Високі зорі й колючі терни української демографії

Той факт, що монографія народилася не у високих і світлих кабінетах столичної спеціалізованої установи, яка від 2007 року носить ім’я академі-ка М.В. Птухи, а в стінах ще молодого периферійного Переяслав-Хмельницького університету імені Григорія Сковороди, свідчить про високі наукові орієнтири та критерії переяславців, їхню особливу чутливість до проблематики вседержавного, загальнонаціонального значення, зокрема до тяжко болісної демографічної ситуації в Україні, яка набула ознак національної катастрофи.

Демографічна прірва, над якою опинилася Україна, аргументовано й зримо висвітлена в передмові та вступній частині монографії. Вже там наведено болісні для сприйняття українським розумом й українським серцем факти великомасштабного знелюднення України у спосіб масового нищення фізичного й духовного здоров’я українців як нації. Справді, розрахунки на 1996—2026 рр., тобто приблизно на довжину одного покоління (часу між народженням матері й дочки) показали, що до 2026-го нас поменшає до 42 млн осіб (с. 13—14).

Як пояснює доктор економічних наук, професор, завідувач відділу демографії та відтворення трудових ресурсів Інституту економіки НАН України В.С. Стешенко, «відтворенню населення України негативні тенденції були притаманні протягом багатьох десятиліть. Соціально-економічна криза лише загострила їх» (с. 14).

Іншими словами, украй низький рівень дітородної активності в Україні об’єктивно є віддаленим результатом екстремальних подій, які інтенсивно знекровлювали український народ від 1914 року ХХ століття. Ось той ланцюг народних трагедій, які потрясали Україну, як жодну з інших країн світу: дві світові війни; революції; братовбивча громадянська; ленінсько-сталінські «червоні терори» та репресії; насильницькі індустріалізація та колективізація з розкуркулюванням; депортації українців у пів-нічні та східні райони СРСР; голодомори 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр.; переселення методом так званих оргнаборів; знищення та виселення значної частини населення із західних областей під приводом боротьби з «бандєровщіной» без права повертатися в рідні місця після 20-річного покарання; умертвлення інакомислячих у гулагах та психіатричних лікарнях… Тільки в період між 1913 і 1922 роками Україна втратила 9 млн. чол., отож у 1922-у в Україні, в її сучасних кордонах, було лише 26,2 млн. осіб (УРЕ, — 1984, 11 том, кн. 2, с. 22). Ні вірменський геноцид, ні єврейський Голокост не йдуть у жодне порівняння з українськими жертвами.

Сьогодні московська гебельс-пропаганда на всі лади вихваляє полководчий геній «генералиссимуса победы» Жукова. Про справжню ціну цих «стратегів», «м’ясників перемоги» розповідають матеріали Нюрнберзького процесу. Якщо на окупованих гітлерівцями територіях Білорусі загинуло 2 млн 193 тис. чоловік, Росії — 1 млн 793 тис., Литви — 666 тис., Латвії — 640 тис., Естонії — 125 тис., Молдови — 64 тис., то у зданій німцям «нашими стратегами» Україні — 4 млн 497 тис. чоловік («Литературная газета», 1987, 6 травня). А скільки мільйонів українців загинуло на фронтах Другої світової?!

Де той інститут, начинений найсучаснішою обчислювальною технікою та методологією, демографи якого, нарешті, зацікавляться чисельністю жертв Чорнобильської катастрофи (спланованої Москвою, всупереч передбачуваної можливої такої катастрофи ученими України!) та мільйонами демографічних утрат, спричинених насильницькими виселеннями людей із Подніпров’я, затопленого москвотворними морями також усупереч волі українського народу?!

З огляду на такі ось особливості української демографічної ситуації монографія, про яку йдеться, не могла не народитися. Розглядаючи цю демоситуацію як таку, що піднялася до рівня першорядної загрози національній безпеці, автори праці весь її ідейний заряд, усю її наукову потугу спрямували на усвідомлення необ-хідності посилення соціальної орієнтації економічного розвитку, першочергової уваги держави й суспільства до соціальних аспектів. «Демографізація» сус-пільства, тобто виховання у громадян моральних принципів та людинолюбних ідеалів як повсякденних норм, якими жив і керувався академік М.В. Птуха та створений ним Демографічний інститут, сьогодні має стати завданням надважливої державної й суспільної ваги!

Створюючи інтелектуальний образ ученого, організатора демографічної науки, корифея української економічної думки на основі сукупного аналізу наукової спадщини та практичних діянь академіка М.В. Птухи, автори монографії досягли найважливішого: дали широкому загалу цілісне уявлення про значущість цієї особистості для духовного піднесення України. Постать ученого настільки яскрава, що має всі підстави бути взірцем для сучасників і майбутніх поколінь. Йдеться, насамперед, про найвизначальнішу рису наукового здобутку та практичної діяльності академіка — гуманістичний, людинолюбний характер його творчості. Подвижницька праця вченого має високоцінне спрямування — вивчення Людини статистичним методом задля її звеличення! В ім’я торжества Життя! Людина як безконечна цінність — ось основа основ, найвеличніша ідея, яка освітлює всю філософську сутність наукової спадщини М.В. Птухи.

Зазначимо, що досі ніхто з дослідників не розглядав праці Михайла Васильовича під кутом його людино- та україноцентризму. Зі сторінок монографії він постає на повен зріст як Український патріот, Громадянин, Учений, який до останку віддав себе «святій і чистій науковій роботі».

Найбільшу наукову вартість монографії як новаторського видання забезпечили фактична достовірність та документальна доказовість. Кожна наведена авторами подія, факт, дата, цифра тощо спираються на реальну документальну основу, на потужну наукову базу, яка не тільки дивує, а й захоплює. Цю базу становить сукупність унікальних документальних матеріалів, що охоплюють науково-організаційну та педагогічну діяльність М.В. Птухи. Це багатство зосереджене у сховищах Інституту архівознавства та Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України, Науковому архіві Президії НАН України, Галузевому державному архіві міста Києва та інших книгозбірнях. Зазначимо, що тільки в Особовому архівному фонді (22) М.В. Птухи в Інституті архівознавства НБУВ НАН України, у створенні якого брала діяльну участь науковий співробітник Центрального наукового архіву АН УРСР О.О. Михайлова, зосереджено 748 одиниць зберігання!

Раціонально використовуючи унікальні архівні відомості, автори монографії уникнули помилок і неточностей, допущених деякими попередніми дослідниками, а головне — вписали у життєпис академіка М.В. Птухи, у літопис діяльності Демографічного інституту та деяких інших академічних підрозділів не тільки окремі нові сторінки, а й цілі розділи та підрозділи, побудовані на матеріалах, про існування яких досі мало хто знав.

З подачі М.І. Шпиталь і Н.І. Коцур особистий життєвий шлях М.В. Птухи та діяльність створеного ним Демографічного інституту, як і ді-яльність усієї УАН—ВУАН, — це загалом стражденно-мученицький шлях усієї української науки. Цей шлях осяяний високими зорями українських наукових пріоритетів на світовому обширі (двадцяті роки ХХ ст.) й водночас це шлях, густо устелений колючим терном більшовицького тоталітаризму.

У монографії нема М.В. Птухи як ученого, цілком лояльного до радянської влади, і як особистості, обласканої нею з усіх боків (як це бачимо у деяких авторів радянських часів). Перед нами — образ чорного вола, який не виходить із наукової борозни, обтяжений обов’язком «святої й чистої наукової роботи». Разом з тим цей безмовний подвижник несе тяжкий хрест чорної несправедливості, витесаний і звалений на нього більшовицькими ідеологічними христопродавцями. Йдеться про наругу над людською гідністю, яку чинили у своєму виступі на січневій сесії ВУАН у 1934 році нарком освіти В.П. Затонський, а услід йому — ідеологічні гангстери тієї пори — «чисті марксисти», заохочені до вульгарно-ярличного погромництва украй брутальним виступом наркома.

На відміну від попередніх дослідників, автори монографії подають нам цілі підрозділи, побудовані на матеріалах тієї антиакадемічної кампанії. У монографії проаналізовано «продукцію» чималої когорти експертів-донощиків, які найлютіше цькували найдостойніших учених академічної науки.

Важливо, що у підрозділі «Ідеологічний погром ВУАН в контексті програми «національно-культурного будівництва та боротьби проти націоналізму» (назва доповіді В.П. Затонського) подано імена найактивніших експертів-донощиків та назви їхніх творів».

Ідеологічне цькування, як у ті часи легко було й передбачити, завершилося судилищем. 20 лютого 1938 року «диввоенюрист Калошин» виніс «Постановление об аресте г-на Птуха М.В. и содержании его под стражей в Киевской тюрме». «Он изобличается как участник украинской националистической организации и шпионской деятельности, что предусматривается ст. ст. 54-6, 54-8, 54-11. УК УССР». «Ордер №1701 февраля 21 1938 г. выдан сотруднику управления государственной безопасности НКВД УССР Перкину на производство обыска и ареста Птуха Михаила Васильевича. Адрес: ул. Энгельса, №21, кв. 16».

З огляду на те, що в попередніх дослідженнях життєпису М.В. Птухи про претензії влади до нього не мовлено ні словечка, зазначимо: що його арешт 21 лютого 1938 року — це вже друге ув’язнення. Як видно з «Описи дат и документов, находящихся в следственном «Деле №817», учетно-архивный отдел КГБ при СМ УССР 39676 ФП, на запитання «Анкеты арестованного»: «16. Каким репрессиям подвергался при Соввласти: судимость, арест и др. (когда, каким органом и за что), — відповідь така: «Арестовывался органами ЧК в 1921 г.

по обвинению в к-р деятельности. Освобожден». Підпис заарештованого: «Мих. Птуха».

Реабілітуючи Правду Історії, поновлюючи Історичну Справедливість, автори монографії отже долучилися до високоморальної справи — очищення від більшовицької скверни світлих імен учених, гідність яких була поганьблена временщиками від науки. Справжніх велетів духу і думки називали: «махровые националисты», «враги народа», «фашисты».

Тяжкий сум України над руїнами Демографічного інституту. Царицю наук грубо було зіпхнуто з престолу, а сам престол розтрощено як «контрреволюційну організацію» (за В.П. Затонським). Зневажено працю українських демографів, які за 19 років (1919—1938) видали 14 томів науково опрацьованих статистичних матеріалів! Кинуто чорну тінь на українську установу, яка «головувала» в усій демографічній науці СРСР і за кордоном. «У світі такі інститути виникли пізніше. Демографічний інститут АН СРСР проіснував лише з 1930 по 1934 р. В інших країнах (Бельгії, Італії, Швеції, Польщі, Туреччині, Япо-нії, Філіппінах, США) такі установи ді-яли тільки в 50—60-х роках ХХ ст., що пов’язано вже з демографічною революцією, демографічним вибухом, загостренням демографічних проблем у світі» (с. 122).

У той час, коли М.В. Птуха мріяв про «всебічне статистичне вивчення людини, починаючи від її народження й до смерті, яке давало б надзвичайно багаті матеріали та ідеї для того, щоб глибше пізнати людину, успішніше боротися за життя, за здоров’я, за відмінний фізичний і духовний розвиток членів суспільства», — в той самий час залишався без наукового вивчення природний рух і розвиток понад як 50-мільйонного населення! Один із найбільших європейських народів від 1938-го й аж до 2002-го не вивчався на рівні спеціалізованої наукової установи!

Тому в монографії з належною повагою виписані ті сторінки, де згадані імена вчених-демографів, які з найбі-льшою наполегливістю ініціювали відродження діяльності Демографічного інституту в системі Національної академії наук України. Насамперед це доктор економічних наук, професор, завідувач відділу демографії та відтворення трудових ресурсів Інституту економіки НАН України В.С. Стешенко. Саме Валентина Сергіївна, беручи до уваги катастрофічний характер демоситуації в Україні, глибоко науково і всебічно опрацювала обґрунтування «Про необхідність відновлення Інституту демографії у системі Національної академії наук України». «Цей інститут має бути центральною спеціалізованою установою в галузі демографії з усіма зазначеними вище функціями. Необхідність відновлення Інституту демографії як генератора нових демографічних ідей обумовлюється не лише актуальними практичними потребами розвитку самої демографії як складової наукових основ сучасної гуманітарної культури», — читаємо в документі, датованому 23 березня 2001-го й розісланому в партійні, радянські органи та до Президії НАН України.

Більше того, В.С. Стешенко опрацювала навіть структуру найважливіших наукових підрозділів (відділів), зміст досліджень і науково-допоміжної роботи цих підрозділів та число співробітників у них. Відроджену установу пропонувалося назвати «Національний інститут демографії імені М.В. Птухи». На жаль, національну ознаку з назви вилучено. Тепер це Інститут демографії і соціальних досліджень НАН України імені М.В. Птухи, хоч лише одиниці, виступаючи «на каналах», називають це ім’я!

Наукова новизна як гарна ознака інтересу до книги, наявна у розділах, що висвітлюють діяльність академіка М.В. Птухи на таких основних напрямах:

1) у галузі загальної теорії статистики;

2) у галузі демографії теоретичної і прагматичної;

3) у спеціальних розробках загальної і вітчизняної історії статистики;

4) у колективній роботі академічного Демографічного інституту.

Погляди М.В. Птухи на основні теоретичні питання викладено у працях «Очерки по теории статистики населения и моральной» (дисертація, 1916), «Статистична наука на Заході» (1925), «Очерк по истории статистики ХVІІ—ХVІІІ веков» (1945), «Очерки по статистике населения» (1960) та ін. Головну увагу вчений приділив таким теоретичним питанням: 1) статистика як самостійна наука; 2) загальна і галузева статистика; 3) загальні і спеціальні статистичні методи, вища математика в статистиці; 4) статистичні групування, вивчення статистичних закономірностей і тримпозалежностей.

Названі праці дають підстави вважати академіка М.В. Птуху провідним теоретиком статистики, фізичні й психічні величини його творчої напруги, з урахуванням обставин написання наведених праць, — зарахувати цю особистість до титанів наукового подвижництва. Як спостеріг співробітник Михайла Васильовича — П.І. Пустоход, «тільки три книги нарисів зі статистики населення та три книги нарисів з історії статистики склали 180 друкованих аркушів». Справді, це вияв феноменальної фізичної й розумової витривалості, не перевершений досі взірець творчої результативності в демографічній науці.

Сьогодні, коли деякі сучасні демо-графи уникають згадувати навіть саме ім’я академіка М.В. Птухи, не кажучи вже про посилання на його ідеї, нам особливо важливі унікальні характеристики, дані Михайлові Васильовичу його великими сучасниками.

Так, оцінюючи наукове значення «Очерков по теории статистики населения и моральной» (1916), академік М.І. Туган-Барановський ще в 1918-у відзначав: «В этом труде он пытается не только дать законченное представление о существе статистики как метода и самостоятельной материальной науки, но также расчистить почву и создать общие теоретические основания для последней… По отношению ко всему труду г. Птухи нельзя не признать, что он является единственным по полноте в литературе по демографии… Г(осподин) Птуха должен быть признан единственным в России и на Украине специалистом по демографии. Въ виду всего выше изложенного я полагаю, что М.В. Птуха вполне заслуживает быть избранным директором Демографического института при Украинской Академии Наук. М. Туган-Барановский» (ІР НБУВ НАН України. — Ф. 22, од. зб. 29).

Високо оцінив теоретичний рівень демографічних праць М.В. Птухи професор К.Г. Воблий. У 1919 році, всебічно аналізуючи «Очерки по теории статистики населения и моральной», вчений зазнавав, що «по отношению к труду г. Птухи нельзя не признать, что он является единственным в литературе своего предмета, вообще небогатой теоретическими работами. Автору для многих конструкций пришлось обратиться к малоизвестным и весьма многочисленным трудам актуариев, где он также не нашел теоретически безукоризненных конструкций, которые ему пришлось выработать самому».

Це — витяг із листа К. Г. Воблого, адресованого «В Комиссию по замещению кафедры статистики в Киевском коммерческом институте». Рекомендуючи Михайла Васильовича на посаду завідувача кафедри статистики, він додавав: «Профессор М.В. Птуха имеет значительный опыт педагогический, умеет сгруппировать вокруг себя молодежь, привлечь ее к практическим занятиям в области статистики. Въ виду всего сказанного я полагаю, что в лице М.В. Птухи Киевский Коммерческий Институт приобретает ценного работника, опытного, сведущего преподавателя статистики. К.Г. Воблый» (Державний архів міста Києва (ДАК). Ф. Р—871, оп. 2, од. зб. 293).

Нерідко, пишучи про наукову та науково-організаційну діяльність академіка М.В. Птухи на посаді голови Відділення суспільних наук АН УРСР (1944—1950), дехто обмежується загальниками: мовляв, ця діяльність була і плідною, й активною. Автори ж монографії, шануючи документа-лістику, явили нам цілий блок матеріалів, які засвідчують постійний ін-терес Михайла Васильовича до проблем суспільних наук.

Справді, його діяльність в апараті Президії АН УРСР і плідна, й результативна. Енциклопедична освіченість, виняткова сумлінність, принциповість та об’єктивність — ці шляхетні чесноти академіка М.В. Птухи враховувалися завжди, коли виникала потреба залучення його до перевірки діяльності тієї чи іншої академічної установи. Така потреба траплялася неодноразово, і Михайло Васильович за дорученням Президії АН УРСР і як її член виконував подібні завдання, як правило, одноосібно. У Ф. 22, оп. 2 ІА НБУВ НАН України зберігаються його звіти про результати перевірки діяльності академічних інститутів: філософії, історії, демографії, геології, економіки. До блоку цих архівних документів належать також «Соображения (міркування) М.В. Птухи относительно общего направления деятельности учреждений Отделения Общественных Наук АН УССР в ближайшие годы» (15 січня 1949. Машинопис. 10 арк.).

Ці матеріали як документи історії висвітлюють активну й результативну особисту участь М.В. Птухи в розбудові академічної науки. За кожним звітом бачаться його фахова компетентність, щире уболівання за досягнення наукових здобутків, ділові поради щодо полі-пшення роботи. Здатність і прагнення об’єктивно оцінювати наукову діяльність великих колективів з урахуванням специфіки їхньої творчості, бачення найперспективніших шляхів подальшого розвитку досліджень — це та висока міра вимогливості й відповідальності, якій ніколи не зраджував академік М.В. Птуха і як науковець, і як організатор науки» (с. 149—150).

Сьогодні багато мовиться про Україну та її присутність у Європі. Більше дізнавайтеся про академіка М.В. Птуху: він вам порадить, що і як робити, аби вас і вдома, і в цілій Європі оцінювали однаково шанобливо — і як українського європейця, і як європейського українця.

Валентина МОЛОТКІНА,
доктор історичних наук, професор,
зав. кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького державного університету імені Григорія Сковороди.
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України.