Не боятися мов

Свого часу (СРСР тоді здавався стійким і непорушним) автор цих рядків, замість опановувати престижну англійську, докладав чимало зусиль для вивчення білоруської, литовської, латиської, естонської, грузинської... Вважав так: знавці англійської знайдуться і без мене, а от мови сусідів по соціалістичному бараку нам, українцям, знати вкрай необхідно. Бо імперія або розвалиться, або ж вимушена буде істотно демократизуватися. А збереження мов народів, що населяють країну, — це чи не найважливіший показник рівня демократизації.

Креативні естонці

Чомусь у нас прийнято вважати, що естонці — «круті» націоналісти, які люблять замикатися в собі. Але ж, бачите, не панікують і тоді, коли треба приймати біженців. «Інтегрують» їх творчо і з любов’ю. Провели вже до півсотні подібних зустрічей у маленьких містах по всій країні. Їхня мета — познайомити мешканців «глибинки» з тими, хто отримав притулок в Естонії. На зустрічах присутніх пригощають арабськими пиріжками та солодощами. Це така своєрідна реклама, щоб допомогти біженцям реалізувати свої бізнес-ідеї. А шанобливе ставлення приїжджих до естонської мови є неабияким стимулом для представників титульної нації.

Чому я почав з естонських реалій? Це надто яскравий приклад. Якщо вже сирійці та шрі-ланкійці опановують непросту угро-фінську мову, то вивчити українську мешканцям Одеси чи Харкова було б зовсім нескладно. Але ж ми вже три десятиліття тупцюємо на місці. Чому? Бо мотивація недостатня. Українська мова лише тоді наступатиме, коли нестиме в собі заряд демократизму, толерантності та любові. Лише тоді вона зможе «потягатися» з російською. Бо інакше залишатиметься переважно мовою провінції, в кращому випадку — Заходу і Центру.

Добро – варте пошанування

У вересні минулого року в Іжевську вчинив самоспалення науковець з Удмуртії Альберт Разін. Це був своєрідний протест проти... системного лінгвоциду в Росії.

А чому б нашим просвітянам чи просто активістам мовного відродження не взяти за моду носити при собі медальйон чи, скажімо, портмоне з портретом великого Удмурта? Ніби й не наш боєць... але ж наскільки його мужній вчинок полегшує боротьбу з російськими шовіністами в містах Півдня і Сходу! Останні багато кричать про «утиски» російської, але ж ніхто з них не ризикне вчинити так, як Альберт Разін. Бо й потреби нема. Навпаки: є величезні регіони, де в ролі Попелюшки саме українська.

Донести цю прописну істину до відома опонентів не так уже й просто. Вони ж бо чують лише самих себе. А от коли про чорні справи Росії знатимуть більше, а за Україною закріпиться статус захисниці пригноблених народів, тоді й державну мову захищати буде легше.

Про велику роль одиниць
і нашу кримськотатарську

Якось на Рахівщині я познайомився з угорцем Меркло Бийло. Він гуртує місцевих козаків, а раніше, кажуть, збирав гуцульський фольклор, навіть дещо видавав. Ще можна згадати викладачку угорського інституту в Береговому Єлизавету Барань-Комарі. Вона — авторка близько 40 наукових статей на тему розвитку сучасної української мови, мовних контактів. Дуже любить українську і популяризує її серед угорців.

Києву нині дуже непросто з Будапештом, тому такий яскравий позитив, навіть з боку «одиниць», може бути своєчасним і важливим.

Коли був у єдиному на всю Одещину албанському селі Каракурт, то лідер місцевої албанської громади Родіон Пандар розмовляв зі мною українською. Ще на початку 1990-х він побував на Прикарпатті, мабуть, там отримав певну мовну практику. Валерій Пейков з Ізмаїла володіє українською на дуже пристойному рівні. Колись, як албанець, він побував у статусі миротворця в Косово. Очевидно, там трохи опанував українську, бо ж у школі не вчили... Не вчила її і Лілія Фоміна, яка теж родом з Каракурта, зате потім, у зрілому віці, настільки полюбила українську, що стала кандидатом філологічних наук. Така ось українська албаночка. Ще й болгарською володіє (як і Валерій Пейков, до речі).

Ці люди цінні тим, що руйнують усталені стереотипи щодо «важкості» мов. Лише жменька інтелігенції, а державникам уже є на кого спертися! Хай би й українці Буджаку підключалися до вивчення албанської. Бо останнім часом число мовців у Каракурті через низку причин дещо скорочується. Якби албанською зацікавилися молоді ентузіасти з Одеси, Чернігова або Дрогобича, то це було б на користь як албанській культурі, так і всій нашій Україні.

І ще важливий момент. Японець Хірано Такаші, який чудово володіє українською, через газету «День» (№ 42-43 від 6—7 березня 2020-го) звертається до українців: «Я позиціоную себе україні-стом, тому дуже цікавлюся позицією кримських татар, які з першого дня окупації гуртом протистояли анексії Криму. Вважаю логічним і те, що сам почав вивчати кримськотатарську. Кримськотатарська мова дуже гарна! Раджу всім українцям хоч трохи ознайомитися з нею...».

Можу лише підписатися під цими словами мудрого японця. Крим — наш, і мова цієї землі — також наша! Тим паче, що у нас апріорі не повинно бути страху перед мовами.

Сергій ЛАЩЕНКО.