Хлопець на ім’я Ель Тор

Цього разу Борис телефонував не з Києва. Вже з тиждень відпочивав в Одеському будинку творчості письменників, і попрохав привезти кілька книг, необхідних для роботи. Везу не лише книжки, а й пляшку сухого вина, бо в Одесі вважається, що вино навперемін з водою є найкращим засобом проти спеки.

Виявляється, крім Бориса в Одесу приїхали ще й Драч, Павличко, Коротич. Зараз вони смажаться на пляжі.

— І Коротич тут? — перепитую. Мене трохи дивує така комбінація, адже я знаю, що простодушні селюки Драч з Олійником насторожено ставляться до Коротича, вважаючи його міським хитруном. Борис пояснює, що Коротич вибив для цієї поїздки спілчанську «Волгу», тож обійтися без нього не було змоги.

— То як ви тут живете? — запитую я, спостерігаючи за тим, як Борис розмішує кубики льоду в шклянці з вином.

Борис робить ковток, блаженно зітхає.

— Нормально. Вдень на пляжі, увечері футбол, — киває він на галявинку за вікном. — О, це той ще спектакль! Уявляєш — Павличко перехоплює м’яч і жене його до моїх воріт. Жене і озирається, чи дивляться на нього дівчата. У нього вже давно відібрали м’яч, а він все озирається. Тим часом м’яч потрапляє до Драча. Він поправляє на переніссі свої інтелігентські окуляри, схиляється над м’ячем і починає вести його. Замахується для удару…

І тут вискакує підступний Коротич — і по ногах його, по ногах! Та все ззаду, ззаду!

— А ти ж що?

— Га, ти мене знаєш? Я не з тих, хто тремтітиме перед Коротичем. Я поклявся собі, що вмру, а не пропущу м’яча від нього! Він б’є, а я беру, він б’є, а я беру, уявляєш?

— Уявляю, — відказую, намагаючись стримати посмішку. Збуджений Борис одним ковтком спустошує шклянку і трохи заспокоюється.

— То як ви з Нечердою тут живете? — вже іншим голосом цікавиться він.

Розповідаю про наші письменницькі будні, розпитую про наших спільних київських знайомих. На прощання Борис просить привезти більше вина, бо ж не

він один страждає від спеки.

Повертаюся в Одесу, розповідаю Валентинові Морозу про десант київських поетів на дачі Ковалевського. Вирішує-

мо висадити там же «одеський десант», куди, крім нас, мають увійти Борис Нечерда та Анатолій Глущак, який хоча й працював в обкомі партії, та все ж вважався більше поетом.

Але 3 серпня, десь біля дванадцятої, мені на роботу зателефонував Глущак і сповістив, що в зв’язку з появою холери в Одесі от-от має бути оголошено надзвичайний стан і її опівночі закриють на карантин. На який час — невідомо, тож мені треба зв’язатися з Олійником і сказати, щоб він з товаришами негайно покинув Одесу, бо може бути все, що завгодно. Може, навіть гірше, ніж одеська чума, яка залишила по собі гору Чумку, наповнену сотнями, якщо не тисячами трупів.

— Жартуєш, — відказав Борис, вислухавши моє панічне повідомлення.

Телефоную Глущакові, аби підтвердив, що це не жарт.

— Хто тобі наплів про холеру? — обурився він.

— Так ти ж…

— Прошу не тикати! — загриміло в слухавці. — І радив би вам, товаришу Рутківський, не розпускати панічні слухи!

Потому почувся тріск і короткі гудки: Глущак кинув слухавку.

І доки я витріщався на телефонний апарат, гадаючи, яка муха вкусила Анатолія Степановича, і хто телефонував про холеру — він, чи якийсь жартівник, що імітував його голос, — слухавка обізвалася знову.

— Вибач, — пролунав поспіш-ливий голос Глущака. — Телефоную тобі з вулиці, бо офіційно казати про неї до оголошення надзвичайного стану не можна. Але скажи Борисові, що це дуже серйозно, дуже!

Так і передаю Олійникові, вже не посилаючись на Глущака. Під кінець робочого дня до нас забігає Дениско і скаржиться, що не міг дістати залізничного квитка навіть у свого знайомого касира.

— Жах, що зараз на тому вокзалі діється! — каже він. — Діти плачуть, жінки репетують. І всі лякають одне одного холерою.

Негайно передаю це повідомлення Олійникові. Він мовчить. Схоже, подіяло.

НАСТУПНОГО дня, о шостій ранку обласне радіо голосом Сочин-ського сповіщає, що в зв’язку зі спалахом гострих кишкових захворювань в Одесі введено надзвичайний стан. Це сповіщення струсонуло всіх, наче потужний землетрус. Адже у більшості населення надзвичайний стан все ще асоціювався з минулою вій-ною — кров, військові трибунали, арешти, розстріли… Анатолій Савенко, що мав виїхати у відрядження, повернувся розгублений — на виїзді з Одеси з’явилися військові застави, які нікого не випускають. А коли Савенко, розмахуючи відрядженням, спробував прорватися — один з вартових пересмикнув затвор і націлився в колеса редакційної автівки.

Десь о десятій пролунав дзвінок. Телефонував Олійник.

— Ми вже в Києві. У вас і справді карантин?

— Справді. А як ви вибра-лися?

— Не повіриш, але ми були останніми, хто покинув Одесу. За нами вже не було жодної машини. Ми спеціально зупинялися.

— Всі виїхали?

— Так. Ледве втиснулися в ту «Волгу». Коротич все бігав і умовляв: «Хлопці, треба взяти лише все найнеобхідніше, а решту давайте залишимо на зберігання!». Ми згодилися. Залишили навіть свої костюми. І знаєш, що з того вийшло? Коли наш водій вже у Києві відкрив багажник, виявилося, що той був забитий речами одного лише Коротича. Навіть сувеніри свої не забув!

Перші холерні дні одесити почувалися як солдати на мінному полі. Ходили чутки, що всі потяги, які відходили з Одеси увечері 3 серпня, стоять серед голого степу, бо керівництво сусідніх областей відмовилося пропускати їх через свою територію. І можна лише уявити, як почувалися пасажири у вщерть переповнених вагонах, та ще й під дулами автоматів. Одесою навіть блукали чутки, що тих, хто прорвався крізь блокаду, виловлювали по яругах та балках, як військових злочинців. Ці чутки видавалися правдивими ще й тому. що і в самій Одесі у відпочивальників відбирали паспорти і запирали по санаторіях, кемпінгах, піонерських таборах та школах. І, на відміну від злочинців, їх навіть на прогулянки не виводили. Це утримування називалося обсервацією, а в просторіччі — викидалася літера «в», а «е» мінялася на «и». І тривала вона рівно стільки часу, скільки витрачалося на лабораторний «посів», який визначав наявність чи відсутність холерних вібріонів в екскрементах. Матеріали на посів відбиралися лаборантками методом енергійного крутіння лабораторним предметом в задньому проході піддослідного. Тих, хто пройшов обсервацію, вивозили до Роз-дільної, на яку були покладені функції Одеського залізничного вокзалу.

Та ж участь не обійшла й ко-рінних одеситів. До санітарних пунктів потяглися довгі вервечки містян, що в одній руці тримали сірникові коробочки з посівним матеріалом, а іншу на всяк випадок утримували біля носа. Це називалося — «здавати г…о на аналіз кала».

До такої «роботи серед населення» додалися і дії, спрямовані на безпосереднє знешкодження джерел імовірної інфек-ції. Одеса, чи не вперше з часів сорок першого року, стала свід-ком неймовірного ентузіазму населення. Обласна влада, налякана грізними окриками згори, натисла на районну; та своєю чергою — на підлеглі їй підприємства, заклади та інші контори; конторські службовці, яким обридло вовтузитися з паперами, радо схопилися за держаки заступів та мітел; двірники, яким загрожувало виселення зі службових квартир, кинулися проявляти чудеса героїзму на трудовому фронті; за їхньою роботою стежили спеці-ально створені санітарні дружини; вулицями загуркотіли сотні вантажівок, вщерть набиті сморідним сміттям; на тротуари сипонули, в пошуках нових пристанищ, полчища пацюків, змушуючи всіх, хто зустрічався на їхньому шляху, встановлювати особисті рекорди зі стрибків у всі боки; один з таких пацюків спробував залізти через відчинену кватирку до дикторської, але диктор Єлизавета Рибакова проявила такі вокальні здіб-ності, що перелякана тварина звалилася з висоти третього по-верху на чуприну якогось перехожого, і на якусь мить нам здалося, що під нашими вікнами подав голос океанський лайнер.

Та на цьому обласна влада не зупинилася. Невдовзі трудові і творчі колективи отримали розпорядження, в якому мовилося, що оскільки ситуація не поліп-шується, то для підсилення боротьби з смертельно небезпечним вібріоном вони повинні виділити зі своїх лав по одному представникові. Такого собі Олександра Матросова, який міг би своїми грудьми закрити холерну амбразуру.

НА ОБЛАСНОМУ радіо це розпорядження спричинило справжню паніку. Жіноцтво навідріз відмовилося жертвувати грудьми представниць своєї статі, мотивуючи це тим, що жінка є основною тягловою силою в сім’ї і без неї діти — майбутнє суспільства! — помруть з голоду. Тож керівництво, почухавши потилиці, мудро вирішило взятися за чоловіків. Незабаром до кабінету голови радіотелекомітету понурою вервечкою потяглися кандидати на безсмертя. Не обій-шла ця доля і мене.

У Лютенка був такий вигляд, наче він бере участь в похоронах близької людини. І я його розумію: безмежно добрий чоловік (я сам бачив, як він зі сльозами на очах підписував наказ про звільнення відвертого порушника дисципліни), він просто не міг послати свого працівника туди, звідкіля можна й не повернутися. Не міг, але мусив.

— Дорогий Володимире Григоровичу, — починає він тремтячим голосом, — ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я вас викликав…

Я мовчки чекаю, що він скаже далі. А Миколі Прокоповичу, схоже, від мого мовчання стає геть зле.

— Ви у нас наймолодший… — мнеться він. І замовкає, бо, мабуть, пригадує, що Мороз ще молодший. Чи хоче сказати, що у мене найменший стаж роботи на радіо. Тут він має рацію.

— Миколо Прокоповичу, я вас розумію, — кажу йому. — Ви хочете, щоб я дав згоду на участь у боротьбі з холерою?

— Це партбюро так вирішило. А я лише… — і він знову замовкає.

Ага, ось у чому справа: я у них єдиний безпартійний. А з такими, звісно, можна й не церемонитися. Все ж для годиться запитую:

— А чому ніхто з них не згодився?

Лютенко махає рукою.

— У всіх вагомі причини: то сім’я велика, то купа хвороб. А Барабанов взагалі: мене партія поставила на цей пост і я швидше помру, ніж залишу його… Тож на вас остання надія.

Отже, все вже вирішено без мене. І коли я відмовлюся, то не їх, а мене всі сприйматимуть за останнього боягуза. Ні, тільки не це!

— А як же бути з «Горизонтом»? — запитую, аби хоч трохи затягнути з відповіддю.

— Про це не турбуйтеся! — у Лютенка був вигляд людини, для якої остання соломинка виявилася рятівною. — Кожна редакція готуватиме по матеріалу. А товариш Мороз все оформить.

— Що ж, я згоден, — нарешті витискую з себе.

— Дякую! — радісно зітхає Лютенко. Нараз голос його смутнішає, і він тихо додає:

— І не бійтеся за дітей. Коли з вами щось трапиться, ми їх не покинемо в біді.

Отже, він точно сприймає мене за смертника.

Повертаюся в редакцію. Мовчки сідаю за стіл.

— Ну що? — нарешті не витримує Мороз.

— Лютенко обіцяв потурбуватися про дітей.

Мороз судомно зітхає. А мене цікавить одне питання.

— Валю, — кажу я, — на своєму партбюро ти теж голосував за те, щоб послати мене на боротьбу з холерою?

— Я утримався, — по паузі відказує Мороз.

— І за це спасибі, — відказую я і згортаю папери. — Що ж, бувай здоровий, а я піду на іншу службу.

— Зачекай, — каже Валентин. Він дістає з шухляди закордонне видання «Сонячної машини» Винниченка і простягає мені. — Ось, візьми…

Я знаю, скільки зусиль доклав Мороз, аби правдами і неправдами роздобути цей напівзаборонений двотомничок. Заради нього він навіть позбувся трьох раритетів. І, мабуть, в душі сподівається, що я відмовлюся від такого дорогоцінного подарунку. А дзуськи тобі, друже!

— Дякую, — відказую Морозові. — Буде хоч щось почитати перед смертю.

Гадав, що мій товариш почне заперечувати: мовляв, тобі ще до тієї смерті жити й жити! Але він тільки тихо промовив:

— Щасти тобі…

Схоже, він теж, як і Лютенко, не виключав, що зі мною може статися найгірше.

НАСТУПНОГО ранку приходжу в будинок політпросвіти, що на Пушкінській. Там вже зібралося не менше півсотні нових борців з холерою. Серед них — вчені економісти, біологи, екологи, статистики, портовики, кожен з яких в своїй професії був досить компетентною людиною. Кілька заклопотаних чиновників розпоряджалися нашою долею. Мені, як журналістові, випало бути в складі такої собі дорадчої комісії при міському штабові боротьби з холерою. Нас розсадили у кількох залах і почали засипати матеріалами, на основі яких ми повинні робити свої глибокодумні висновки. Мені здебільшого потрапляли зведення з районів міста, зміст яких можна було охарактеризувати двома словами: «слухали-постано-вили». Мимоволі пригадався О.С. Пушкін, якого теж відсилали на боротьбу зі стихійним лихом, і він повернувся звідтіля з кількома знаменитими антисарановими рядками. Щоб не відставати від класика, я також написав і поклав під скло такого чотиривірша: «Казав Валера, /Що в нас холера, /Та чув від Гери, /Що ніц холери». Мій приклад став заразливим, тож невдовзі саморобні катрени з’явилися на інших столах.

По обіді спеціально виділені люди збирали наші висновки і кудись їх відвозили. А ми, вже за власною ініціативою — на основі отриманих даних, чуток і власних фантазій — намагалися творити узагальнений образ одеського Ель Тору. За якийсь час вималювалася досить цікава картина, яка зводилася до того, що тривогу треба було здіймати ще тоді, коли у хворих нібито на дизентерію почали виявляти перші сліди холерних вібріонів. І тоді б не було такої паніки, тим більше, що світова спільнота не лишила б нас наодинці з такою бідою. Бо на той час у світі існувала програма допомоги країнам, де виникла епідемія холери. Сюди, зокрема, входило й пільгове забез-печення населення ліками та

необхідним лабораторним обладнанням. Але влада на це не пішла через величезні матеріальні збитки — один лише одеський порт приносив їй пів-тора мільйона доларів щоденного прибутку! Схаменулася вона лише тоді, коли помер перший вібріононосій і приховувати факт появи холери типу Ель Тор стало неможливо. А така нечесна поведінка в усьому світі вважалася державним злочином і каралася величезними штрафними санкціями. І тепер замість ефективних закордонних засобів лікування ми змушені користуватися сумнівним тетрацикліном, користі від якого, чесно кажучи, як молока від цапа.

Сприяла епідемії і страшна забрудненість міста, й особливо пляжів. Свого часу уподовж одеських пляжів були зведені підводні хвилерізи, що не доходили до поверхні якихось півметра. Таким чином планувалося уберегти берегову зону. Проте цей благородний намір призвів до протилежного — відгороджені пляжі перетворилися на болота, наповнені всілякою нечистю. Так, аналізи санепідстанції засвідчували в ній неймовірну кількість сечі.

— В Аркадійській бухті вода на 40 відсотків складалася з неї, — розповідав під час перекуру один з моїх нових знайомих, певно, епідеміолог. — Іншими словами, одесити та їхні гості захлиналися власною органікою. Ми розповіли про своє відкриття рятувальникові, а той одразу кинувся до мікрофона і заходився оголошувати: «Шановні громадяни, у зв’язку з забрудненням просимо вас утримуватися від купання!». Ні-якої реакції. Зреагували лише тоді, коли він вигукнув: «Шановні громадяни, невже вам треба пояснювати, в якому г…і ви купаєтеся?».

— Мабуть, всі кинулися на берег? — здогадався один з нас.

— Аби ж то, — сумно посміх-нувся епідеміолог. — У нього ві-дібрали мікрофон і вліпили догану. Нам теж влетіло — за розповсюдження небажаних чуток.

А от про те, звідкіля взявся цей Ель Тор, довелося добряче помізкувати. Офіційна влада на-магалася підвести громад-ськість до думки, що його завезли до одеського порту моряки з країн, де лютувала холера. Розглядалася навіть версія про те, що холера в Одесі — це наслідок агресії з боку недружніх нам імперіалістичних держав. Проте в нашому гурті ці версії відкидалися. Бо якби холера з’явилася в одеському порту, то в першу чергу від неї постраждали б самі портовики. Але ж, як відомо, першою її жертвою став старенький сторож з полів зрошення, куди зливалися одеські нечистоти. Та й у самому порту зі стінки військової гавані бив справжнісінький гейзер брудно-жовтого кольору зі специфічним запахом. А 16-та станція Великого Фонтану, а дача Ковалевського, чи бодай сморідний рівчак з нечистотами уподовж Балків-ської вулиці? Все це наводило на думку, що холера в Одесі — далеко не плід ворожої агресії, а результат байдужого ставлення місцевої влади до проблем очисних споруд.

Мабуть, між нами був якийсь сексот, що передав наші перешіптування куди треба, тож за два тижні нашу дорадчу групу розформували і нас розкидали по інших об’єктах. Мені випало очолити трійку, яка стежила за санітарним станом у житлових будинках неподалік від Привозу. Це було до півтораста квартир, які ми мали щоденно від-відувати і розпитувати про стан здоров’я їхніх мешканців. Раніше я був у цих місцях кілька ра-зів, тож схилявся до думки, що тутешні двори скидаються на справжні Авгієві конюшні й очистити їх під силу хіба що самому Геркулесові. Мабуть, до цієї думки схилялися й у вищих сферах, бо ж чоловік з райвиконкому, що давав інструкції, радив діяти рішуче і про всі недоліки рівно о п’ятій вечора сповіщати йому особисто.

ПРОТЕ дійсність виявилася значно оптимістичнішою. Керівники контор, яких на моїй дільниці було біля десятка, теж знали, чим може загрожувати їм порушення санітарної дисципліни. Тож ніяких суттєвих недоліків наша трійка не виявила. Трійка — це я, крихітний дідусь Едуард Миколайович, що до пенсії працював у цих місцях урологом, та працівниця жеку, яка, втім, більше спеціалізувалася на відвідинах продовольчих магазинів.

Рівно о 9-й ранку ми зайшли у двір першого будинку. Місяць тому в пошуках туалету я заходив сюди, тож бачив по закутках цілі Еверести сморідної гнилизни. А тепер двір було не пізнати: все підметено, дворовий туалет був заквацьований густим розчином хлорного вапна, а по закутках хоч на самокаті катайся.

— Мої старпери постаралися, — пояснив Едуард Миколайович. — Даром, чи що, я їм свого часу простати вправляв!

Схоже, Едуард Миколайович був своєю людиною не лише у чоловіків, а й у жіноцтва, бо при його появі з вікон висунулося з десяток бабусь. Ще кілька закивали йому з лавок.

— Привіт дівчатка! — життєрадісно заволав Едуард Миколайович. — Ну як, ніхто у вас цієї ночі не обіср…я?

«Дівчатка» заусміхалися. Схоже, вони симпатизували старому лікареві. А що він так висловлювався, то що поробиш — уролог є уролог. Він звик називати речі своїми іменами.

— Та ні…— долітало звідусіль.

— Спасибі вам…

— Вашими молитвами…

— Глядіть же мені… І дітей своїх не доводьте до холери. Гадаєте, приємно длубатися пальцем у їхніх ж…?

— Постараємося, Миколайовичу…

— А це хто з вами? — кивнула на мене одна із стареньких.

— Наш новий начальник дружини, — відказав за мене Едуард Миколайович.

— А яка його лікарська професія?

— Він той… систематолог.

— Стоматолог? — зраділа одна з бабусь. — То до нього можна записатися на прийом?

Старий лікар хитро поглянув на мене: цікаво, як ти викрутишся? Довелося на ходу вигадувати, що систематологія — новий підрозділ в медицині, завдання якої ще не зовсім окреслені, але немає ніяких сумнівів, що вона себе ще покаже. Бодай у виділенні коштів на покращення медичного обслуговування. Така моя заява викликала прихильні посмішки, а одна з бабусь навіть пригадала, що А.П. Чехов на Сахаліні також займався чимось схожим на систематизацію.

— Тепер ми вас теж будемо називати Антоном Павловичем, — сказала вона мені.

І слова свого бабусі дотримали. Пізніше, коли я проходив повз цей будинок, до мене не раз зверталися:

— Добридень, Антоне Павловичу!

Ця приємна для всіх розмова тривала ще кілька хвилин, після чого Едуард Миколайович рішуче попрямував з двору.

— А як же поквартирний об-хід? — запитав я, коли ми опинилися на вулиці.

— А навіщо воно нам здалося? — здивувався старий лікар. — Ці перечниці про своїх сусідів знають більше, ніж самі сусіди. І варто комусь за стіною бодай пукнути, як вони вже знають, чим це пахне — холерою чи одеколоном «Шипр».

Як не дивно, дворовий обхід, який мав тривати ледь не до вечора, закінчився за якусь годину, і моя трійка розповзлася в усі боки. Тож я отримав можливість без поспіху роздивитися, якою стала Одеса за два холерні тижні.

Перш за все в очі впадало те, що на вулицях поменшало легковажного люду. В погляді зустрічних з’явилася якась зосередженість, ба, навіть цілеспрямованість. Адже раніше вони просто жили, не думаючи про день завтрашній, а сьогодні у них з’явилася мета — вберегти себе і своїх рідних від небезпечної напасті. Вулиці стали набагато чистішими, деякі — річ, до цього нечувана — були политі зі шланга, а перед сходами філармонії я взагалі остовпів: якась тітонька мила їх з милом! Таке можна було спостерігати хіба що у Львові чи Тернополі. Разючі зміни відбулися і в продуктових магазинах. У відділах під умовною назвою «м’ясо» голі, наче собаками обгризені, кістки хтось замінив кістками, на яких трималися шматки справжнього — рожевого, а не брудно-сірого кольору — м’яса. А в одному з молочних відділів, де зазвичай, крім кількох брусочків пліснявого плавленого сирка, нічого не було, лежало — здуріти можна! — кружало натурального голландського сиру. Перед ним стовбичило кілька вражених відвідувачів.

— Мабуть, з пап’є-маше, — висловила здогад якась жіночка, на що продавчиня лише зневажливо пирхнула.

— Ні, таки справжній, — втягнувши носом повітря, відказав дідусь у солом’яному канотьє. — Такої розкоші я не бачив з часів непу, — признався він.

— Скажи, діду, спасибі холері, — реготнув якийсь здоровань. — Інакше б ти нічого цього й не побачив.

Така неймовірна для тих часів розкіш пояснювалася тим, що Одеса ще з зими готувалася до літнього напливу гостей. Та оскільки холера їх розігнала, а торгівлі треба було виконувати план, то торговому керівництву нічого не лишалося, як викидати дефіцитні до цього товари на прилавки звичайних магазинів. І не тільки продовольчі. Торговці виставляли на продаж польські костюми, чехословацьке взуття, а звичайні винні відділи прикрашали пляшки коньяку марки «Камю» з самої Франції!

Тож і не дивно, що, згадуючи ті часи, одесити порівнювали їх з раєм. Особливо зітхали за ними любителі винарок. Адже основним антихолерним засобом, дієвішим за сумнівний тетрациклін, вважалося кисле середовище — каберне, аліготе, ркацителі і навіть єгипетська «гамза» у солом’яних — аби не побилися пузаті пляшки — обгортках. Ці лікувальні засоби були настільки популярними, що керівники закладів та під-приємств, визнаючи їхнє право на існування, закликали лише до одного — не переступати розумну межу. Але де та розумна межа — вони й самі не знали.

ДО П’ЯТОЇ ГОДИНИ залишалося ще чимало часу, тож я зайшов до бібліотеки, аби у тиші й прохолоді познайомитися з останніми поетичними новинками. По тому кілька годин розкошував над чистим аркушем паперу, чекаючи, коли на ньому, як на фотоплівці, проявляться віршовані рядки. Рівно о п’ятій прозвітував чоловікові з райвиконкому про сьогоднішню, звісно ж, відчайдушну боротьбу з холерою, по тому з почуттям чесно виконаного обов’язку зателефонував Морозові. А що Валентин Леонідович полюбляв боятися — він чи не в кожному п’ятому вір-ші зізнавався, що чогось боїться, — то я вирішив доставити йому таку приємність.

— Валентине Леонідовичу, — патетичним голосом почав я, — чи відомо вам, що вашому під-леглому обридло нидіти над паперами і він відпросився на передній край боротьби з клятим вібріоном? І тепер зазирає ледь не в кожну туалетну дірку.

Мороз одразу спіймався на вудочку.

— Ти що, зовсім здурів? — перелякано вигукнув він. — Хіба не знаєш, що сьогодні один чоловік помер і ще чотирьох поклали в лікарню?

— Знаю. Тому й вирішив змінити професію. Гадаю, цю подію треба відзначити склянкою каберне. Чи рислінгу.

— Знаєш… у мене ще багато роботи, — невпевнено почав він. Схоже, контакт не з можливим, а таки точно вірусоно-сієм неабияк наполохав його.

— Кинь, Валю, — порадив йому. — Я знаю десятки людей, що безпосередньо контактують з хворими і жоден з них ще не заразився. А хворіють саме ті, хто боїться холери як вогню. Тут, розумієш, спрацьовує психологічний фактор.

— Ти так гадаєш? — невпевнено запитав Мороз.

— Не гадаю, а знаю точно! — запевнив я його. — Треба тіль-ки частіше мити руки. Ну то вийдеш чи ні?

Мороз вийшов. Перший тост ми підняли на деякій відстані один від одного, бо він боявся заразитися. Від другого до четвертого я переконував його, що Ель Тор небезпечний не більше, ніж звичний нам грип чи запалення легенів, і треба не панікувати, а боротися з ним.

— Боротися, розумієш? — переконував я його. — І саме це ми робимо з допомогою кислого середовища.

Від четвертого до п’ятого тосту Мороз проникався цією думкою. Шостий тост він під-няв за те, щоб непоганий загалом хлопець по імені Ель Тор не занадто розпускав руки. А що я нагадав професію цього хлопця, то він запропонував випити за те, щоб не ми його, а він нас боявся. Після чого дійшли думки, що для успішної боротьби з ним треба створити якусь організацію під кодовою назвою… скажімо, «орбіта мужності», як ото у космонавтів. І орбіта ця складатиметься з проходженням низки винних підвалів, що розташовані в центрі Одеси. Виходити ж на цю орбіту маємо бодай раз на тиждень, скажімо, по п’ятницях.

Ця ідея була гаряче підхоплена передовими людьми свого часу. І вже наступної п’ятниці на орбіту мужності разом з нами вийшли поет Борис Нечерда, прозаїк Михайло Циба, критик, кандидат філології Єв-ген Прісовський, початківець Василь Сагайдак, а також редактор багатотиражки медичного інституту Микола Черкасов, який обіцяв інфекційну підтримку тому, кому не пощастить на цій орбіті. Згідно зі статутом ми мали спожити у кожній винарці не більше однієї шклянки сухого вина з цукеркою марки «Дюшес». А відстань між винарками заповнювати читанням своїх останніх шедеврів та їх всенародним обговоренням.

А ТИМ ЧАСОМ ситуація з холерою почала поліпшуватися. Першим почало самооочищуватися море і вже на двадцятий день воно набуло свого первісного вигляду. Затим, спочатку повільно, а тоді все стрімкіше почав відступати холерний вібріон. А 16 вересня, всі радіостанції Радянського Союзу урочисто сповістили, що Одеса відкрита для спілкування з усім світом. Біля причалів знову появилися білосніжні лайнери; Дерибасівська почала заповнюватися всіляким приїжджим людом і ще вчора по чисто підметених вулицях забігали, гнані вітром, обгортки від морозива та цукерок; населення дедалі частіше почало послизатися на шкірках від динь та кавунів; по дворових закутках почали виростати купи газетних згортків з картопляними та капустяними очистками; в підворіттях смо-рід від сечі почав витискувати запахи хлорки.

Місто поверталося до свого звичного стану.

НА СВІТЛИНІ: рішення виконкому Одеської міськради №1 від 9.08.1970-го
«Про підвищення відповідальності за санітарний стан міста («Чорноморська комуна», 10 серпня 1970 р.).