Як перейти з кластера жертви в кластер конкурентної держави?

Міф «ринок нам допоможе» не витримав перевірки практикою, та й міжнародним досвідом. Щодо безпекового питання, то вже шість років триває війна, і громадянин втратив безпекову складову свого відчуття в цій державі.

Перше, він не розуміє поведінку держави, не розуміє політику політичного класу, він не розуміє своїх соціальних перспектив, ось чому підвищилась міграція...

Друге — це питання функціоналу держави. На сьогодні громадянин як платник податків питає: куди йдуть наші податки? Якщо громадянин не знає, куди він платить податки, — значить, політичний клас неефективно виконує свої функції.

Третім питанням є війна, питання розуміння — що далі робити. Тенденція повторення Придністров’я, замороження конфлік-ту, створення довгострокового періоду невирішення питання породжує невпевненість.

Наступні питання — внутрішні. Зокрема, питання пандемії як наслідку неефективного управління.

Якщо говорити про загрози та виклики. Це й відсутність ідеологічної системи. Ми повертаємося до формування ідеології управління державою. Бо нефункціональна система управління робить державу слабкою.

Україну окремі її опоненти називають «державою-жертвою». Цьому сприяє і тиск — зовнішній, військовий, інтернет-війни, стан економіки. Головне завдання агресора — не добити Україну, а зробити її поступливою, щоб послабити клас, який має якісь ідеї.

Партнери називають Україну «сірою зоною». Вичавлення соків з держави через економіку та інтернет-війни — це є внутрішні тиски. Це тягне за собою перефрагментацію української влади, яка буде розмиватися, переформатовуватися і буде турбулентною (частково це буде і в опозиції).

Без запропонованої ідеології ці конфлікти використовуватимуться зовнішніми гравцями. І це можуть бути і противники, і (як не дивно) союзники. Тиск наростатиме з боку агресивних сусідів (спецслужби Росії підготували план — не втручання, а тиску, вичавлення соків, послаблення). І як підтвердив пан Роман Ващук (посол Канади в Україні, який прочитав лекцію про топ-10 помилок Заходу, які «активісти» та отримувачі грантів використовували для послаблення України. — Ред.) ці конфлікти розмивають інституційну стабільність держави.

Виходячи з цього, наше завдання на 2021 рік не просто зберегтися. А спробувати вийти з кластера жертви, «сірої зони» — чи то тиснуть опоненти наші, чи то союзники. Бо потім опоненти України захочуть сісти за стіл переговорів з друзями, вирішуючи долю України.

Ще один виклик — спроби розхитати варіант стихійної децентралізації, коли виникатимуть не просто лідери, а «месії» регіонального масштабу. Коли оживатимуть по кордонах «регіональні барони». Цей сюжет не новий, план розроблявся ще в період Єльцина, просто він набуває нових форм. Тут виникає питання повноважень та балансу центру і регіонів, немає зв’язку між цими ланками, і через це «випадає» громадянин та його інтереси.

Це є небезпека, елемент такої політичної погрози, жупела. І деякі політичні сили будуть намагатися це використовувати.

Крім питання розмивання інституцій і зовнішнього тиску, є ще питання формування нової ідеології української держави.

Питання перше: чи ми об’-єднуємося, чи ми продовжуємо шукати ворога? Питання будівництва вимагає єднання. Це не значить, що образ ворога має зникати — йде війна, не повернуто території, не повернуто людей, не повернуто конкурентну державу. Ідеологія конкурентної держави полягає в тому, що ми в чомусь кращі за інших. У чому? Ми повинні створити кластер конкурентності.

Я би хотів, щоб сьогодні і влада, й опозиція чітко визначилися, чи потрібна нам конкурентна Українська держава і в чому наша конкурентність.

До речі, у гібридному документі про «державу-жертву» йдеться, що неспроможність конкурувати в конкретних галузях породжує з’ясування відносин всередині держави. Це те, що ми бачимо.

Є фраза держсекретаря США Помпео, яка потребує і нашого переосмислення: ефективна держава формує союзників, а неефективна — сателітів. Сполучені Штати не будуть сателітами по відношенню до Китаю. Питання до українського політичного класу і тих, хто вважає себе українцями: ми сателіти чи ми все ж таки конкурентний політичний проєкт? Чи ми спроможні пропонувати управлінські продукти: ефективну сервісну публічну полі-тику, яка враховує інтереси більшості й меншості та може адекватно реагувати на виклики і загрози?

В умовах кризи виграє не зброя, а моделі управління, які адекватно реагують на виклики, не даючи їм перетворитися на загрози. І щодо об’єднання суспільства, то, на мою думку, насамперед можна об’єднатися навколо питань, які менше нас роз’-єднують, та сформувати траєкторію польоту. Настав час замість зміни фасаду будувати новий фундамент.

Іван ГОРОДИСЬКИЙ, кандидат юридичних наук, адвокат, директор-засновник Школи права Українського католицького університету (2014-2020), експерт Аналітичного центру УКУ:

— Проблеми у правовій сфері я би розбив на три блоки.

Перший блок — конституційно-правовий, із розв’язання конституційної кризи, тобто розблокування діяльності КС.

Ключів з вирішення цього питання є два. Перший, нульовий — коли судді КС добровільно йдуть у відставку. На жаль, він став неможливим: влада своїми пропозиціями не змогла акумулювати суспільний резонанс, коли вдалося б досягти умовно політичного компромісу. Другим способом є перезавантаження КС, принаймні в якійсь його частині, через належний добір нових суддів на незаповнені вакансії, на конкурсній основі, без політичних квот, у рамках чітких і прозорих процедур.

Другим блоком, що можна очікувати, — це продовження «вічної» реформи українського правосуддя.

Ключем до вирішення цієї проблеми є перезавантаження не всіх судів, бо варіант, коли всі судді йдуть у відставку, неможливий, оскільки суто технічно ми не знайдемо такої кількості фахових і доброчесних кандидатів, щоб їх замінити. Основною метою має бути функціонування таких управлінських та контрольних механізмів, як Вища рада правосуддя та Вища кваліфікаційна комісія суддів, їхнє кадрове перезавантаження та перерозподіл функ-ціоналу між ними.

Інші два блоки, навколо яких точитиметься дискусія.

Насамперед — це продовження антикорупційних реформ. Поставатимуть питання щодо функціоналу, правового статусу НАБУ, НАЗК. З високою долею імовірності виникне питання загострення ситуації навколо Вищого антикорупційного суду. Не виключаю, що через рішення КС чи законодавче рішення це питання буде загострюватися.

І друге — це приватно-правовий блок змін. Це питання земельної реформи, яка, очевидно, ще до її запуску наступні пів року буде доповнюватися і змінюватися. Це також питання податкової реформи. В обох випадках запускаються економічні механізми, але їх втілення відбувається через правові інструменти, і якщо належно прописати всі законодавчі акти, порядок введення їх у дію, врахування інтересів усіх сторін, то вони можуть бути ус-пішними.

Федір ЛАПІЙ, кандидат медичних наук, доцент кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології НМАПО імені П.Л. Шупика:

— Коли ми говоримо про проблему управлінців, то управлінців обираємо ми й управлінці виходять з наших кіл.

Проблема часто полягає у дефіциті кадрів. Для того, щоб відповідати на виклики, потрібні нові лідери, які могли б об’єднуватися, аби, у хорошому сенсі, лобіювати потрібні медичні закони. Нам потрібно виховувати депутатів, які розумілися б на різних медичних системах світу, а також мали б розуміння у тонкощах того, як адаптувати негнучку систему реєстрації та контрактування вакцини до систем, що існують у США, Британії, щоб захистити тих, хто хоче вакцинуватися.

Я представляю медичну спільноту і бачу, що проблеми — часто у дефіциті кадрів. Ми готуємо, навчаємо лікарів та медичний персонал роботі з вакцинацією. У 2016 році Україна входила до десятки країн з найнижчим рівнем охоплення щепленням. Перед нами були Сомалі, Судан, Нова Гвінея.

Питання вакцинування є дуже актуальним у світі, бо це питання престижу і репутації країни. Україна пройшла непростий шлях, як законодавчий, так і шлях суспільного усвідомлення, що вакцинація потрібна. І, будучи причетним до багатьох перемовин з європейськими партнерами, у тому числі з тими, хто має відношення до безвізу, я чув таке, що несвідомим ставленням до вакцинації (а тоді якраз був спалах поліомієліту) ви підводите і себе, і нас, бо це питання інфекційної безпеки.

Певний поступ є. Але виклики залишаються. Вони пов’язані із фейками про вакцинацію. Фейки та провокації видозмінюються, актуалізуються, але не зникають. Наприклад, 2014 року були фейки про 40 мільйонів доз, які «закуповує хунта», щоб вакцинувати мітинг у Луганську та стерилізувати населення. Це виглядає смішно, але ми говоримо про політичні сили, які готують «паству» до таких меседжів. Це досі циркулює в інформпросторі. Народні депутати на повному серйозні роблять запити, чи це правда, що буде купуватися 40 мільйонів доз.

Або проаналізуймо сьогодніш-ню дискусію, яку веде проросійська партія про російську вакцину проти ковід (наголошу: є лише одна політична сила, яка пропагує російську вакцину). Це, якщо вдаватися до аналогій, те саме, якби Черчилль після Дюнкерка закупив вакцину у Гітлера. Та й саме з медичної точки зору є багато питань до російської вакцини. Науковці світу сумніваються в ефективності досліджень, бо не мають до них доступу. Але партії будуть це використовувати у боротьбі проти України.

Що стосується взагалі вакцинації проти ковід. Жодна країна у світі, чи то Велика Британія, чи то Канада, чи то США, чи то Польща, чи то Україна, не ставлять собі на меті на 2021 рік створити колективний імунітет шляхом вакцинації. Це експертна думка, не моя... Кількість доз вакцини, яка є необхідною для масової вакцинації, аби досягти колективного імунітету, не буде доступною протягом 2021 року. Ці дози надходитимуть у країни поетапно, і лише на кінець 2021-го ми зможемо говорити про те, що кількість доз буде достатня для охоплення близько 2 млрд населення планети. До колективного імунітету ще далеко.

Сергій РОМАНЮК, доктор економічних наук, професор кафедри публічного управління та публічної служби НАДУ при Президентові України:

— Насправді децентралізація — це інструмент держави. І держава пристосовує території до розвитку. Протягом десятиліть людський матеріал, фінансовий ресурс концентрується у великих містах. Тож кожна країна намагається зробити таку конфігурацію влади — центральну і місцеву — яка б дозволила території розвиватися якомога швидше.

Останні 50 років ми не знайдемо країни, яка б не використовувала інструмент децентралізації. Перший етап децентралізації, який завершується у 2020 році, ще не вирішує проблеми диспропорції між територіями. Начебто етап завершено, але ми не розподілили майно тих, кого об’єднали, не розділили повноваження.

І про існуючі диспропорції. Хто виграв від фіскальної децентралізації? 24 міста обласного значення, обласні центри зосереджують майже половину всіх місцевих податків і зборів. Таким чином, є нерівномірність у наданні послуг громадам. Людина на будь-якій території не може отримати будь-яку послугу.

А крім того, повинен існувати державний контроль за наданням цих послуг. Бо місцеві органи влади отримали великий ресурс, а як вони ним розпоряджаються? Наприклад, це стосується ремонту каналізації, аварійних будинків, мостів тощо. Треба ж відновлювати це все.

Сергій ДАНИЛОВ, заступник директора Центру близькосхідних досліджень:

— Проблема, яка постане наступного року, — це повноваження місцевих органів влади і держави, їхнє балансування. Має бути повноцінне функціонування місцевого самоврядування, а цьому є спротив, бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність, адже державні субвенції зменшуються, а навантаження на місцевий бюджет збільшуватиметься. Відсутні інструменти здійснення органами місцевого самоврядування своїх повноважень. Яким, наприклад, чином ОТГ забезпечуватиме, щоб агрохолдинги та фермерські господарства на території району оформлювали своїх працівників на легальну зарплатню і відраховували податок на доходи фізичних осіб до місцевого бюджету?

Наступний виклик на прикладі півдня України — це скорочення числа районів після адмінреформи і забезпечення державного управління й безпеки на кордоні з окупованим Кримом. Тепер відділок поліції буде в Каховці, а раніше був у Чаплинці. Навряд чи на будь-який злочин, правопорушення в цій ОТГ хтось оперативно приїде за 70 км. Це означає, що частину функцій щодо підтримання громадського порядку змушені будуть взяти на себе громади.

Також є проблема звільнення працівників і трудова міграція внаслідок автоматизації сільського господарства. Ті ж, хто повертається з-за кордону й організовує роботу тут, не бачать у своїх лавах людей, які не мають подіб-ного досвіду. Маємо вже приклад, коли формуються бригади, які набули досвіду роботи в Європі і сповідують навички й форми організації праці, отримані під час заробітчанства. Це нові осередки нової трудової етики.

Юлія КАЗДОБІНА, голова Української фундації безпекових студій:

— Викривлення реальності, з яким Україна стикається пос-тійно, — не лише українське явище. З подібними явищами стикається і США, і європейські країни. І якщо говорити про те, що відбувається в інформпросторі, то поява Інтернету змінила структуру інформполя та процеси, що відбуваються в ньому.

Вразливості, що утворилися, використовуються державами, які хочуть впливати на інші держави, й у них дуже системний підхід. Як казав з цього приводу американський фахівець: якщо Росія — це тропічний дощ, то Китай — зміна клімату.

На жаль, наразі ми не намагаємося зрозуміти ті зміни, які відбулися, а намагаємося середовище з абсолютно новими законами втиснути в ті рамки, в яких раніше існувало інформаційне поле. Тобто, якщо раніше у держави було набагато більше можливостей впливати на процеси в інформ-полі, то сьогодні в Інтернеті у неї цих можливостей нема. Їй (українській державі. — Ред.) переважно не належать мережі, програмне забезпечення, яке дає можливість доступу до мережі.

Якщо говорити про такі глобальні платформи, як Фейсбук та Гугл, то вони перебувають поза межами нашої юрисдикції, і ми жодного впливу на них не маємо. Державі для взаємодії тут у будь-якому разі треба звертатися до посередників. На цих платформах нема редактора, який би попередньо перевіряв інформацію, що там з’являється. Натомість, там є можливість попередньо вивчати людей, виявляти їхні слабкості з метою подальшого впливу. Там є додаткові інструменти, як впливати на людей, щоб виводити їх на вулицю (як це робилося під час виборів у США, коли між собою зіштовхували прихильників кандидатів). ФБ намагається регулювати контент, але це відбувається постфактум. Із модерацією таких платформ є проблеми, адже це потребує залучення величезної кількості людей.

Раніше інформпотоки регулювалися етичними стандартами, журналістськими спільнотами. Але зараз ситуація змінилася: соцмережі, особисті акаунти дозволяють публікувати дописи, обходячи норми та правила. Регламенти ЗМІ та стандарти послабилися і через ринкову ситуацію: медіа втрачають доходи, а відтак не можуть працювати з фаховими журналістами. Зараз можна розміщувати контент, який привертає увагу, але не відповідає стандартам. Це проблема не лише українська, і поки що виходу з неї не знайдено.

Але слід починати розмови про те, що це — інша реальність, інше середовище, там інші гравці, інші правила, інші загрози. І, виходячи з нового виду загроз, слід формувати нові відповіді, зокрема й щодо того, які ми маємо виставляти обмеження в Інтернеті. Адже насправді свобода слова на публічному рівні ніколи ніде не була повною — завжди існували редактори. А сьогодні відбувається деінтелектуалізація дискусії, бо доступ до публічної дискусії мають усі. І якщо якіись експерт висловлює думку, то його дуже легко може піддати обструкції хто завгодно. І якщо в експертному середовищі існують етичні норми, то у деяких інфлюенсерів і випадкових у сфері людей (які нині заради популярності облизують уні-таз, а завтра знищують у мережі компетентну особу) таких обмежень нема. Які обмеження необхідні для існування публічної фахової дискусії? Це і питання, і виклик наступного року. Бо часом захисники свободи слова захищають право брехати. Так, таке право у людини теж є, але право брехати не повинно стояти вище права суспільства знати правду, права суспільства на фаховий діалог.

Підсумовуючи: головний виклик наступного року — шукати сучасні відповіді на нинішні інформаційні виклики та сідати-розбиратися й вибудовувати нові механізми. А також — відновлювати довіру між представниками професійних інтернет-спільнот, захисників вільного Інтернету та владою, бо перші завжди не довіряють державі.

Євген МАГДА, кандидат полі-тичних наук, директор Інституту світової політики:

— Найсвітліша пляма цього року в українській дипломатії — це звільнення національного гвардійця Віталія Марківа. Це, безумовно, успіх гібридної ди-пломатії. Як би хто не ставився до міністра Авакова, тут варто віддати йому належне.

Добре, що ми долучилися до програми розширених можливостей з НАТО, Україна — шоста учасниця цієї програми і буде активно співпрацювати.

Утім, не можна не відзначити, що співпраця з ЄС опинилася на узбіччі. Я скептично оцінюю перспективи розв’язання конфлікту на Донбасі. І якщо Грузії обіцяють наступного року ПДЧ, то для України ця перспектива не очевидна. А угода про вільне небо з ЄС має стати пряником для тих, хто критикує владу.

Я насправді не бачу позитивних тенденцій у відносинах з нашими сусідами. Я — і про Польщу, і про Угорщину, Білорусь, Молдову. Словаччина, Румунія — це країни, з якими у нас якось історично не складаються динамічні відносини. Але ми справді живемо в оточенні країн з імперськими комплексами, і коли ми говоримо про гібридні загрози, то повинні говорити не лише про Росію. Ми живемо в конкурентному світі, і той, хто демонструє свою слабкість, на жаль, ризикує опинитися під ударом. Ми на сьогоднішній момент саме в такій зоні ризику.

Джерело: https://www.ukr-inform.ua.