Міст уздовж річки

Будь тричі підданий анафемі той псевдоукраїнець, який придумав тричі грабувати населення: платити дуже високу ціну за газ й окремо за доставку його до квартир, а тепер ще й телефонувати за свій рахунок, щоб передати показники, бо скоротили контролерів на лічильниках. Від нас газокомпресорна станція — п’ять кілометрів напряму, а за доставку беруть як з Одеси. Написав про це все до Києва, але з президентської канцелярії мій запит відправили в Ананьїв, щоб хтось «розібрався»... Аякже, самі ж із собою «розберуться»…

Шляхом газовиків почали йти й ахметівські добродії. Раніше зателефонував до місцевого РЕМу і все з’ясував, а ні — пішов до контори. Нині ж дзвониш за номером 068-750-90-90 в Одесу, й голосом інопланетянина хтось підказує: якщо хочете заплатити — натисніть кнопку 1, якщо хочете поговорити з диспетчером — натисніть 9... Тисну-тисну кнопки, кричу до того механічного голосу, а він мені в підсумку заявляє, що я не захотів з ним спілкуватися. Звісна річ, їм не вигідний додзвонювач, бо ж автоматично нарахують попередні середньостелеві цифри.

Дружина, побачивши мій стан, простягає корвалмент, який, до речі, за останні два роки подорожчав у кілька разів. Не можу зрозуміти: чому мене, старого, на 81-у році життя, якийсь ахмет-джин заставляє платити ще й за того хлопця з «Водафону» чи «Київстару»? Ні-ні, борони Боже, це не коруп-ційна схема...

Що то за реформи такі у державі? Хтось десь лише подумав, а хтось уже узаконив поміняти в школах вікна на нові, утеплені. А «утеплювач» уже тут як тут. Школа ніби помолоділа, стала для дітей привабливішою. Та тут, як казав Яшка-артилерист-Водяний в опереті «Весілля в Малинівці», «бац-бац і мимо». Школи позакривали. Потратили кошти на автобуси, на зарплату водіям та щоденне пальне — і возять дітей у єдиний, кимось обраний заклад. Ото малеча відбула свої чотири уроки й сидить під школою — мерзне чи шукає на свою голову пригод — в очікуванні старшокласників, щоб разом добратися тим автобусом додому. Організуйте на ці дві-три години групу продовженого дня, як це було колись у «поганій» школі. Аж ні, не дозволено! Нема коштів. Реформа задля економії коштів на платню нардепам?..

Нині ж чую по радіо й ТБ голоси деяких «реформаторів», що начебто мають скоротити 30 тисяч учителів. А чому не всіх?! А потім загнати бульдозери і на кшталт радянської «Поеми про море», знятої Олександром Довженком з Юлією Солнцевою, вирівняти землю для зручності кільком олігархам й отримати своїх тридцять срібляників. Або під маркою й маскою COVID-19 (півтора мільярдний Китай виздоровів, бо там нема Степанова) посадити в кабінети Міністерства освіти тих, хто жодного дня не працював у школі, й нехай онлайн докалічує дітей.

Доки ми ще живі, згадуватимемо рідну школу, а вчителі, які нас недолюблювали, а ми їх геть не любили, снитимуться нам ангелами освіти. Цікаво, а чи напишуть колись нинішні пісню «Вчителько моя — зоре світова...»?

Чомусь згадався анекдот про звірів, який наче про нас сьогоднішніх.

Об’їли, обпасли звірі свою колись зеленющу і багату місцину. Стало їм сутужно жити. А через річку, глибоку й бурхливу, — така прекрасна зелена оаза. Але ж не всі вміють плавати. Та й річка примхлива. Зібралися на громадську раду й вирішили послати ходака у профільне міністерство за будматеріалами для мосту. Вибір випав на ведмедя. Через тиждень той повернувся — худий, голодний, шерсть збилася у клоччя. Сказав, що не зміг вибити й гривні. Послали вовка, а потім — хитру лиску. Результат — той самий. Хтось зі звірів розгублено бовкнув: «Хоч бери та посилай віслюка...». Послали.

Наступного дня як почали самоскиди везти будматеріали: ліс, залізо, арматуру, цемент — уже не на один, а на три мости вистачить, а вони все везуть та везуть. На третій день повернувся віслюк. Радісно здивовані звірі запитали, як йому вдалося таке диво.

«Як-як? Заходжу до міністерства, а там — усі свої. Я й сказав, чого приїхав. «Тобі як міст будувати — вздовж чи впоперек ріки?» — спитали. «Вздовж, — кажу. — Ось вони й везуть»...

Нас, старих, які добросовісно працювали «на світле майбутнє», нині фізично викреслюють із життя, бо ми — баласт для хапуг і брехунів-економістів. Мій учень отримує пенсію до 5 тисяч. Мені ж за дві ставки навантаження з вищою категорією більше 2400 — зась!.. І сидять, понадувавши щоки, на «Нюсвані» та «112-у», ситі й пересичені колишні міністри-«добродєтєлі» й «умні-чають», які вони були добрі й розумні, хоч до старечих грудей притискай і цілуй руки, починаючи з Королевської й закінчуючи Ревою. Для них не має значення, яку партію зрадити чи проміняли...

Чи не продали, бува, нас, колишніх будівничих держави, разом із землею, портами, фабриками, заводами, «Моторсіччю», «Південьмашем», школами, поліклініками і т.д.? Не спішіть нас відправляти у небуття, бо ж кого тоді обкрадатимете? Залишаться ж бо лише грабіжники, гоп-стопники зразка Янека, постова служба, полі-ція, аптечні, базарні та банкові злодії і т.д. А ще йде війна, яка вбиває і калічить, фізично й морально, і грабує...

Борис ДРАЇМ.
м. Ананьїв.