Ще й сьогодні його сестра з Красносілки твердить, що мені сказали не ставити «5», а «4». Я хотіла б «5». Але там не виходило. А взагалі він дуже був старанним.

Молитва

О дух віків, прийди з небес
до мене,
Здери полуду із сліпих очей,
Візьми все сіре, мертве
і буденне,
А дай тепло живих, святих речей;
Переверни усю облуду світу,
Просій на сито правду
і брехню,
Знайди вагу зелу
і пустоцвіту,
Знайди межу байдужості
й вогню;
Зроди в мені таку
пекельну силу,
Щоб знищив я мерзоти
ситий віск,
Щоб фарисейству
викопав могилу
І зраді витесав
дохмарний обеліск,
У серце влий вогненне
море гніву,
Вклади у руки незатупний ніж,
Під звуки весняного переспіву
Ланцюг моїх кайданів
переріж,
І вознеси землі моєї слово
У всесвіт
на апостольський щабель,
Щоб громовиця вдарила раптово
У блискавках оновлених
шабель…
О дух віків…

Здрастуйте, Федосіє Михайлівно!

Вибачте, що так довго мовчав.

Я й додому лише вчора послав листа: все нема часу...

Роботи скільки завгодно, доля мене не ображає у цьому...

А вчитися цікаво, якщо можна так виразитися... Лекції, студентська їдальня раз у день, ранком і ввечері хліб з чаєм... Я не романтик, і прагну завжди до чогось хорошого, якого не довелося ще бачити, на превеликий жаль. Але такі труднощі, які є зараз, у матеріальному відношенні, — це ще не труднощі. Мені здається, що хороше жити тоді, коли на душі світло, коли розум людини не прикований до сірого свого існування. Ось чому я радий, що мене навантажили комсомольською роботою у групі, що дали на мою відповідальність групову літературну газету. Крім цього я взявся сам за художню самодіяльність, вступив у парашутну секцію... Часу на це все іде дуже багато, та все ж, я задоволенний як ніколи.

Живу у гуртожитку. В кімнаті 10 чол. Хлопці не всі хороші, але я намагаюся поводитись так, щоб нікого не образити і не показати себе тим, яким я є насправді. Таких людей, як я, не скрізь і не всі люблять.

До речі, Федосіє М. на нашому курсі дуже багато літераторів, я маю на увазі тих, які пишуть. Для мене це так приємно. Правда ні з ким своїми віршами не ділюсь. Вони такі сумні. Пригадуєте, як колись я читав Вам свої вірші (вперше)? Це було у 1958 році, влітку. А тепер я майже не змінився, пишу, що в голову збреде, а забредається лише сум за чимось втраченим. Стипендію одержав учора. 220 крб. Для мене цього вистачить. Тому я не дуже плачу, що важко...

Бачив за цей місяць кілька кінокартин: «Дівчина шукає батька», «Дом людини» і «Королевство Кембелла» (англійський фільм). Картини непогані. Жаль, що не можна подивитись усього хорошого, що іде зараз на екранах. Тільки мріяти залишається. Пишу інколи, і кожен раз вночі. Люблю «одиночество».

Наведу Вам два із своїх віршів... Взагалі, то я буду ділитися з вами усіма новинами з умовою, що ви відповідатимете. Добре?..

Хтось казав: «За щастя треба боротись». Але як? Як у моєму становищі це зробити? Коли б не серце, не думки, я й зараз був би щасливим, адже домігся того, чого хотів... Та ні! Життя не хоче, щоб я сміявся, щоб я радів. Йому потрібні сльози, горе, туга... Так, як оця осінь: і сонце є, і тепло буває, і все таке красиве, а сумно-сумно... На душі!..

Втекти від себе не можна. Значить, треба миритися, але не з тим, що є, а з тим, що буде: жити своїм нікчемним життям я не можу. Я одинокий, а це вже не життя. Добре, що хоч Вам можу виразити свої думки, відкрити свою душу.

* * *
Роману Кудлику,
авторові чудових «Зелених радощів трави»

Ступаю по мертвих зорях,
Оранжевих, жовтих,
червоних.
Не знаю, хто їх розсипав,
Чи клен,
чи старенький каштан...
Дивуються перехожі:
Як можна зірки топтати? —
Я їх не топчу, я просто
Іду до долі по них.
Коли б то усі хотіли
До долі іти по зорях...
Федосіє Михайлівно!
Друже мій хороший!

Ніяк не сподівався, що Ви напишете мені. А сам... про це потім. До речі, я кілька днів тому написав до Вас листа, а відіслати — не міг зібратися. І ось приходить Ваш лист. Прочитав — і радісно стало... А потім прочитав те, що написав — і засоромився...

Чому я такий безпорадний? Невже не можна дивитися на життя з гордо піднятою головою?.. Через те й не пришлю Вам того…

…Ви, Федосіє Михайлівно, не ображайтесь на мене... Коли не пишу, то значить, часу нема для цього, або писати нічого, але пам’ятайте, що я про Вас не забуваю...

Якщо писати про своє життя, то дуже важко це робити.

Знаєте, я зрозумів, що не вмію боротися за себе, буваю інколи безпорадним, як дитина, через що і зустрічаю безліч неприємностей, але «караюсь, мучуся, але — не каюсь»...

Роботи зараз дуже і дуже багато.

Майже три місяці віддав творчості Шевченка. Багато чого зрозумів... І основне — Тарас Григорович... ні, нема слів для того, щоб сказати хто він... Пишу курсову роботу на тему «Шевченко — це людина праці»... Важко і цікаво... Не знаю, чи зроблю щось корисне.

Працюю дуже багато... На-дворі весна і — чудова весна, а ніколи на неї дивитися... Буває, іду ввечері з бібліотеки, зайду в парк і... чомусь хочеться сісти десь у темному кутку і... ридати, як ображена дитина...

Ну, чому так боляче мені? Невже я не маю права на звичайнісіньке щастя?.. Чому такі жорстокі люди? Адже я їх люблю, адже для них живу...

Ходять по місту пари... Радіють, сміються... Лицемірять... А я навіть цього не хотів би... Мені приємніше було б думати, про щось світле у своєму житті... Та нема цього!

Три місяці щастя поглинули довгі роки мого життя, три місяці щастя принесли мені тривогу, біль, муку... Хіба це не жорстоко?

А ще гірше, коли тебе вважають негідником і — нізащо...

Ви пробачте мені за те, що пишу Вам усі ці дурниці... Але ж я живу ними... Це те, що я не маю сил забути... Як щось святе, я несу думки свої через роки, не знаючи, для чого це роблю... Коли б вона могла за-глянути в мою душу, відчути той біль, який переслідує мене на кожному кроці, може, було б по-іншому...

Недавно не витримав усе-таки... Написав... Але що з того? Хіба їй потрібні мої листи, мої слова?..

Для того, щоб відкинути ці, не завжди приємні, думки, щоб забутись, я міг би знайти людей, які б зрозуміли мене, може й більше... Але ж — це нові болі... Я боюся цього, і тому, що знаю: ще не вмерло, не охололо те, що запалило мене... Коли неприємності, холод, дощ, тривоги за чиюсь долю — мені легше... Та коли надворі весна, коли все цвіте, радіє життю — я не можу, Федосіє Михайлівно... Для мене немає радості тоді...

А коли ближче подивлюся, то й згадки немає від неї ніякої, крім книжечки С. Єсеніна, «откритки» з пам’ятником Леніну у Києві на Хрещатику і... рожевої стрічечки, яку я бережу над усе... І більше нічого...

І все-таки... я примушу себе відкинути геть усе, що не дає мені спокою... Я не хочу даремно тратити своїх найкращих років... Бо час летить швидко... Вже чотири роки!.. А далі?.. — Ні! Треба по-іншому жити, хоч я не вірю, що зможу жити по-іншому.

У нас розформували військову кафедру. Не виключена можливість, що доведеться служити в армії. Тепер це мене ніскільки не лякає...

…Привіт усім учителям і Ларисі.

Пробачте за нескладність.

Спішу. І чомусь голова порожня.

До зустрічі!

Ваш Микола.

20.04.1961 р.

м. Львів.

У лікарні

Ну, що Ви, мамо!..
Плакати не треба.
У мене доля краща, ніж у Вас.
Краса одвічна
галицького неба
Пригамувала біль
тепер якраз…
Із озера он сонце виринає,
Всипає діамантами траву.
В цвіту — каштани.
І журби немає.
І Ви — ось поруч. Справжня.
Наяву.
…Тужили Ви,
якщо зникала віра,
Сміялися, коли пекла сльоза,
Коли з долонь сповзала
чорна шкіра
Й радикуліт Ваш мучила
гроза…
Жили із нелюбом.
Я так просив: приїдьте…
Було б нам легко вікувати вік.
Ви не хотіли:
«В мене, сину, діти,
город і хата, свині
й чоловік…».
А діти ті по світу розбрелися.
Город чомусь родити
перестав.
Лишився тільки піт
на тім’ї лисім
Того, хто Вас ніколи
не кохав…
Що ж, я ніскільки
Вам не докоряю
За те, що не для себе
Ви жили.
Я теж нічого в тридцять літ
не маю:
Ні хати, ні достатку, ні хвали…
Я думаю, що долі наші схожі.
В одному лиш не схожі,
мамо, ми:
Плекали Ви посеред літа рожі,
А я їх висіяв серед зими;
Ви так бажали ласки і любові,
Тепла краплини
в рідному краю, —
Я ж сам їх крихтами,
настояними в крові,
Усім, кого зустріну, роздаю…
Не плачте, мамо.
Я щасливий надто,
Хоча б і тим, що бачу і живу.
Що днів прийдешніх
озвірілі авто
Ще не толочать
за вікном траву.

Здрастуйте, Феодосіє Михайлівно!

Дуже прошу пробачити мені за мовчанку. Я думав бути вдома, тоді б ми про все поговорили б. Та не довелося.

Причина в тім, що я поїхав спочатку до Ані, а потім через погоду не міг дістатися до станції, яка за 10 км, так як був у Тудолях.

Таким чином були канікули, а вдома не був. Коли їхав у Львів, бачив на станції Анну Іванівну (очевидно, проводили Льоню). Помахав рукою і гукнув, та вона, очевидно, не почула, бо не звернула уваги. Так важко переїжджати через рідні місця і не ступити на них ногою. Та що поробите, коли завжди виходить не те, що хочеш…

Про себе. Маю одну «четвірку». Але це не страшно. Жаль, що нема підвищеної стипендії.

Щодо того, про що Ви мене запитуєте, обмежусь теж кількома словами. Тільки попрошу Вас не вірте у те, що плетуть там різні ідіоти. Це мене дуже ображає. Адже виходить, що у селі знають більше, ніж я, про все, що відноситься до мене.

Потім усі ці плітки не мають місця, так як тоді, так як і зараз, ще нічого не вирішено. Бачите, я не можу всього описати в листі, але чекать до зустрічі дуже далеко, тим більше, що саме тепер Ви мені можете багато чим допомогти…

Справа в тому, що до Жовтня я одержав кілька листів від Марусі (1 у серпні (31 числа), 4 у вересні і 2 у жовтні). Про все, що мене цікавило, я довідався. Але… розв’язати це складне питання не так просто, тим більш, дійти до спільної думки. У неї не вистачило сил боротися із собою, і вона дала мені відповідь. Правда, їй важко було зосередитися на чомусь, тому листи розходилися своїм змістом часто. Але було у них одне — велике горе… Ну, для Вас не треба пояснень. Ви добре розумієте, що я не міг у такий час стримати себе. Ми зу-стрілись… Де і як, розповім колись. Вирішили дуже мало. А потім — знову почалося старе. Правда, виною у цьому я, але мені важко було знайти щось означене у той такий страшний час. Про це (дуже поверхово) я написав Ані. Ну, а вона у Коржівці. З цього й пішло. Але про те, що я бачив Марусю, — не знає. Ніхто. Тому — нікому ні слова.

Я вимушений буду вислати Вам її листи, щоб Ви зрозуміли в чому справа. Від Жовтня я їх не одержав. Тому питаю. Пишіть, жду.

* * *

Підстригали грабові алеї.
Підстригали липові крони.
І на землю з маленьких ранок
Гірко капали білі сльози.
 
Грабчаки знали власну долю.
Ніжні липки свою безнадію.
Бо не мали пишного цвіту,
Щоб тривожити душі й очі.
 
...Десь знайшовся
сліпий нікчема
І підрізав бузкові руки,
Що підносили людям квіти...
Заридав бузок від безсилля.

...Це були найважчі хвилини. За весь період наших відносин. 9 числа я поїхав у Львів. Маруся була надзвичайно сумна, просила зразу ж написати. Я так і зробив. І ще просила зробити останнє рішення, до того ж за-явила, що у Коржівці приїде тільки тоді, коли моя мати простить нам цей поступок...

На листа відповідь не одписав. Одержав твердий конверт, у якому був вкладений мій лист і маленька записка із слів десяти...

З тих пір я нічого від неї не одержую.

Що принесла мені ця зустріч? — Вітру в голові! Нехай недосяжну, нехай далеку, але хорошу...

Аня не знала тих речей, які я творив.

Маруся взяла з мене слово, що ніколи й нікому я не скажу жодного слова неправди. Я дав це слово. Ось чому по селі стали гуляти чутки. Я написав Ані, вона додому, ну а там, очевидно, батько чи хтось інший постарався це зробити...

На канікулах був у Ані. Не міг мовчати, сказав майже все. На неї це справило дуже незадоволене враження. Хоч вона погоджувалася з усім. І лише в останню мить назвала мене ідіотом...

Важко все це, Федосіє Михайлівно, дуже важко. Я так хотів бути щасливим, так хотів бачити щастя, принесене мною комусь! І невже не доведеться, невже попереду нічого, крім образи і жалю не буває?

«Я хочу бачити тебе людиною. Щирою, правдивою, сильною людиною. Тоді я буду щаслива». Це останні слова, які сказала вона мені на прощання.

Чи прийде вона до мене? Я поки що надіюсь, чекаю... А потім життя покаже. Але я буду боротися за своє щастя, скільки зможу. Якщо ж переможе несправедливість, буду один...

А Аня... Не знаю. Не можу я роздвоїтись у своїх почуттях. Поки що я буду сам.

Ви кажете правду: попереду життя, і воно все виправить, якщо я тверезо віднесуся до нього.

Пишіть, Федосіє Михайлівно.

Чекаю.

Ваш Микола.

18.02.1966 р., 03 год. 32 хв.

ПІДСЛУХАНЕ В СЕРЦЯ

В житті мені
всього найменше треба:
Одної пісні із одного дня,
Одних весни, світанку, сонця,
неба,
роботи, зброї, стежки і коня.
Одних любові, мрії, смутку,
муки,
ноги і ока, голови й руки,
землі і мови, битви і розлуки,
надії на якісь одні роки…
Але забракне серцю
лиш одного —
щоби прожити вік
для щастя твого.

…Все носив у душі біль за нашу Україну. Ця вільність його мучила з дитинства. Якою він її уявляв, не знаю. Але вже за тиждень до смерті твердив, що не більше як через 10 років Україна буде вільною. Вона стала вільною через пару місяців після його смерті.

Реквієм
(Україна-69)

Під землею тіла —
На землі трупи німі.
Небо — чорне
Замість голубого.
Гукають могили.
Блискавки у зимі.
Живі
Підлоту свою
Прикривають Богом.
 
Руїни фортець.
Руїни міст.
Руїни душ
І кістяки розуму...
Каліки на вигонах
Шкварять твіст,
Аж із черепів
Хлюпає мозок...
 
Нема матерів —
Повії одні.
Нема братів —
На стежках злодії.
Доля жила
В чистій криниці на дні,
Та вже й на криницю чисту
Нема надії.
 
Виють пси
Від голоду
До зір.
Виють сирени
Нової тривоги.
Похоронний натовп
Повзе через двір,
Не знайшовши
В полі
Бажані дороги.
 
Зойки пугачів
Над селом.
Над містами
Лемент заводів.
Закрито
Шевченків останній том
Видимо,
Гласно,
При народі.
 
Купи струн,
Порваних на шматки.
Купи сажі з пісень.
Думок могили.
Чорне марево
Пальцями
Чорної руки
Забирає в землі сили...
Гімни.
Плач.
Туга.
Могили.

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net