Консервація минулого і погляд у майбутнє

Після публічного представлення альбому вдалося поспілкуватися з Євгеном Волокіним і відомим науковцем, доктором історичних наук, професором, деканом історико-філософського факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеславом Кушніром.

— Як виникла ідея цього видання? — запитую одного з авторів альбому пана Волокіна.

— Це виросло на ґрунті моєї зацікавленості санаторіями Одеси. Коли була зібрана значна кількість фотодокументів з видами санаторіїв, а відтак і фотографії скульптур, то це, зрештою, дало можливість аналізувати матеріал. Процес відбувався поступово. Почалося все з «Лаоокона», що був на дачі Григорія Маразлі. Завдяки радянській владі ця скульптурна група «переселилися» в осердя міста і, таким чином, стала пам’ятником. Здавалося б, маячня, але це факт. Можливо, вже наступного року ми підготуємо альбом про дачу Маразлі. Це — в планах.

(Нагадаю читачам, що сьогодні окремі

об’єкти, пов’язані з іменем видатного одесита — мецената і міського голови Григорія Григоровича Маразлі, — під загрозою знищення — В.К.).

Щоб здійснити свій задум, я звертався до багатьох людей, але не знаходив належної зацікавленості, бо ж подібне видання — дороге задоволення. Зрештою, побував у «Фрумушиці-Новій», де є парк скульптур радянської епохи, й оторопів: там побачив «нашого Леніна», зображення Сталіна і багато інших скульптур доби «со-ціалістичного реалізму». Не йдеться про якусь реанімацію ідей комунізму — це пам’ять про минуле, це та аура, в якій жили мої батьки. З Олександром Андрієвичем Паларієвим (підприємець, керівник комплексу. — В.К.) ми порозумілися і вирішили видати книжку. Зробили це впродовж року.

Ще одна тема моїх зацікавлень — скульптура «Діана з собаками» Бориса Едуардса (вона включена у видання), яка спершу була встановлена біля Воронцовського палацу. Намагаюся з’ясувати, куди ділося це творіння нашого славетного земляка. У своїй роботі опираюся лише на документально підтверджені факти.

(Принагідно зазначу, що історичні довідки до пам’я-тників, представлених в альбомі, готувалися на підставі архівних даних, ретроперіодики, що зберігаються в Державному архіві Одеської області, Одеській національній науковій бібліотеці та приватних колекціях — В.К.). Запитання до В’ячеслава Кушніра.

— Чим, на вашу думку, важлива поява такого альбому?

— Після ознайомлення з виданням можу сказати, що воно неординарне: це не суто текстове, але й не винятково ілюстративне, як можна було б чекати від альбому. Фотографії — досить якісні й унікальні, адже з ними нема можливості ознайомитися деінде, а тут вони зібрані воєдино. Ілюстрації супроводжуються текстом, який відображає історичний контекст міста, із суто одеськими нюансами, що надає виданню особливого колориту.

Під час розмови з одним з авторів, а саме з паном Євгеном, він сказав, що коли розпочну читати, то не відірвуся. І справді, текст захоплює, але справа навіть не в цьому. Приваблює його ненав’язлива тональність. Йдеться про певний історичний період у житті Одеси, зокрема радянської епохи, без авторських оцінок. Розрахунок робиться на те, що рефлексії будуть у читача. Текст спонукає до роздумів, переосмислення, особливо людей мого покоління, які ще застали ті часи.

 — То які після ознайомлення ваші рефлексії?

— Сьогодні ми переймаємося багатьма проблемами, зокрема й ідеологічними. У нашому випадку це вкраплення української державності, української ідентичності, що для такого суспільства, як наше, доволі складні завдання. Черпати досвід ми маємо з минулого, в тому числі з цієї «радянської машини», яка використовувала й такий вид мистецтва, як монументальна скульптура. Минуло тридцять років, і таке враження, що в нас у цьому сенсі пауза.

— У багатьох місцях встановлені пам’ятники видатним україн-ським державним, релігійним і культурним діячам, Героям Небесної Сотні, захисникам, полеглим під час російсько-української війни на Донбасі… До речі, ленінський «План монументальної пропаганди» був прийнятий у період громадянської війни, в 1918 році…

— Наше завдання, в принципі, відоме, зрозумілі й проблеми, які перед нами стоять, а от якими методами їх виконувати-розв’язувати — не завжди ясно. На мою думку, матеріал презентованого видання містить якраз певні посили. Хоч завдання у нас інші, але підходи можуть бути подібними. Якщо заглибитися в історію, то бачимо, що кожна нова формація, яка приходила на зміну, заперечувала ту, що було до неї. Вона побоювалася того, що не вписувалося у новий історичний контекст, її ідеологію. Адже в пам’ятники закладені потужні культурний та ідеологічний сенси, які можуть вступати у протиріччя з вимогами часу. Пам’ятники треба зберігати, але як пояснити молодим людям, коли ми критикуємо (і правильно критикуємо!) радянський режим, коли своєрідні маркери ідеології тоталітаризму залишаються, скажімо, у назвах вулиць, у монументах на площах міст?

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.

П.С. Думаю, що тема збереження-руйнування-консервації-встановлення пам’ятників і ролі у цьому процесі громадянського суспільства, з одного боку, і держави (яка на нинішньому етапі помітно відсторонилася від цього напряму і, здається, не має чітко вираженої ідеології державотворення) — з іншого, є досить актуальною й потребує подальшого обговорення.

В.К.