№ 81-82 (22199-22200) четвер-субота 22-24 жовтня 2020 року

Дарницький районний суд Києва частково задовольнив позов народного депутата Віктора Медведчука проти видавництва Vivat та історика й журналіста Вахтанга Кіпіані про заборону видання і поширення книжки «Кримінальна справа Василя Стуса», повідомляє www.ukrinform.ua.

«Дарницький районний суд… вирішив позовні вимоги Медведчука Віктора Володимировича до Кіпіані Вахтанга Теймуразовича та ТОВ «Видавництво Vivat» задовольнити частково», — оголосила суддя Марина Заставенко, додавши, що суд вирішив визнати недостовірними деякі фрази, наведені в книжці, й зобов’язав видалити їх, а також заборонити розповсюджувати надрукований тираж книги та подальше її тиражування до усунення фраз, що містять інформацію про Медведчука. Суд також ухвалив заборонити Кіпіані та видавництву поширення пов’язаної з книжкою інформації у пресі, на радіо, телебаченні, в інтернеті та інших ЗМІ.

У неділю, 25 жовтня, ми вибиратимемо депутатів місцевих рад, сільських селищних і міських голів.

Кожному виборцеві видадуть щонайменше чотири бюлетені. На жаль, нинішні вибори настільки багаторівневі і в них бере участь така кількість охочих отримати мандати, що опублікувати списки кандидатів до всіх рад і на посади сільських та міських голів просто неможливо — то був би фоліант на кілька сотень сторінок.

Подумаєш, одна книга! Та ж заборону на поширення книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» легко обійти. «Літературна справа» ще й послужить книжці рекламою. Це видання придбають люди, які багато років нічого не читали. Не знали, що існував чудовий поет, закатований в радянському концтаборі…

До чого призводить логіка заборони

Так або приблизно так кілька моїх знайомих коментували рішення Дарницького суду, яким частково задоволено позов Віктора Медведчука до автора і видавництва «про захист особистих немайнових прав шляхом визнання інформації недостовірною і заборони поширення інформації».

У Львові в рамках форуму Via Carpatia нагородили цьогорічного лауреата Премії імені Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів». Ним став соціолог, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головний редактор видавництва «Дух і Літера», член виконавчої ради Українського ПЕН Леонід Фінберг (детальніше про подію можна прочитати тут: pen.org.ua).

На церемонії нагородження лауреат виголосив промову, в якій — і біль, і радість за стан української літератури та культури загалом, і впевненість у невідворотності нашої перемоги.

Справді, невже тому, що відстукуєш уже свій дев’яносто п’ятий рік? Втомилося? А може, тому, що над кожним з нас, над усією Україною тяжіють значно важчі, доленосні проблеми — чи бути їй самостійною, суверенною і самодостатньою державою, а чи сировинним придатком наших ближніх і дальніх сусідів?

Незміряно боляче писати про це, бо ми вже тридцять років живемо в омріяній незалежній Україні, а омріяного пристойного життя так і не дочекалися. Може, в небесах не так склалися зірки чи лихі тектонічні зрушення земної кори перевернули життя з ніг на голову?

Недаремно кажуть, що літні люди живуть спогадами. Ось і я на своєму вісімдесят третьому році життя часто згадую про минулі дні та роки.

Коли ми, моряки торгового флоту, часто проходили повз Гібралтар, нам давали дозвіл заходити в порт за продуктами. На прохідній порту в спеціальній кабінці сидів англієць-полісмен, і ми здавали йому свої паспорти. А коли виходили з порту, то він їх нам повертав. За спиною полісмена висів на стіні портрет величної жінки, з короною на голові і при всіх регаліях. Це був портрет англійської королеви Єлизавети ІІ. Вона дивилася своїми блакитними очима власно і, здавалося, строго, адже вона була королевою всього Британського співтовариства. А це на той час Об’єднане Королів-ство Великої Британії, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія і ще багато островів.

Ще не закінчилось життя... Зима вже у дорозі. Готуєм сани в майбуття й сумуємо в тривозі. Вже молодість приходить в сни й, буває, ятрить душу. То звідти пасма сивини — згадати конче мушу. Заглянеш у шкільні роки, пройдешся до останку... І зболюються вже боки далеко до світанку. Вже на роботу не спішиш. Лиш в сні у ній потреба. Хтось скаже: «Діду, нащо ти смішиш, кому старий ти треба?». Дружині, внукові, доньці і друзям по роботі. Я лиш на совість працював, а жив не в позолоті. Тому не соромно мені підвести зимню риску: незаплюндрований в багні й не бачив в тому зиску. Таких, як я, багато єсть! І нас одне єднає: доки працюємо — живем, а потім — забувають. Не ображаюся на те й не скаржуся на когось, бо у життєвім вар’єте я вів лиш чистий голос. Прийшли вже інші племена — заквашені хапати... Ніби й тотожні імена, але вже інша мати!..

Іноді опускаються старечі руки, які у житті тримали не тільки ручку, болить, пече, щемить серце. Начебто від дрібниць. Але ті дрібниці складають наш щоденний побут, зрештою, наше життя.

Байка про опитування

Привіт!
Я звертаюся знову до тебе,
бо так і не знаю, чого тобі треба.
Я так і не знаю, що маю робити,
тому і кумедні усі мої звіти.

Напевно, знаєте, що карантин в Україні за рішенням Кабміну продовжено до 31 грудня. Це, вважають можновладці, найдієвіший механізм для запобігання поширенню коронавірусу. За ускладнення ситуації можливе повернення до режиму самоізоляції, повна зупинка громадського транспорту, інші серйозні обмеження.

А ще Кабмін виділив Міністерству охорони здоров’я 2,9 млрд грн із фонду боротьби з коронаві-русом для здійснення заходів, спрямованих на локалізацію спалахів хвороби, та вдвічі збільшив витрати на доплати військовим, медикам, полі-цейським та іншим працівникам, які займаються ліквідацією наслідків пандемії.

У день захисника України в Одесі біля кафедрального собору Різдва Христового Православної Церкви України відкрили «Стіну пам’яті» про загиблих учасників АТО/ООС.

Реалізувати унікальний проєкт вшанування пам’яті воїнів, які поклали своє життя за нашу Батьківщину, вдалося за сприяння громадських активістів та управління Одеської єпархії ПЦУ.

На церемонії відкриття «Стіни пам’яті» були присутні учасники бойових дій, родини загиблих воїнів, військовослужбовці, волонтери, представники органів місцевого самоврядування, одесити.

«Це символічно, що «Стіну пам’яті» зі світлинами українських добровольців, військовослужбовців та представників українських силових структур, які загинули, захищаючи Україну під час російсько-української війни, розміщено саме на стіні головного храму Української православної церкви в Одесі, куди ми часто приходимо. Від того, що на тебе дивляться хлопці, яких ти знав особисто, щемить серце, але хочеться вірити, що всі вони тепер воїни небесного легіону», — зазначив керівник комунального підприємства «Одеський обласний центр допомоги ветеранам війни» Михайло Вершигора.

Виконати свій громадянський обов’язок, обрати тих, хто справді любить Україну і готовий послужити своєму народові, шукаючи спільного блага, — із таким закликом звернувся глава Української греко-католицької церкви блаженніший Святослав до співвітчизників, виголошуючи 18 жовтня недільну проповідь, і додав: «Сьогодні ми молимося за чесні і справедливі вибори до місцевих органів державної влади, які відбудуться наступної неділі».

Предстоятель УГКЦ закликав співвітчизників зробити чесний, відповідальний вибір і зауважив: «Пригадуємо слова блаженнішого Любомира, який казав, що сьогодні українські громадяни більше не діляться на україномовних і російськомовних, західняків та східняків, а діляться на тих, хто любить Україну і хто її не любить».

«Оригінальна графіка. Скульптура. Традиції модернізму. Одеська естетика» — під такою розгорнутою і багатообіцяючою назвою 13 жовтня у Літературному музеї відкрилася ретроспектива абстрактного мистецтва, що охоплює півстолітні часові рамки. Унікальність виставки у тому, що вона поєднує чотири творчі генерації одеських митців (часом не стільки вікові, скільки еволюційні), які віддають перевагу абстрактним формам і мінімалістичному способу вираження. Експозиція фактично виключає фігуратив, що робить її цілісною і дозволяє зосередити увагу саме на феномені абстракціонізму — мислення і вираження у його еволюції через індивідуальну практику.

У виставці взяли участь відомі сучасні майстри, стрижень якої складає група «Мамай». Представлена також творчість Люди Ястреб (1945 — 1980) — однієї з лідерів «другого одеського авангарду», яка, власне, свого часу і дала новій, антагоністичній до офіційного мистецтва, художній течії назву «нонконформізм». Сьогодні, зрозуміло, це вже не авангард, а хрестоматійний модернізм — одна з яскравих форм образотворчого вираження, яка співіснує з реалістичним мистецтвом, постмодернізмом та іншими «ізмами». Персональний склад учасників: Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Володимир Стрельников (Німеччина), Олександр Стовбур (1943 — 2019), Сергій Савченко, Василь Сад, Світлана Юсим, Віктор Ігнатьєв — перша і друга генерації; Лука Басанець, Оксана Здоровецька, Тетяна Маслова, Степан Рябченко, Денис Савченко (Австрія), Анастасія Худолій — третя і четверта. Як бачимо, четверо молодших учасників уже належать до художніх династій.

За даними опитувань, 68,8% одеситів вважають себе українцями. Існує тенденція до повільного зростання цього відсотка — як-не-як, престижно належати до титульної нації! Однак це зовсім не означає, що така (здавалося б, відносно оптимістична і продержавницька) самоідентифікація мешканців причорноморського міста гарантує розвій української мови. Скоріше, спостерігаємо застій і навіть успішні контратаки.

Загалом Одеса демонструє неабиякі «успіхи» у відстоюванні совково-імперських ідеалів. Навіть тих, хто приїжджає з північної, україномовної частини області, вона відносно швидко асимілює. Приїжджі галичани, волиняни, поліщуки і подоляни здебільшого також пристосовуються до загалу. Жодної двомовності — одеситам потрібна лише російська! Україномовному сегменту існувати категорично не дозволено. Українській — виключно імітацій-но-декоративні функції.

Через глобальне потепління ночі нагріваються швидше, ніж дні

Британські вчені з Ексетерського університету з’ясували, що у багатьох країнах світу глобальне потепління нагріває ночі швидше, ніж дні. Це перша оцінка того, як потепління в різних країнах по-своєму впливає на дні й ночі, повідомляє https://hromadske.ua.

Вчені порівняли підвищення денних і нічних температур за 35 років, до 2017-го. Глобальне потепління, свідчать результати дослідження, опубліковані в журналі Global Change Biology, збільшує і ті, й інші, але на різних територіях суші прогрівання відбувається по-різному. На двох третинах суходолу ночі нагріваються швидше, ніж дні, особливо — в Європі, Західній Африці, на заході Південної Америки та в Центральній Азії. Натомість на півдні США, в Мексиці й на Близькому Сході дні теплішають швидше.

«А ти знаєш, що таке війна, брате? Ні, це не романтичні історії кохання, про які ми всі мріємо. Це кров, що ллється рікою, це плач і відчай невинних людей. Війна — це діти без кінцівок, у яких на обличчі питання «за що?».

Так хвилююче і сильно про війну може написати тільки той, хто там був, пережив, зазнав фізичного й душевного болю.

(Закінчення. Початок у номері за 17 жовтня)

Сенс життя — книги

Володимир Панченко вважав книги найціннішим скарбом, який тільки може бути у світі, й усе життя збирав їх. Цим скарбом ділився з людьми, дарував друзям, колегам, знайомим. У серпні 2014-го обласній універсальній науковій бібліотеці імені Д.І. Чижевського (м. Кропивницький) передав 700 видань із власної книгозбірні. У листі до мене від 21.01.2018 року пан Володимир писав, що «передав у бібліотеку Могилянки близько 2000 своїх книг». Неодноразово дарував книжки школам, у яких навчався, — в Демидівці та Любашівці, філологічному факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.