Є у латишів свій Вірастюк. І він — проукраїнський

З Олегом ми відносно швидко познайомилися через Фейсбук. Виявилося, що він живе у Латгалії (а це, можна сказати, латиський Донбас), російської мови там багато, тому й прізвища відповідні.

Відверто запитав атлета: чи не має він часом польського коріння? Бо ж певний час Латгалія входила до складу Польщі і людей з польською кров’ю там чимало. Однак Олег відповів категорично: «Ні, до поляків жодного стосунку не маю. Латиш!».

Тут саме час додати кілька слів про текст, який був під «козацьким» фото Буринського: «У моїх жилах нема жодної краплі української крові. Але мені дуже подобається цей волелюбний і мужній народ. Рішучий і з загостреним почуттям справедливості. У наших країн дуже подібні долі. І в цей непростий для України час хочу підтримати їх і висловити впевненість, що все у них буде добре. Слава Україні!».

Приємно таке читати про свою Батьківщину. А згодом мою увагу привернув ще один цікавий пост Олега:

«У травні 1990 року «совок» готувався до бійки і відпускати Латвію не збирався. Якраз напередодні 4 травня я мав бесіду із заступником міністра внутрішніх справ Латвійської РСР та своїм колишнім комбатом, полковником міліції Миколою Степановичем Гончаренком. На той момент Гончаренко очолював усі підрозділи ОМОНу у всіх країнах Балтії і був напряму підпорядкований Кремлю. Його пропозиція для мене була такою: очолити взвод ризького ОМОНу. Оскі-льки попереду будуть дуже гарячі події з розгону «латвійських фашистів». Хто себе добре покаже, має шанс на стрімку кар’єру в МВС і навіть зможе отримати хорошу посаду в Москві. Від цієї пропозиції Гончаренка я відмовився зі словами: «Dievs, sveti Latviju» (Боже, благослови Латвію. — Авт.) і сказав, що ми з ним будемо воювати по різні сторони барикад. Гончаренко поставився до цього зовні спокійно і навіть сам відвіз мене на міністерській «Волзі» до ризького вокзалу.

Тож знаю точно: «совок» готувався до бійки за Латвію. Відпускати нас вони не збиралися. Чому ж потім «злився»? Аналізуючи події тих років, зробив для себе такий висновок: для них став шоком запеклий спротив наших литовських друзів у Вільнюсі. Але й ми були готові до боротьби — аж ніяк не менше, ніж литовці.

Щороку 4 травня тішу себе думкою, що моя тодішня відмова Гончаренкові також вплинула на його рішучість, на готовність пролити в Латвії велику кров. Переконаний, що Горбачов приймав рішення, орієнтуючись на доповіді з місця подій. А головним «силовиком» країн Балтії, напряму підпорядкованим Кремлю, був Гончаренко».

Будучи патріотично налаштованим латишем, Олег Буринський часто послуговується і російською. Адже Даугавпілс — це щось на зразок наших Харкова чи Одеси. Просвітництво російською мовою в цьому місті, вважаю, якоюсь мірою навіть виправдане. Мені, скажімо, приємно було (хоч і російською) прочитати ось таке: «Сегодня — понедельник. А знаете, почему он так называется? В украинском языке день недели «воскресенье», звучит как «неділя». А после неділі (воскресенья) наступает следующий день — ПоНедiлок. Понедельник, то есть. А знаете, почему воскресенье по украински неділя? Потому что это выходной день, в котором «нет дела». Недiля. Неділя уже, к сожалению, закончилась и сегодня наступил следующий день — понедельник».

Ось такий своєрідний лікбез для латгальців.

Але ще цікавіше читати пости Буринського на політичні теми:

«До «побєдобєсія» ставлюся погано. Адже це для мене повний «сюр» — святкувати перемогу країни, яка припинила своє існування, над країною, навколо якої об’єднана вся Європа з фінансовим і політичним центром у Берліні...».

Або ось таке:

«Маршал Перемоги Жуков давав присягу тричі:

1) На вірність царю і Російській імперії.

2) Тимчасовому уряду.

3) СРСР.

Після закінчення Другої світової війни його судили офіцерським судом честі за мародерство, зняли з посади міністра оборони. Формулювання було таким: «За вчинки, які ганьблять високе звання члена ВКП(б) і честь командира Радянської Армії». І далі: «… встав на шлях мародерства, зайнявшись присвоєнням і вивезенням з Німеччини великої кількості різноманітних коштовностей...» (постанова П61/84 від 20 січня 1948 року).

Як бачимо, все чітко — з документами і посиланнями. Тож не лише фітнес пропагує в Даугавпілсі «латиський Вірастюк» — він є правдолюбом, справжнім європейцем і великим другом України.

Сергій ЛАЩЕНКО.