Його слово — наша зброя в боротьбі за Україну

Як зауважують співробітники згаданих бібліотек, на більшості подарованих видань залишилися нотатки Панченка, і це може бути предметом окремого дослідження щодо його літературних інтересів.

Останні два роки життя В. Панченка виявилися надзвичайно врожайними на нові книги: «Повість про Миколу Зерова» (2018), друге видання «Сонячного годинника» (2019), «Літературний ландшафт України. ХХ століття» (2019).

Письменник, літературознавець і директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький, який понад чотири десятиліття дружив з Володимиром Євгеновичем, якось сказав: «Усі його книжки дуже схожі на нього — вони розумні, літературно артистичні та за кожною, як і за ним особисто, вгадується ціла бібліотека, до котрої він тягнувся своїм спраглим і сміливим розумом».

Найціннішим пам’ятником В. Панченку, який він сам створив за життя, якраз і є його мудрі книги, що надихатимуть нинішнє і майбутні покоління українців любити Україну і робити все можливе для її процвітання.

«Ми обов’язково переможемо
і врятуємо цю нерішучу Європу»

Звісно, професор Панченко жив не лише літературою. Його активна публіцистична діяль-ність була спрямована на розвиток демократичних засад української державності, національної культури та збереження історичної пам’яті. Він гостро і з болем переживав усі полі-тичні події, які відбувалися в країні, зокрема два Майдани — Помаранчеву революцію і Революцію Гідності — та їх наслідки. Багато його коментарів на цю тему можна знайти в численних інтерв’ю і статтях. Згадаю тезисно хоча б деякі з них.

Аналізуючи природу сталінських репресій, В. Панченко вважав, що їх ідеологічне коріння сягає ще у 1848 року і започатковане К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», де пророкувалося захоплення пролетаріатом полі-тичної влади шляхом диктатури, тобто перемог у громадянській війні. Ідея насилля і диктатури як універсального засобу «виправлення історії» пронизує «Маніфест», зауважував Володимир Євгенович. На його думку, «Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас і тисячі, мільйони їх сучасників із сталінського СРСР були приречені задовго до свого народження, принаймні — ще з 1848 року».

В. Панченко дійшов висновку: те, що зараз відбувається на Донбасі, — «це дубль 1917 року», в якому повторюються три основні елементи. Перший — дестабілізація в «неправильній» країні. Другий — створення маріонеткового уряду на чужій території, яку потрібно підкорити. І третій — військове вторгнення на допомогу цьому маріонетковому уряду. На думку науковця, крім російської агресії, друга небезпека — це не реформована Україна, оскільки за роки після Революції Гідності змінилося на краще надзвичайно мало. Ба більше, реваншистські проросійські політичні сили прагнуть навернути Україну до комуно-ординського стійла у статусі південно-західного федерального округу РФ. І це сьогодні ми спостерігаємо в діяльності проімперської партії «Опозиційна платформа — За життя».

В. Панченко писав, що європейські лідери, за невеликим винятком, так і не втямили, яку загрозу становить путінська агресивна імперія не тільки для України, а й для всієї Європи. А дехто з цих лідерів готовий «піти на компроміс» з Путіним за рахунок національних інтересів України. І все ж неодноразово висловлював переконання в тому, що «ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу, яка ніби й підтримує нас, але так, як відкривала другий фронт у Другій світовій війні. Тому весь тягар цього історичного моменту лежить сьогодні на наших хлопцях на Донбасі». (До речі, син В. Панченка Ярослав у 2014—2015 роках боронив цілісність України на Луганщині. — О.В.). На думку В. Панченка, сьогодні українці проходять через те, через що проходило дуже багато націй, а саме через захист своєї свободи і суверенітету з кров’ю і жертвами. «Тоді консолідувалася нація, і герої й мученики ставали духовною силою для майбутніх поколінь», — підкреслював він.

На мій погляд, публіцистична діяльність В. Панченка ще чекає на своїх дослідників. Його полум’яне патріотичне слово — наша зброя у боротьбі за українську Україну.

«… маю щастя спілкуватися з Вами»

Про Володимира Панченка я вперше дізнався від мого покійного батька ще у 1990 році, коли він обирався у тодішньому Кіровограді до Верховної Ради. Згодом читав його статті, насамперед у газеті «День». А з десять років тому побачив його у тому ж Кіровограді на розі вулиць Шевченка та Маркса біля авто й наважився підійти, щоб познайомитися. Коли назвав своє прізвище, він згадав, що читав статті Олексія Воловича в «Народному слові». Я сказав, що це мій батько, який у 1990-х досить часто публікував свої патріотичні статті у цій газеті, редакторами якої тоді були Валерій М’ятович і Броніслав Куманський (з ними я знайомий уже понад чверть століття).

Однак моє «вуличне знайомство» з Володимиром Євгеновичем не розвинулося, оскільки я не хотів його відволікати, знаючи, наскільки він зайнятий творчими і науковими справами.

Наші контакти активізувалися з 2014 року завдяки вже згаданому В. М’ятовичу, який запрошував мене до свого офісу на зустрічі з Володимиром щоразу, коли той приїздив із Києва до Кропивницького, куди я теж часто навідувався з Одеси. Зараз дуже жалкую, що не записував дати цих зустрічей і зміст розмов, які були дуже цікавими і пізнавальними. І кожного разу після таких зустрічей я переконувався, що ми з Володимиром Євгеновичем однодумці й у нас є багато спільного у розумінні того, що відбувається в Україні та світі.

Мені пощастило бувати на деяких культурно-просвітницьких заходах у Кропивницькому за участі В. Панченка. Так, 23 жовтня 2015 року з кіровоградськими друзями В. М’ятовичем, Б. Куманським та Ф. Шепелем слухав Володимира Євгеновича в ОУНБ ім. Д.І. Чижевського на презентації книг письменника Григорія Гусейнова.

Наступного разу мав нагоду разом з В. М’ятовичем спілкуватися з В. Панченком 31 березня 2016 року в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї в рамках зустрічі з онуком українського громадського діяча, благодійника та мецената Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929) — Євгеном Івановичем Чикаленком. Володимир Панченко був одним із перших сучасних дослідників життя і діяльності Є. Чикаленка. Саме його історичні розвідки у 1990-х сприяли поверненню імені цієї видатної особистості в українську історію. В цьому заході взяли участь директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник і дослідниця та упорядниця мемуарної й епістолярної спадщини Є. Чикаленка Інна Старовойтенко, яка передала в дар музею книжки про нього, та його відреставрований портрет роботи художника Ф. Красицького.

Востаннє я мав нагоду зуст-рітися з Володимиром Євгеновичем 14 листопада 2018 року на кафедрі української літератури філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, де того дня презентувалася книжка «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» — про життя, викладацьку і наукову діяльність літературознавця-професора, лауреата Шевченківської премії, одним із найталановитіших учнів і послідовників якого був В. Панченко і чия поява в аудиторії викликала велике пожвавлення.

Його, вже сильно виснаженого хворобою, оточило багато людей, більшість яких він особисто знав. Всі хотіли привітати гостя, поговорити з ним. Водночас в очах багатьох його колег проглядалися смуток і співчуття, коли вони побачили зовсім іншого В. Панченка, а не того, якого звикли бачити — усміхненого, енергійного і натхненного. Та коли Володимир почав говорити про свого Вчителя, очі його заблищали, голос схвильовано забринів, і здавалося, що сили поверталися до нього, а хвороба відступала.

Дивлячись на вкрай виснаженого Володимира Євгеновича, я відганяв сумні передчуття, однак усвідомлення того, що, можливо, бачу його востаннє, ятрило душу. Втім, в останні хвилини спілкування з ним я намагався бадьоритися… Моя розповідь про ту презентацію під назвою «Невпинна течія, а не застиглість» була опублікована у «Чорноморських новинах» (22.11.2018), а також в інтернет-виданні у Кропивницькому «З перших уст» під назвою «Презентація книги про Василя Фащенка — Вчителя Володимира Панченка» (15.11.2018).

Цей спогад про мого Володимира Панченка, про наше з ним знайомство і спілкування, хочу завершити поздоровленням, яке я наслав йому з нагоди 65-ліття 2 вересня 2019 року:

«Дорогий Володимире Євгеновичу, в день Вашого славного 65-ліття вітаю Вас з Вашим сходженням на проміжну вершину Вашого життя, наповненого самовідданою працею у сфері української літератури, філології, літературознавства і культури, невтомною діяльністю в громадській і суспільно-полі-тичній сферах. Ви один із тих Героїв, які є славою і гордістю нашого народу, взірцем для наслідування нинішніх і прийдешніх генерацій українців. Низько Вам вклоняюся за все, що Ви зробили, робите і ще, дасть Бог, робитимете для нашої неньки-України, для просвіти постколоніального і пострадянського українського суспі-льства, рудименти якого, на жаль, ще повністю не зникли у свідомості деяких прошарків населення України, особливо на її Сході і Півдні. І сьогодні Ваше мудре слово є нашою зброєю у боротьбі за Україну. Незважаючи на Ваш вже досить солідний вік, Ви зберегли ясність розуму, силу духу і дивовижну працездатність. Ви розбираєтесь в усіх деталях суспільно-політичних процесів у нашій країні значно краще, ніж багато нинішніх маститих полі-тологів. А все це тому, що Ви знаєте ціну кожному слову, тому що з висоти Вашої життєвої вершини Ви бачите далеко за обрій метушливого сьогодення…

У цей день хочу побажати Вам міцного здоров’я, невичерпної творчої наснаги, любові і шанування від Ваших близьких людей, друзів і побратимів. Бажаю Вам ще багато років служити українцям, щоб вони могли збагачуватись Вашими ідеями із скарбниці Вашої мудрості. Я дуже радий і гордий з того, що маю щастя спілкуватися з Вами. Це додає мені сил і натхнення. Обіймаю Вас і уклінно прошу Бога допомогти Вам вийти переможцем у боротьбі з підступною хворобою…

Ваш Олексій ВОЛОВИЧ».

Віч-на-віч з епохою

У Кропивницькому вшановувати Володимира Євгеновича Панченка почали ще в останні місяці життя, напевно, намагаючись підтримати цим його моральні сили. Так, 27 серпня 2019 року, з огляду на видатні заслуги перед територіальною громадою, багаторічну плідну працю над дослідженням творчості українських письменників, тісно пов’язаних з Кіровоградщиною, та активну громадську діяльність, міськрада удостоїла його звання «Почесний громадянин міста Кропивницького».

Можна назвати багато добрих справ, зініційованих і зроблених В. Панченком задля культурного розвитку Кропивницького. Зокрема, він заснував і редагував літературний журнал «Вежа». У 1990-у завдяки його старанням з’явилася газета «Народне слово». Завдяки клопотанню народного депутата В. Панченка у 1995-у — до 150-річчя від дня народження І. Карпенка-Карого — відкрито міський літературно-меморіальний музей імені видатного театрального діяча.

На початку вересня 2019-го саме в цьому музеї відбулася презентація виставки «Віч-на-віч з епохою», присвяченої 65-річчю Володимира Євгеновича. Учасники презентації мали змогу ознайомитися з його особистими документами, рукописами, численними фото з родинного архіву. У своїх привітальних виступах Григорій Клочек, Валерій М’ятович, Олег Бабенко згадували роки спільної праці, підкреслювали «дивовижну здатність Володимира Панченка відновлювати коди національної пам’яті».

Останньою ініціативою Володимира Панченка було встановлення у Кропивницькому пам’я-тника Юрію Яновському. Хотілося б сподіватися, що міська влада таки реалізує цей задум. У травні минулого року В. М’ятович уже показував мені місце, де планується встановити цей пам’ятник, — на вулиці Соборній, навпроти ТЦ «Копилка» і неподалік від однокімнатної квартири В. Панченка. Ідея самого пам’ятника теж належить Володимиру Євгеновичу, за словами якого вона навіяна образами й символами роману «Майстер корабля»: молодий Яновський стоїть на валуні перед морською хвилею, тримаючи в руках вітрильник. Можливо, цю ідею втілить львівський скульптор В. Цісарик, автор багатьох скульптур, встановлених у Кропивницькому.

У січні нинішнього року відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради Кропивницького Центральна міська бібліотека названа іменем Володимира Панченка, а 13 жовтня депутати міськради проголосували за присвоєння його імені колишній вулиці Декабристів.

Безперечно, життя і творчість В. Панченка заслуговує на окреме фундаментальне дослідження. Думаю, що це справа й обов’язок його близьких друзів і колег. Сьогодні ж ми насамперед маємо подбати про створення на «Вікіпедії» розширеної біографічної довідки про Володимира Євгеновича, оскільки наявна там нині інформація — дуже коротка й застаріла. Вона займає менше сторінки. Натомість інформація про його опонента-українофоба Дмитра Табачника, якого Володимир Панченко ще в 2011-у називав ідеологом «руzzкава міра» і «небезпечним шулером», розміщена на 20 сторінках... Проте, як зазначалося в прощальному слові Ініціативної групи «Першого грудня» від 16 жовтня 2019 року, «ще ж є у цьому світі і «Вікіпедія» багатьох людських сердець, у якій записані всі добрі діла Володимира Панченка, що їх він щедро сіяв довкола себе»…

* * *

У кожного, хто знав Володимира Євгеновича Панченка, він був своїм і неповторним. Напевно, так було тому, що в кожній людині, з якою він зустрічався, бачив особливий психотип й особливу індивідуальність, а відтак відповідно вибудовував з нею свій діалог. Робив так, очевидно, тому, що хотів побачити, як людина розкриває свою неповторну індивідуальність, як вона сприймає навколишній світ. Він міг пробачити багато недоліків, якщо бачив у співрозмовникові українського — справжнього, а не «шароварного» — патріота. Ознакою того, що людина йому подобається, була його щира і люб’язна посмішка.

Олексій ВОЛОВИЧ.