Літо після вирію

Оті здібності, по-науковому «екстрасенса», а по-народному «ворожки», очевидно, мали корін-ня у родовому походженні тієї бабусі. А саме — з циганів. Анатолій Микитович, на жаль, уже покійний, оповів автору цих рядків (запис 21 червня 2006 року) сімейну історію, яку можна назвати і сімейною таємницею, й легендою, — про походження матері Панька Педи і його сестри Інни та молодшого брата Юрія. А отже, й своєї матері, дружини Микити Годованця Серафими Миколаївни, яка доводилася родичкою молодого поета.

Як розповів А. Годованець, прабабусю Панька Педи вподобав у циганському таборі відомий український промисловець — цукрозаводчик Терещенко. Він викупив дівчину в циганського барона. Батько дівчини просив пощадити її, але хіба він міг хоч би чимсь протистояти силі грошей?

Кохання цукрозаводчика до юної чорнявки тривало до двох років: доки вона не завагітніла. Тоді Терещенко примусив одружитись із нею робітника — шорника. Той поселив її в материній хаті, але сам додому навідувався рідко, мешкав у своїй майстерні. Окрім дитини від Терещенка, циганка народила іще двох дітей — шорникових.

Якось цукрозаводчикові сказали, що молода циганка стала іще кращою, ніж була раніше. Терещенко знову звернувся до циганського барона — повернути його колишню кохану. Батько прийшов до доньки й передав волю цукрозаводчика.

Горда й непокірна циганка взяла через плече торбину з сірниками й сіллю, найменшу дитину на руки, двоє старших учепились їй за спідницю — і так вони пішли у світ. Ходила й просила милостині, поки натрапила на порожню хатину під лісом та й поселилась у ній. Трохи допомагала тутешнім людям у лікуванні й ворожбі, тому її не проганяли.

Одного разу явився до циганки місцевий коваль і запропонував вийти за нього заміж. Вона відмовилась. Тоді він сказав, щоб усе-таки прийшла до нього, коли жити самій стане вже зовсім нестерпно.

Так і сталося: циганка прийшла до коваля. Народилось у них іще двоє дітей.

Але настала в краї біда — холера. Помер коваль і троє дітей. Залишилося двоє. З них одна згодом стала бабусею Панька та Інни — та, що свого часу жила в Гнівані: Марія Григорівна Тимінська.

Деякі деталі з біографії Панькової матері Віри Петрівни певною мірою підтверджують цей сімейний переказ. Адже, коли вона опинилася одна з дітьми у Жванці, то подалася на східні терени, зокрема, в село Стару Осоту, колись Чигиринського повіту Київської губернії, тепер — Олександрівського району Кіровоградської області. За кілька верств від цього села наприкінці ХІХ століття діяв бурякоцукровий завод, і належав він Миколі Арсентійовичу Терещенку. Звідси можемо робити висновок, що Стара Осота була ріднішою Вірі Петрівні, аніж Поділля, і що той край таки справді пов’язаний з одним із Терещенків. Таким чином, географія допомагає дослідити біографію Панькової бабусі, а отже й походження поета.

Як згадував Анатолій Годованець, Інна Кравченко-Педа, перейнявши від бабусі науку «екстрасенса», чимало допомагала людям. Таємно навіть лікувала пацієнтів знаменитої лікарні Феофанія в Києві. Не один раз лікарі, не в змозі подужати хворобу високопоставлених пацієнтів або визначитися з діагнозами, крадькома зверталися до Інни Михайлівни за допомогою. І циганська медицина не підводила ніколи. (Запис розповіді А.М. Годованця. — Власний архів автора.)

Без літери «р»

І все ж таки молодий поет-красень із таким драматично-романтичним родоводом Панько Педа писав вірші не тільки в руслі комуністичної ідеології. Він був також ніжним ліриком. Про це згадував усе той же Степан Олійник — друг його юнацьких літ.

Панькові важкувато давався для вимовляння звук «р». Трохи «недолюблюючи» його, поет заявив друзям, що напише цілу збірку віршів без жодного «р». І написав — близько тридцяти таких оригінальних поезій без літери «р». І більшість із них мали ліричний характер. (Олійник Степан. Поет молодості… С. 7.)

На жаль, залишився відомим лише один із них:

Вдалині сумні ліси.
Глянь, лілейно-синь!..
Линьмо ланями туди,
Під дубову тінь!
Полюбила в полі ти,
Ми летіли вдаль.
Миле тіло — золото!
І хвилева дань.
Поцілунок лоно-лон,
І тепло долонь.
Далі плили й тали дні,
Спопелів огонь…
Леле болі! Згадка-синь…
Люлі-люлі, син!
— Підв’яжи колиску там
Під дубову тінь.

І хтозна, може, якомусь літературному дослідникові в майбутньому вдасться знайти ці поезії. Тоді Панько Педа постане перед читачами ще одною гранню свого літературного таланту — душевного лірика.

«Бринить весна»

Турботи про творчу спадщину Панька Педи його родичів (сестри Інни й Микити Годованця), друзів (Степан Олійник, Олесь Мазур), дослідників його долі (Ірина Мороз) не пропали даремно. Їхні пошуки, їхню працю підхопив і продовжив земляк-подолянин, родом з міста Волочиська (18 листопада 1919 р.), одеський письменник-літературо-знавець Іван Дузь. Уже за вільної України він підготував і видав 1992 року в Одесі (видавництво «Маяк») збірку Панька Педи «Бринить весна» — за назвою вірша, який відкривав цю книжку.

Бринить весна,
Хлюпочеться повітря,
І в серце ллється пісня голосна.
Ще день, ще два, і бризне сонця цитра.
Бринить весна, бринить весна!
Бринить весна
В розмаї рвійних терцій.
Це вітерець несе незнаний день.
І до людей із трепетом у серці
Весна іде! Весна іде!
І жаль мені снігурочки до болю —
Її розтоплять березневі дні.
І не відчую вже її ніколи.
І жаль мені, і жаль мені.
Бринить весна,
Хлюпочеться над лугом.
І хочеться, щоб ви, моя ясна,
Колись прийшли і стали мені другом.
Бринить весна, бринить весна!

Іван Дузь написав до збірки й ґрунтовну передмову. До раніше друкованих віршів додав іще декілька, що не входили до попередніх книг.

Хоч і не в повному обсязі, та бодай якоюсь часткою творчість Панька Педи таки повернулася до читачів. Та головне, що не кануло в безвість його ім’я, за яким постає літературний талант, драматичне кохання і трагічна смерть одного із сотень знищених комуністичним режимом україн-ських письменників. Творча весна молодого поета перейшла в літо його видань, що зазеленіло після його такого раннього відльоту в незворотний вирій.

Василь ГОРБАТЮК,
письменник,
директор Хмельницького обласного літературного музею.