Криниця — наш біль і наша тривога

В останні десятиліття, коли розвиток науки й техніки у світі вийшов, так скажемо, на захмарні висоти і вода, в даному разі — до сільських осель, виробничих та інших об’єктів, подається водогонами, у значної частини людей відпала потреба користуватися криницями, доглядати за ними. Ми вже звикли до того, що вода — річ звичайна і надходитиме до наших домівок скрізь, куди треба, безперебійно. При цьому часто забуваємо, що таке ставлення до питної води як незамінного елементу нашого життя — зверхнє. Бо ніхто не застрахований від природних катаклізмів, внаслідок яких може припинитися постачання електроструму, а відтак і подача води. У таких випадках кожен з нас швиденько згадує про криниці, які, за умови належного за ними догляду, у скрутний час можуть напоїти людей такою живильною вологою.

Старожили Доброслава пам’ятають, що колись на території селища, ще до появи водогону, було більше десятка криниць, які в повному обсязі забезпечували і його жителів, і місцеві організації та підприємства питною водою. Та сьогодні багатьох з них уже й не знайдеш, а ті, що залишилися, по суті, не відповідають своєму призначенню. Втім, це стосується усіх, без винятку, населених пунктів району. Тож чи не настала пора серйозні-шого та відповідальнішого ставлення і влади, і громад до цього вкрай важливого питання, до включення його як першочергового до порядку денного? Без перебільшення скажу: криниці — це об’єкти стратегічного призначення. Потрібно дбати і про кожне віднайдене джерельце питної води. Бо ж, мабуть, ні для кого не є секретом, що кількість прісної води, придатної для споживання людиною, у світі з кожним роком зменшується.

На мою думку, криниці на території всіх наших сіл, селищ, містечок мають бути відновлені, впорядковані й обов’язково передані на баланс місцевих комунгоспів.

А щодо відродження релігійних та народних традицій, пов’язаних з криницями, то тут нема жодних сумнівів: треба відроджувати. Адже вони спрямовані на добро і на користь людям.

Іван РАФАЛЬСЬКИЙ.
Лиманський район.