Його слово — наша зброя у боротьбі за Україну

До останнього подиху

Із весни 2018-го жорстока і невблаганна хвороба день за днем виснажувала сили пана Володимира і залишала дедалі менше шансів і надії на одужання. Його вже важко було впізнати, він дуже схуд і майже нічого не залишилося від колись пишної шевелюри. Було дуже важко усвідомлювати наше безсилля йому допомогти, хоча найближчі друзі зоставалися поруч до його останнього подиху.

«Коли почалася ця сумна історія і розійшлася перша інформація, я отримав колосальну під-тримку від багатьох людей, і це стало для мене терапією. Тепер у мене немає іншого виходу — треба одужувати», — сказав Панченко за кілька місяців до смерті, коли в його і наших душах ще жевріла надія на його одужання. 2 жовтня мій давній кіровоградський знайомий, журналіст і письменник Валерій М’ятович, в офісі якого у Кропивницькому ми частенько зустрічалися з В. Панченком, написав мені: «Сьогодні знову телефонував Володя. Мене неймовірно тішать його дзвінки — це означає, що він бо-реться. Всіляко його підтримую». 30 вересня, за два тижні до відходу, Володимир Євгенович надіслав мені кілька рядків: «Дорогий Олексію Олексійовичу, вибачте за мовчання. У мене все складно. Зараз ми в Кропивницькому. Київ вже позаду. Був тут і в онкодиспансері, лікарі укріплювали мій ослаблий орга-нізм. А тепер я вдома. Тримаюся». Це були його останні слова до мене. За кілька тижнів до цього я надіслав йому посилання на 42 відеоролики про успішне і нетрадиційне лікування раку. Але навіть лікарі славетної ки-ївської «Феофанії» виявилися безсилими…

Зважаючи на те, що батько і сестра Володимира померли від онкологічних захворювань, він, напевно, передчував, що ця успадкована генетична біда може докотитися і до нього. Моя однокласниця Валя Мигач-Федотова, яка працювала разом із Володимировою сестрою Світланою в кіровоградській «Вечірці» у 1998—2008 роках і була знайома з сім’єю Панченків, розповіла мені такий епізод. Якось на початку березня 2012-го вона їхала в метро у Києві зі своїм онкохворим чоловіком після його невтішного обстеження у лікарні і зустрілася з Володимиром Євгеновичем, який повідомив, що його сестра Світлана доживає останні дні. Валя показала йому очима на свого чоловіка і сказала: «Маємо те ж саме». Панченко відповів: «Я зрозумів», обійняв її і прошепотів: «Напевно, я наступний»…

Попри те, що Володимир усвідомлював наближення невідворотного, останніми місяцями він щодня працював над своїми книгами і найбільше шкодував про те, що йому не вистачало життєвого ресурсу, аби втілити всі численні творчі плани-задуми. Буквально за день до смерті у листі до свого давнього друга, письменника Василя Бондаря із Кропивницького він написав: «Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося так рано. 65 — ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі... (ви-ділення — О.В.) Обіймаю і нехай Господь простить нам провини наші»…

Людина ще жива, а вже говорить про себе у минулому часі, підсумовує пройдене і зроблене. Я розумію ці слова Володимира як подяку Богові за те, що дав йому можливість творчо працювати впродовж понад 40 років і реалізувати багато задумів, але, на жаль, не всі. А що є найвищим сенсом людського життя, як не можливість творити?! Гадаю, у ці слова Володимир вкладав і той смисл, що на своєму шляху він зустрічав багато справжніх друзів, колег і побратимів, спілкування і співпраця з якими робили його щасливим. Цими словами він також висловлював уклінну подяку дружині і дітям, які любили його, підтримували і створювали комфортні умови для творчої праці, щоб він не відволікався на побутові дрібниці і не марнував дорогоцінний час.

Одеса — Кіровоград — Київ

Володимир Панченко народився 2 вересня 1954 року в селі Демидівка колишнього Люба-шівського, а тепер Подільського району Одеської області в сім’ї сільських інтелігентів. Батько Євген Якимович працював агрономом і пасічником, а мама Віра Антонівна — вчителькою місцевої школи. За словами самого В. Панченка, під час навчання в Демидівській восьмирічці і Любашівській СШ №1 він ділив свій час і свої захоплення між літературою та математикою. Заняття алгеброю і геометрією приносили йому велике задоволення, але не менше захоплювався і літературою, життєписами видатних письменників. Почасти, ще навчаючись у школі, пройшов довузівську філологічну підготовку до вступу у 1970 році на філологічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Слід зазначити, що його сестра Світлана, яка тоді була студенткою філфаку ОДУ, також вплинула на братове рішення стати філологом і літературознавцем. Тут же, на філологічному факультеті, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Дмитрівною.

Однокурсник Панченка, нині знаний письменник і літературознавець Василь Полтавчук у своїх спогадах про студентські роки «На березі моря» зазначає, що на певному етапі навчання Володимир майже однаково захоплювався літературознавством і мовознавством, поки, нарешті, не зробив свій вибір на користь літературознавства. Вирішальну роль у цьому виборі відіграв професор Василь Фащенко, який, за словами самого Панченка, «для багатьох із нас був кумиром і взірцем». Після закінчення навчання відразу вступив до аспірантури і в 1979-у захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблема характеру у її зв’язку зі стильовими тенденціями у сучасній українській прозі». Керівником у підготовці дисертації був професор В. Фащенко. Того ж року був прийнятий до Спілки письменників України. Після захисту дисертації Володимир Євгенович став викладачем кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР. У 1983-у вийшов друком перший збірник його літературно-критичних статей «Енергія пошуку». В цей час статті В. Панченка публікуються у центральних українських і всесоюзних виданнях.

Після 14 років, прожитих в Одесі, де він успішно просувався науковими сходинками в alma-mater, де його оточували друзі й наставники, у другій половині 1984-го раптом вирішив переїхати до Кіровограда. Чому? В одному з інтерв’ю Володимир Євгенович назвав дві причини. Перша — у нього вже було двоє дітей, а він усе ще був змушений винаймати в Одесі житло, тоді як у Кіровограді йому ще до переїзду запропонували на вибір кілька квартир (у цьому посприяв голова СПУ Павло Загребельний). Друга причина — хотів підняти «нову наукову цілину» в місті, де жили, навчалися і працювали видатні діячі української культури: В. Винниченко, М. Кропивницький, брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський та М. Садовський, плеяда літераторів й акторів Тарковських, Є. Маланюк, Ю. Яновський, К. Шимановський та інші. До речі, В. Панченко неодноразово наголошував, що жодного разу не пошкодував про переїзд до Кіровограда.

Як пише В. Полтавчук, життєва дорога В. Панченка пролягла від «берега моря» до «берега степу» — углиб України, в її географічний центр, де йому запропонували роботу в Кіровоградському державному педагогічному інституті ім. О.С. Пушкіна на посаді доцента кафедри української літератури (з березня 2017-го — Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка). Згодом очолив у цьому університеті кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. Як не прикро, але сьогодні в цьому виші чомусь нема кафедри української літератури…

У 1985-у був обраний відповідальним секретарем Кіровоградської обласної організації СПУ, а також депутатом облради. Із березня 1990-го — народний депутат України. У Верховній Раді входив до опозиційної фракції «Народна рада» на чолі з І. Юхновським, Л. Лук’яненком, Д. Павличком, Л. Танюком, О. Ємцем та В. Філенком. Очолював підкомісію з питань книговидання Комісії ВР з питань культури та духовного відродження. Попрацювавши в парламенті пліч-о-пліч з цілою плеядою борців-патріотів чотири роки, пройшов справдешню школу державотворення. Втім, на виборах до ВР ІІ скликання вирішив не балотувався, бо література його захоплювала значно більше, ніж політика.

У Кіровограді Володимир Євгенович прожив близько 17 років. Поряд з викладацькою, це були роки напруженої науково-дослідної роботи. Його розвідки були не сухими, доступними лише обмеженому колу фахівців, а мали історично-популярний і просвітницький характер. Вченого вабила можливість відкрити для українців імена заборонених, а то й знищених радянською владою видатних літераторів. У 1988 році у видавництві «Дніпро» побачила світ його монографія «Юрій Яновський». Згодом до неї додалися й інші дослідження: «Євангеліє чужих піль…» (1996), «Будинок з химерами» (1998). Але чи не найбільше в 1990-х В. Панченко докладав зусиль для дослідження творчості В. Винниченка. У 1992-у він побував у Франції, в містечку Мужен, де останніх 17 років свого життя мешкав видатний письменник і державний діяч УНР. Звідти дослідник привіз колекцію особистих речей В. Винниченка, які зберігаються у Кропивницькому, в обласному краєзнавчому музеї. У жовтні 1998-го у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Володимир Євгенович захистив докторську дисертацію на тему «Творчість В. Винниченка 1902—1920 років у генетичних і типологічних зв’язках з європейською літературою». У 2005-у за працю «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок» удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.

У 2001 році В. Панченко почав викладати у Києво-Могилянській академії на кафедрах філології та літературознавства. Із 2002-го по 2007-й обіймав посаду віцепрезидента з навчальної роботи. За словами письменника Михайла Слабошпицького, визначальну роль у житті й педагогічній кар’єрі В. Панченка зіграв В’ячеслав Брюховецький (ректор і президент НаУКМА в 1991—2007 рр.), який «забрав» колегу з Кіровоградського університету до столиці. У 2007 році В. Панченко залишив керівну посаду у Києво-Могилянці разом з В. Брюховецьким, якого замінив С. Квіт, привівши до університету свою команду.

У жовтні 2007 року за сприяння директорки видавництва «Темпора» Юлії Олійник Володимир Панченко став засновником і шеф-редактором інтернет-видання «ЛітАкцент» на базі Наукового центру досліджень сучасної літератури при НаУКМА. За визначенням самого Панченка, це видання «покликане бути провідником у світі сучасного письменства».

(Далі буде)

Олексій ВОЛОВИЧ.