«Ну що б, здавалося, слова...»

Тісно пов’язаний з народною словесністю, Шевченко на перших порах інтуїтивно, а згодом осмислено покладався у своїй поетичній творчості на своєрідний гіпноз рідного слова. Його ранні твори, писані в чужому й непривітному середовищі, — це, скоріше, засіб лікування рідним словом болю своєї душі.

Над таємницею слова Шевченко роздумував у багатьох творах, але найточніше сформулював його внутрішню силу саме в цих рядках: «Ну що б, здавалося, слова... / Слова та голос — більш нічого. / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує.../ Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!..».

Здогад про божественну суть слова не новий, оскільки подібне трактування художньої творчості започатковане ще в античні часи і в різних варіантах повторювалося пізніше. Але людина, про яку я розповім, не знала про здогади античних геніїв щодо божественної суті слова, як і не знала того, що вона сама була тією божественною суттю українського слова, бо це Слово жило в ній, бо вона, проста сільська українська дівчина, була його носієм…

На моєму робочому столі здавна стоїть старенька, ще перших повоєнних років, світлина. Її зробив сусід — учитель фізики, який мав невеличкий фотографічний прилад і полюбляв у вільний час фотографувати дітлахів нашого двору, як він казав: «На спомин про ваше дитинство». Тепер, через багато десятиліть, я з вдячністю згадую цю мудру людину за його передбачливість і любов до дітей, яких він завжди хотів бачити щасливими.

На світлині діти крізь закіптюжені скельця розглядають тогорічне затемнення Сонця. Разом з нами стоять дорослі, а серед них і моя люба тітонька Марусина (за чоловіком — Пазина), героїня цієї оповіді, яка була нам і за няньку, і за неньку, і за старшу сестру та добру подружку, залишаючись при цьому суворою вихователькою.

Я часто згадую тітоньку й подовгу розглядаю на фотографії її молоде обличчя з розумними й допитливими очима і завжди думаю про те, якими магічними властивостями — нелукавством і знаннєлюбством — нагороджує природа таких людей при народженні. А потім у їхніх серцях усе життя світиться вогник дитячості. Як на мене, то саме такі люди і стають великими. Але тоді я не знав, які то вони, ці великі люди, бо оцінював світ, що оточував мене, переважно, своєю до нього любов’ю. А тітоньку я любив дуже. Не так, як матінку, по-іншому, але свій світ не уявляв без неї.

Особливою рисою тітоньки Марусини було її мовлення, всуціль сплетене зі слів неймовірної краси, яких я не чув пізніше ні від кого.

Наше містечко виросло на хрещатих шляхах півдня, тож містяни спілкувалися різними мовами: хтось — винятково українською, а хтось — тільки російською, а всі інші — сумішшю тих двох мов, додаючи трохи молдовських і дрібку єврейських слів для «Боже мой!».

Мати і тітонька були одномовними: мати розмовляла лише російською, бо на той час ще не знала української, а тітонька — тільки українською, бо народилася тут. Але між ними ніколи не було мовних непорозумінь. Мати любила Марусину. Я ж обожнював їх обох і не знав, не відав тоді, як складно буде мені у житті зробити свій мовний вибір. Можливо, що так вагався свого часу і князь Володимир, обираючи віру для України-Русі. Адже з дитячих років він був під впливом як християнської, так і старої української віри. Та жити пополовинно якось не годиться…

Тітонька Марусина розмовляла з усіма і скрізь мовою своїх дідів-прадідів, батьків, сусідів, односельців. Навіть школа, з її обов’язковим вивченням російської, нічого не могла проти цього вдіяти. Тітчина одномовність стала в її житті каменем спотикання на шляху навіть до середньої освіти, бо, не володіючи в совєтський час росі-йською, важко було здобути освіту, залишаючись на все життя «на нашій — не своїй землі» не господарем чи господинею, а «хахлом» чи тою «хахлушкой», яка, слухаючи, як сусід постійно повторював «хрен с ним», із серцем казати: «От, бери його морока!», що було значно виразніше за оте «…с ним». А чоловіків, які ховалися від своїх сімей, тітонька презирливо називала «обходисвітами», що дорівнювало, мабуть, «блудному сину». Для тих, хто заглядав у чарку, був свій докір: «У нього в кишенях гуде, а він пияче!».

У повоєнні роки, коли розлучалося подружжя, районна газета офіційно повинна була сповістити про цю сімейну драму. Такий тоді був закон. І саме цей інформаційний куточок у газеті дуже цікавив усе жіноцтво містечка (в селі про це знали і без газети): інформація давала легальний простір для обговорення подружніх ситуацій і причин руйнації шлюбів. Найчастіше жінки ставили свій перевірений життєвим досвідом діагноз, короткий, але всепояснюючий: «Не зійшлися характерами». Але тітонька Марія знаходила інші слова, добріші, співчутливіші. Зітхнувши, казала: «Не до вдачі вони виявилися одне одному». І жінки, як правило, приймали її варіант: він був прихильнішим до жіночої долі.

Якось пішли ми з тітонькою у магазин, який тоді називався не як сьогодні «У тьоті Соні», наприклад, а простіше: «Бакалія. Гастрономія», бо в той час не було ні максі-, ні міні-шопів, а звичайні собі крамниці. При розрахунку продавчиня дала решту зім’ятою купюрою. Тітонька гроші не взяла, а, подивившись з докором на дівчину, запитала: «Хіба можна отак жужмом розраховуватися з людьми?». Я і зараз дивуюся: і де вона знаходила подібні слова?

Мати любила Марусину й часто ділилася з нею своїми вдовиними жалями, а Маня (так називала Марію мати), уважно і співчутливо слухала її, не коментуючи і не підтакуючи по-жіночому головою. Але насамкінець, як завжди, казала матері: «Ховаймо на спід тягар наших бід», тобто «не вішаймо носа, люба моя Віро Іванівно!».

Мені завжди було цікаво спостерігати за ними, коли вони спілкувалися між собою, уважно вслухаючись у дивну і не звичну для них обох вимову: мати — в тітчину, українську, а тітка — в материну, російську, намагаючись зрозуміти не стільки мовлене ними, скільки саму ситуацію їх різномовності під одним дахом. Мені тоді здавалося, що вони добре знали одна одну й раніше, от тільки давно не бачились і тепер уважно вслуховуються у мелодійність нових для себе слів. Особливо це було помітно, коли матінка і тітка Марія вплітали у мову народні прислів’я чи приповідки. Дещицю тітчиних пам’ятаю й досі, як-от «Голодному й опеньки м’ясо»; «Де немає співця, послухаєш і горобця»; «Їж, козо, лозу, коли сіна немає»; «На безлюдді й Хома чоловік»; «У степу й хрущ м’ясо»...

Подібні українські вислови я чув пізніше від різних людей і щоразу згадував тітоньку Марію, талановиту на відчуття українського слова людину. Але життя є життя: ми стали дорослими, а тітонька відлетіла у вирій до свого українського роду.

Й ось нещодавно, перечитуючи українського поета ХІХ ст. Якова Щоголева, в око впав вірш «Пряха», який починається словами закоханої (можливо, вперше) дівчини: «Рано-вранці я вставала, / Мичку микала та пряла, / А серденько занудилось, / Веретенце не крутилось. / Рано-вранці я вставала, / Півпочинка не напряла: / Думка серденько мутила, / Все до милого летіла»…

Ну як тут було не згадати оті безсмертні: «Ну що б, здавалося, слова…»! Тільки-но прочитав: «Мичку микала та пряла», як переді мною, неначе й не було всіх тих десятків років, постала моя незабутня тітонька Марусина, і я немовби почув її голос, який мовив: «А з цього хоч мичку мич». І я згадав, як спитав її тоді, що таке мичка, яку треба микати, і вона, мов зараз пам’ятаю, жартома відповіла: «То люди так говорять на сором’язливих парубків, які ходять округ дівчини, а чого ходять — не кажуть, бояться, що їх засміють».

І почала тітонька розповідати і про слово «мичка», і про багато чого іншого, пов’язаного з прядінням, особливо про знаряддя, такі, як терниці, прядка, веретено, кросна, гребінь тощо.

Не все з її оповіді я запам’ятав — малим був, багато чого просто не зрозумів. Тепер же, прочитавши «Пряху», вирішив поновити в пам’яті ту далеку незакінчену нашу з нею розмову, щоб простежити шлях цього слова від його прямого до непрямого значення. Аж до прізвищ. Бо ж тітонька Марія вжила тоді слова «мичка» й «микати» у їх вторинному значенні. А Щоголев? Поет же Яків Щоголев, створюючи професійний колорит вірша «Пряха», не міг не використати слова професійної лексики у їх прямому значенні, так само, як і Павло Грабовський у своїй «Швачці»: «голкою денно верти...».

На прикладі вживання одного й того ж слова різними мовцями у різних його значеннях ми бачимо, що цей процес відбувається поволі, у глибинах мовних надр україн-ського народу. Не виняток у цьому сенсі і слово «мичка» — термін, який набув за віки кілька значень, але вперше це слово виникло під руками пряхи, жінки-трудівниці, як пучок конопель, підготовлений для прядіння.

У перукарстві мичкою назвали пасмо волосся, що вибивалося з жіночої коси і нагадувало майстру шовковистий пучок конопель, а також вид зачіски — волосся, підібране й зв’язане на потилиці.

У Карпатах мичкою назвали круглу сукняну шапку із завиваним дашком і кляпами на вуха.

Мичка — це ще й діалектна назва степового біловуса стисненого (Nardus stricta) та ниткоподібного розгалуження кореня рослини (мичкувате коріння).

Що ж до слова «микати», то у первісному значенні — це «чесати коноплі для прядива», яке і вжив український поет Я. Щоголев.

У народних казках, піснях, поезіях зустрічаємо ще один, доволі відомий вислів — «горе микати»,тобто бідувати, поневірятися.

Милуючись барвистістю рідного слова, згадав відомий афоризм: «У кожній хаті борщ варять по-своєму». І це тому, що для українців борщ є своєрідним маркером традиційної національної кулінарії. Те саме відбувається і в мові, коли поруч із народним спостереженням, який використала тітонька Марія — «З нього хоч мички мич» — у значенні слабодухий чоловік, існує безліч інших висловів, що характеризують слабодуху людину: «душа — подушка»; «з нього мотуззя можна сукати»; «м’який, хоч до серця прикладай»; «ні риба, ні м’ясо»; «ні те, ні се»; «пливе, куди вода несе»; «тихше води, нижче трави». Це тому, що кожен предмет та явище матеріального світу мають численні різноманітні ознаки, які відрізняють його від усіх інших предметів. У даному разі — це слабодухість як риса людського характеру.

Синоніми часто доповнюють приповідки: «Як теля: хто його погладить, того й лиже»; «Опустив вуха, як лопух на дощ» та подібні.

Панас Мирний з цього приводу писав: щоб зрозуміти народ треба знати його радощі і болі, правічні бажання й поривання, «…його треба бачити всюди: серед села, серед поля, у його праці тяжкій, забавах веселих, у його стосунках між собою, в його сім’ї, у його радощах-горі… Пісня, казка, приказка, мов ті муровані склепи-схованки, багато ховали в собі його сліз, його таємних надій, думок…». Відтак видатний письменник-громадянин заповів нам збирати і записувати ті слова. щоб нічого не забулося, не пропало.

Ананьївщина, талантом свого однокрайця Євгена Чикаленка, долучилася до цієї святої праці збіркою «300 найкращих українських пісень», які він зібрав в Ананьїв-ському повіті й видав власним коштом.

Й ось ми підійшли до кульмінаційного моменту в житті слова «мичка». До цього воно відповідало у нас тільки на питання «що»? Як і зліплена з пороху земного людина. Але Творцеві потрібна була істота, яка могла б продовжувати свій рід. І тоді Він нахилився, як розповідає Біблія, «І дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала люди?на живою душею». А відтак — відповідати на питання: «хто»?

Отак і слово «мичка», у яке вже сама людина важкою працею своєю вдихнула життя, стало українським прізвищем: Мичка Юрій Юрійович, Мичка Ірина Миколаївна, Мичка Юрій Васильович… Та чи мало їх в Україні, людей із давніми українськими прізвищами Мичка, Прядко, Веретено, Веретенник, Кужіль, Гребінка, Костриця, які вийшли з копанки-купелі, з-під жіночих працьовитих рук, щоб постати перед Україною у неповторної краси полотняних вишиванках і з гідністю, притаманній українцям, освідчитися їй словами Поета в своїй любові до рідного слова:

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!..

Юрій СИСІН.
письменник,
м. Ананьїв.