Гагаузька гама українського багатоголосся

Але, на жаль, і так звана «хрущовська відлига» не сприяла заснуванню гагаузознавчої школи на базі нашого університету. Ба більше, «застій» у суспільстві спричинив застій і в гагаузознавстві як розділі науки у цьому закладі.

Основним центром гагаузознавства, зокрема етнографічного, з 1950—1960-х років в Радянському Союзі поступово стала молдавська школа, яка дала таких відомих дослідників-істориків, як М.М. Губогло, М.В. Маруневич, С.С. Курогло. Зараз у Молдові працює друге покоління гагаузознавців, вихованців цієї школи: О. Каранастас-Радова,

Є. Квілінкова, Д. Нікогло, Л. Чімпоєш.

Але, як уже зауважувалося, відлига у політичному середовищі зумовлює й поновлення зацікавленості до гагаузького народу, його культури та мови як об’єктів досліджень університетських учених. На початку 1990-х на історичному факультеті Одеського університету з’явилася плеяда тоді ще молодих науковців, котрим, сподіваємося, вдасться створити гагаузознавчу школу. Серед них відзначимо А.В. Шабашова, В.Я. Диханова, В.Г. Кушніра та О.А. Пригаріна.

Перша праця Андрія Васильовича Шабашова з гагаузознавства, видана у московському «Етнографічному огляді», присвячена порівняльному аналізу гагаузької та болгарської систем термінів спорідненості. Автор, зокрема, пише про своєрідність тюркських, у тому числі гагаузької, термінологій спорідненості і ставить питання про необхідність виокремлення їх в особливий тип, найвищого таксономічного рангу. Зіставлення гагаузької та болгарської систем спорідненості приводить його до важливих висновків щодо етнічного співвідношення цих спільнот: з одного боку, про самостійність етнічних витоків гагаузів, з іншого — про їх всебічні зв’язки з болгарами, у тому числі через міжетнічні шлюби.

Логічним продовженням цього напрямку досліджень стала наступна праця А.В. Шабашова, присвячена питанню етногенезу гагаузів. У ній автор критикує упереджені й недостатньо обґрунтовані погляди попередників і пропонує власну оригінальну гіпотезу походження цього народу. Зокрема, він пише: «В розумінні дуалізму та глибокого взаємопроникнення, обміну культурною та генетичною інформацією на Балканах між двома суперетносами — тюркським та слов’янським — і лежить ключ до розуміння походження багатьох балканських етнічних груп». А також: «...гагаузи формувалися на єдиній етнічній основі зі східними і, перш за все, північно-східними болгарами, яка являла собою складний конгломерат слов’янсько-тюркського населення... Різниця між гагаузами та болгарами полягає у кількісному співвідношенні цих компонентів: якщо для гагаузів вирішальним став тюрсько-огузький, то для болгар — слов’янський пласт...». У 2002 році вийшла друком фундаментальна монографія А.В. Шабашова, в якій на основі багатого емпіричного матеріалу, вперше введеного у науковий обіг, вивчаються всі основні питання, пов’язані зі системою термінів спорідненості (перша частина праці) та етногенезом гагаузів (друга частина). Широкий порівняльний аналіз дозволяє дослідникові висвітлити місце гагаузької системи термінів спорідненості у загальній історичній типології, особливості її розвитку, що, своєю чергою, відображає специфіку етнічної та соціальної історії цього етносу. Широтою питань, що ставляться, глибиною їх наукового розв’язання та фундаментальністю методологічних підходів монографія А.В. Шабашова, безперечно, становить епоху в сучасному гагаузознавстві.

Інші роботи цього вченого присвячені окремим питанням етнології гагаузів — структурі та еволюції сім’ї й родинної організації, антропологічним особливостям, проблемі їх походження тощо.

Дослідження В.Я. Диханова, які, як і попереднього науковця, також виконані на кафедрі археології та етнології України Одеського університету, присвячені календарній обрядовості гагаузів та болгар. Основна мета, сформульована вченим, — виявити етнокультурні компоненти, з яких складається ця підсистема культури етносів. В’ячеслав Якович вважає, що за походженням у гагаузів і болгар існують п’ять найважливіших етнокультурних компонентів: слов’янський, тюркський, фракійський, семіто-перський, східнороманський та грецький. При цьому гагаузам південного діалекту (переселенцям з приморських регіонів) більшою мірою притаманні старослов’янські, тюркські й семіто-перські елементи, а гагаузам центрального діалекту (переселенцям із Північно-Східної Болгарії) — тюркські та східнороманські. А взагалі, традиційна календарна обрядовість болгар і гагаузів «склалася на основі єдиних етнокультурних компонентів, переважно слов’янських і тюркських. Для болгар перші стали суперстратом, а другі — субстратом, тоді як для гагаузів домінуючими стали тюркські, а слов’янські — субстратними».

Традиційна культура та побут гагаузів, їх етнічна специфіка висвітлюється у навчальному посібнику В’ячеслава Григоровича Кушніра «Народознавство Одещини».

Емпіричний характер мають деякі праці, що торкаються етнографії гагаузів, авторства Олександра Анатолійовича Пригаріна. Серед таких, насамперед, слід відзначити колективну монографію «Кубей и кубейцы». У ній стисло розглядається динаміка формування сучасного складу болгарського та гагаузького населення цього села, його господарства, житла, одягу, а також календарної та сімейної обрядовості. У питанні про походження кубейців автори спираються на спірну думку З.Т. Барболової, не враховуючи інших досліджень на цю тему.

З огляду на початковий етап становлення гагаузознавства як наукового напрямку в Одеському університеті, треба згадати не тільки роботи, виконані у, так би мовити, високому навчальному стилі, а й студентські дослідження. Вартий уваги вже той факт, що лише за останні два роки на кафедрі археології та етнології України (завідувачка — Олена Валентинівна Сминтина) були захищені десять курсових робіт з етнографії гагаузів. У них, здебільшого, досліджуються матеріальна культура, а також весільна та календарна обрядовість етносу. Хотілося б, звісно, бачити і глибше вивчення питання етногенезу, а відтак і більше якісних курсових та дипломних робіт на цю тему.

Незважаючи на свою відносну нечисленність, а, згідно з переписом 2001 року, гагаузів на території нашої країни налічується 31923 особи (за цим показником на 18-у місці), у палітрі національних меншин України ця етнічна група посідає особливе місце. Це, на мою думку, зумовлене низкою причин.

По-перше, багато дослідників зараховують гагаузів, які проживають на території України, до категорії корінних народів, а застосування цього визначення тягне за собою надання цій групі найсприятливішого політико-правового статусу. Цим підкреслюється автохтонний характер гагаузів на теренах свого проживання (перші поселенці краю, перебування предків гагаузів у Середньовіччі на території Південної України), їх укоріненість в етнокультурне середовище мешкання, відсутність у них метрополії, діяльність якої могла б сприяти вирішенню багатьох проблем етнокультурного та етнополітичного розвитку групи.

По-друге, на території України гагаузи можуть бути визнані народом, який вимирає. Попри те, що їх чисельність в останні десятиліття залишається стабільною, сама їх нечисленність і пов’язаний з цим брак етнічної інфраструктури можуть призвести якщо не до фізичного зникнення, то до деетнізації.

Щоправда, в Молдові, на територіях, суміжних з Україною, проживає численніша група представників цього народу, але українські гагаузи за своїм походженням, особливостями історичного розвитку є унікальною групою, зникнення якої було б незворотною втратою не тільки для нашої країни, а й для світової культури.

По-третє, обставини склалися так, що впродовж усієї історії гагаузи не мали своєї державності, завжди були пригнобленими за національною ознакою, практично не мали своєї еліти, професійної культури, національної освіти, тобто тих елементів, що сприяють збереженню етнічності. Досить сказати, що гагаузька мова вперше в історії отримала свою писемність тільки в 1957 році. Тому заходи із збереження й розвитку етнічної культури гагаузів повинні бути безпрецедентними, навіть порівняно з іншими етнічними групами України, що мають непрості проблеми в своєму етнокультурному розвитку.

Однією з найважливіших, визначальних рис гагаузького, як і будь-якого іншого, народу є мова. Будучи дуже близькими за культурою до інших народів Балканського півострова, передусім — болгар, і сповідуючи з ними одну релігію — православ’я, гагаузи багато в чому змогли зберегти свою самобутність завдяки відмінності їхньої мови, що належить до тюркської групи, від мов сусідів.

До недавнього часу гагаузька мова майже винятково функціонувала як розмовна, «домашня». Ні літератури, ні писемності… Поки переважна більшість гагаузів була сільськими жителями і їхня культура майже повністю відтворювалася в межах сім’ї, сімейно-родинних груп, односельців, народ міг збері-гати і підтверджувати свою етнічність і без елітарної культури. Але коли патрі-архальна замкнутість була зруйнована, коли багато гагаузів пов’язали свою долю з містом, та й саме село зазнало процесів проникнення урбанізації, стало очевидним, що без нових, сучасних засобів трансляції культури від покоління до покоління народ неминуче чекає культурна й мовна асиміляція.

Як відомо, культура формує певний комплекс духовних цінностей, що мають величезне значення для становлення кожного народу як самостійної одиниці на етнокультурній карті світу. Однією зі складових частин культури є література, книговидання. В цьому аспекті історичний розвиток гагаузів супроводжували певні труднощі.

У монографії «Гагаузька художня література (50-і — 80-і рр. XX ст.)» П.А. Чеботар зазначає: «Найбільш ранні відомості про літературу гагаузькою мовою належать до початку минулого (ХІХ. — В.Б.) століття. У 1810 р. у Відні було видано перекладний псалтир». У відомій бібліографічній праці П. Драганова повідомляється про переклади на гагаузьку мову комедії Арістофана. Цей же автор в іншій своїй роботі пише: «Братами Миколою та Іваном Фазли перекладені такі вірші Пушкіна: «Зимова дорога» («Киш Йолу»), «Безтурботна пташка» («Кахирсиз кушчааз»), «Зимовий вечір» («Киш геджесі»). На жаль, тексти цих перекладів не збереглися, отож судити про їхню якість неможливо.

Утім, це були поодинокі випадки. Передоднем же цілеспрямованого гагаузького книговидання стала видавнича діяльність протоієрея М.М. Чакіра (1861—1938). У 1909—1912 роках він переклав гагаузькою такі книги: «Святе Євангеліє» («Ay Evangeliya slavдn bukvalarэnnan»), «Божественна літургія» («Allahlэ Liturgiya rus bukvala-rэnnan»), «Історія старих святих» («Eski Baalantэnэn Ayozlu Istoriyasэ»), «Історія нових святих» («Eni Baalantэnэn Ayozlu Istoriyasэ»), «Часослов» («Saatlar hem psaltirin psalomnarэ») та ін. А в 1934-у видав книжку «Бессарабіяли гагаузларин історіяси» («Історія бессарабських гагаузів»), якій і було призначено стати першим оригінальним твором, написаним гагаузькою мовою.

На жаль, після цього яскравого сплеску гагаузьке книговидання пішло в небуття, аж до 1957 року, коли вперше в своїй історії гагаузький народ отримав офіційну писемність. А початком гагаузького книговидання слід вважати 1959-й, коли був видрукуваний літературний альманах «Буджактан сеслдр» («Голоси з Буджаку»). Відтоді у Молдові гагаузькою мовою побачило світ понад сто різних видань, що, безсумнівно, зіграло велику роль у національному, духовному і політичному самовизначенні гагаузького народу.

Гагаузи, які проживають в Україні, можливість видавати книги рідною мовою отримали тільки після здобуття Україною незалежності. Постановою Кабінету міністрів від 15.08.1992 року, № 472 було прийнято рішення про створення Головної спеціалізованої редакції літератури мовами національних меншин, а обласні видавництва були перепрофільовані на видання книжок мовами тих національних меншин, які компактно проживають в цих областях. Зокрема, на спеціалізоване видання книг гагаузькою мовою (поряд з болгарською та єврейською) було перепрофільоване видавництво «Маяк» (м. Одеса).

І хоч київський перекладач з мов національних меншин Степан Келар ще у 1990-у у видавництві «Веселка» випустив «білінгвою» (гагаузькою та українською) гагаузьку народну казку «Оглан Хем Марі-киз», а в 1992-у — збірник «Балакір Шакалари» («Жарти Балакіра»), та все ж перша оригінальна книга гагаузькою мовою «Буджактан люзгдр» («Вітер з Буджаку»), мого авторства, була видана у 1993-у саме у «Маяку». Цей рік, на думку гагаузького письменника Мирона Дерменжі, і слід вважати початком гагаузької книговидання в Україні.

Наразі в Україні гагаузькою мовою випущено у світ 22 видання (16 з яких — у видавництві «Маяк», два — в Головній спеціалізованій редакції літератури мовами національніх меншин України і два — С.Ф. Келаром у «Веселці»).

Здебільшого, це вірші гагаузьких поетів Одещини, збірники фольклору, а також переклади офіційних законодавчих актів України. Першим офіційним документом, перекладеним гагаузькою мовою, став закон «Про національні меншини в Україні». Після прийняття Конституції незалежної України цей основоположний документ нашої держави видавництво «Маяк» видало і гагаузькою. Необхідність перекладу Основного Закону на рідні мови народів, що населяють Україну, — очевидна, але тут постає і необхідність складання та друкування різних словників спеціальної лексики. (Як і ще очевиднішою є потреба усіх, хто живе в Україні, знати мову держави, під чиїм захистом вони воліють перебувати. — Прим. «ЧН»).

Безумовно, цього недостатньо для повного і всебічного формування духовної культури гагаузів України. Особливо актуальним є видання словників і навчальних посібників гагаузької мови, дефіцит яких гостро відчутний. Вирішення цієї проблеми вбачається у тіснішій співпраці гагаузьких письменників України та Молдови. Але важливішою є співпраця двох країн на найвищому рівні.

У зв’язку із затвердженням Народними Зборами Гагаузії остаточного варіанту нового гагаузького алфавіту, заснованого на латинській графіці (постанова № 22-VIII / I «Про переведення гагаузької писемності на латинську графіку») перед гагаузькими книговидавцями постала ще одна дилема, що вимагає оптимального вирішення. Річ у тім, що всі книжки, видані в Україні гагаузькою мовою, написані на основі старої кириличної графіки, тоді як ще із 26 січня 1996 року гагаузи Молдови перейшли на латинську. Відтак через відсутність спільності у питанні мовної графіки гагаузька громадськість мовби розділилася на дві групи: «кирило-графів» і «латинографів».

Не можна не визнати, що початок випуску книг гагаузькою мовою в Україні значно посилив процес не тільки самосвідомості гагаузького народу, а й визнання гагаузької культури як рівноправного суб’єкта у багатонаціональній українській державі.

Як уже мовилося, перша книжка гагаузькою мовою в незалежній Україні з’явилася у видавництві «Маяк» 1993 року. Це була поетична збірка автора цих рядків «Буджактан люзгяр» («Вітер з Буджаку»). Їй судилося стати першою авторською книгою гагаузькою мовою в Україні. Завдяки їй у 1995-у мене було прийнято до Національної спілки письменників України. Рекомендації для вступу надали Станіслав Зінчук, Рауль Чилачава і Микола Палієнко. Відтоді я видав уже 16 власних книжок, посприяв виходу п’яти збірок гагаузького фольклору і в п’яти виданнях виступив у ролі редактора.

Нічого не передбачало, що стану першим гагаузьким письменником в Україні, бо мовна ситуація у родині була дуже цікавою. Батько — гагауз, мати — болгарка, між собою і з дітьми вони розмовляли російською, батько зі своїми батьками спілкувався гагаузькою, мати з дітьми і з батьками — болгарською, із сусідами — болгарською та російською, тому саме сусіди й найбільше здивувалися, коли свою першу книжку я видав гагаузькою.

Так само, мабуть, були здивовані мої земляки, коли 2012 року з ініціативи відомого українського поета Дмитра Шупти я переклав гагаузькою твори видатного гумориста і сатирика Степана Олійника, які згодом вийшли друком у «Бібліотечці лауреатів премії імені Степана Олійника» (Одеса, «Астропринт», 2016. — 92 с.).

У процесі перекладу українських віршів гагаузькою постійно ловлю себе на думці, що досить часто рядки українських поетів буквально лягають-перегукуються з рядками гагаузьких пісень, балад тощо. Особливо це зауважив, коли перекладав «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди. Наче відчувалося, що Григорій Савич має і тюркське коріння (нагадаю, що серед його пращурів були кримські татари). Мабуть, тому не дуже прості за формою і змістом твори Сковороди природно зазвучали і гагаузькою. Як залунали гагаузькою і твори Шевченка, Руданського, Франка, Сосюри, Лесі Українки, Тичини, Симоненка та інших класиків. Із сучасних авторів — Станіслава Стриженюка, Дмитра Шупти, Миколи Палієнка, Валентина Мороза, Ігоря Цабієнка.

Щодо моїх перекладів гагаузькою Степана Олійника і Григорія Сковороди то, як я вже зазначав, до цього мене спонукав Д.Р. Шупта. До речі, з Дмитром Романовичем у мене особливо приязні стосунки. У виданні «Вільна Словом моя мова…» (Одеса, «Астропринт», 2016) було надруковано кілька моїх перекладів віршів Дмитра Шупти, присвячених мові. А зараз працюю над перекладом на гагаузьку його вокального циклу «Осягнення», присвяченого Григорію Сковороді. Дмитро Романович використовує багато слів, які, на жаль, сьогодні призабуті, що трохи ускладнює процес перекладу, але як приємно, цікаво, коли знаходиш їм гагаузькі відповідники! Вважаю, що гагаузькому читачеві буде дуже цікаво ознайомитися з творчістю генія українського народу Григорія Сковороди та його сучасного послідовника Дмитра Шупти.

Віталій БОШКОВ,
член Національної спілки
письменників України.