Нороль-Король

Моторошно завивали на місяць собаки, які відчували десь там, на війні, смерть свого господаря, навіваючи живим смуток і безнадію. Співали народні пісні, авторські довоєнні й таку ось, що відповідала настрою, невольницьку:

Ой, зірву я з рожі квітку
та й пущу на воду.
Пливи-пливи з рожі квітка
аж до мого роду.
Пливла-пливла з рожі квітка
та й стала кружитись.
Вийшла мати воду брати
та й стала журитись:
— Ой чого ж ти, з рожі квітка,
на волі зів’яла?
Мабуть, моя рід-на доня в неволю попала?
А чужая сторононька —
ні вітця, ні неньки —
Тільки в саду
на калині співа соловейко…
Співай-співай, соловейку,
всіма голосами,
А я піду до калини —
вмиюся сльозами…

Співали «Женців», «Під деревом тернистим», «Ляну», «Ростіть огірочки», «Туман яром», «Там, де Ятрань круто в’ється» і багато інших. Кожна пісня мала свою мелодію, свій ритм, свою душу. Нинішні ж пісні — ніби вирвалися з Африки: гучні тамтами (ударні), одна й та ж мелодія, один куплет на 15 хвилин і не свій голос Прєснякова. Зате 140—200 децибел — шумовий ефект…

Євреїв розстрілювали по ярах. Деякі, одягнувшись під старців, ховалися у погребах, на горищах, а хто потрапляв у полон — міг вибратися звідти тільки дивом. Місцеві, ризикуючи життям і дітьми, рятували їх, як могли, хоча й самих їх потрібно було рятувати від загарбників. Ніхто тоді не міг і подумати, що прийде час і євреї рвонуть у Німеччину, країну, яка їх розстрілювала і палила у печах мільйонами, тікаючи з України, котра рятувала їх від смерті…

У 1936 році моя тітка Надія вийшла заміж за єврея. Те, що він єврей, якось пройшло повз увагу родичів, а те, що він класний водій-механік, піднесло тітку в очах тих же родичів і всього села.

Відгуляли весілля у Чорній і продовжили під Бендерами, звідки родом молодий. Відлунали хмільні пісні впереміж зі словами «гірко» й розпочалися будні. Тітка, маючи такого талановитого наставника, і сама стала класним водієм. У нагороду віддячила Симкові двома дітьми: Левком (батько називав його Льовою) і донечкою Любою.

Ростили й пестили дітей, чесно заробляючи на життя важкою працею водіїв, і не знали — не гадали, що в недалекому майбутньому вороги ділитимуть їхніх дітей на нації…

У 1941-у Семен Михайлович Нороль із своєю полуторкою спішно покинув Бендери і вирушив на фронт. Возив патрони і снаряди на позиції, доставляв туди ж здорових бійців, а назад — поранених.

Одного разу його автомобіль розбомбили і він, поранений, з підрозділом попав у полон. Тихо молився і дякував Богові, що захопили його румуни, бо німці зразу ж розпізнали б єврея. Зігнали всіх у колишній сільський клуб, і зморений Симко заснув.

На початку війни Гітлер видав хитрий указ, щоб посіяти розбрат між радянськими націями: полонених білорусів відпускав у Білорусії, українців — в Україні. Й ось якийсь румунський чин викрикнув прізвище: «Король!». Ніхто не відгукнувся. Уже втретє звучить «Король» і сиплеться відбірна російська лайка. Й тут згорьований і наляканий Семен Нороль зрозумів, що в нього є шанс вижити з новим прізвищем Король. Протерши очі, зголосився:

— Я — Король!

Свиснув і розсік шкуру нагай, але втішений полонений не відчув болю, бо зрозумів, що він тут єдиний Король і ніхто не видасть його національність.

Румун всунув до спітнілої руки перепустку і Семен Нороль-Король попрошкував додому…

Три дні побув біля сім’ї, а потім, одягнувши сукню дружини, рвонув назустріч регулярним військам. І зустрів своїх…

Доля розпорядилася так, що військовий водій Семен Нороль проходив зі своєю частиною через рідне село. І за кермо вільного ЗІС-5 сіла дружина Надія, попередньо відвізши дітей батькам. І возили вони разом усе, що вантажила війна, аж до Берліна. І ніхто їх не питав, дивлячись на закохану пару, якої вони національності, бо робили одну й ту ж справу — захищали Молдову й Україну. А за це їх оберігав Бог й ангел-охоронець, коли снарядом чи бомбою розривало автомобіль…

Тітка Надія померла раніше за свого чоловіка. Симко приїздив у Чорну і продовжував звозити на свята родаків колгоспним автомобілем. Полковник автомобільних військ Лев Семенович Нороль пішов дорогою батьків. А кілька років тому (коли російські війська…), сорока принесла на хвості звістку, що він виїхав до Ізраїлю…

Серед наших родичів є німці, українці, поляки, білоруси, росіяни, євреї, молдовани, азербайджанці, цигани і Бог знає, з ким ще ми родичі. Різниці в національності не відчували, коли сиділи у молдована за одним столом і він частував прекрасним вином однією склянкою по колу. І де взялися на наші голови війни в Молдові, Грузії, Карабасі і на Донбасі? Знову мокселям і вепсам хочеться зброєю загнати нас у єдиний народ, бо вкрали історію в усіх потроху? Агітатори за російську мову в Україні замовчують, що на чотири мільйони українців у Росії — жодної української школи. А ми ще іноді, як папуги, повторюємо за ними: «Какая разница?..».

Борис ДРАЇМ,
член НСЖУ, 81-й рік.
м. Ананьїв.