Хто не хоче чути — нехай дивиться здаля

Пам’ятається, у 1976-у на засіданні партійного комітету одного досить солідного вишу довелося бути присутнім на розгляді персональної справи доктора філософії, професора Міндліна. Того року в журналі «Наука і релігія» щойно була опублікована стаття професора, присвячена роману Ф.М. Достоєвського «Біси» (в часи совєцької влади цей роман був під забороною). Публікація цілком довершеної філософської праці й стала приводом для розгляду особистої справи вченого з перспективою суворої догани і втрати роботи в тоді елітному вищому навчальному закладі. Хоча вже через декілька років побачило світ повне зібрання творів Достоєвського, до якого увійшов і названий роман. Тут би і пригодилися як і сам професор Міндлін, так і його філософський погляд на «Бісів», однак учений уже емігрував — виїхав з СРСР до Ізраїлю.

Перед ним в Ізраїль виїхав професор Брегель, неперевершений науковець у галузі полі-тичної економії капіталізму. У ті ж таки роки емігрували професор, доктор технічних наук Тихомиров, професійний дипломат Шевченко, розвідник Суворов (Різун) та інші. З СРСР масово виїжджали євреї, німці, греки.

Догматизм заводив СРСР у пастку примітивізму. Хиріли не тільки наука й освіта, але й економіка. Догми панували над всім суспільством. У 1982-у вийшла стаття Ю.В. Андропова про те, що в СРСР збудували «не той соціалізм». Який соціалізм справжній, стало незабаром відомо. За Ю.В. Андропова дружинники почали ловити людей у крамницях і кінотеатрах як таких, що ухиляються від роботи. У підсумку догматика перемогла, завівши СРСР у безвихідь. Заради істини, все ж таки, варто сказати, що розвал СРСР був запрограмований «союзним» договором 1922 року, який відкрив простір тотальній догматизації в науці і тотальному сталінізму з усіма його жахами на практиці. Викриття Хрущовим культу особи Сталіна було коротким і неповним, а тому критика не змогла вилікувати «хворобу лівизни» у проголошеному тоді ж «розвиненому соціалізмі».

Те, що розвиток всякого суспільства відбувається суперечливо, — аксіома. Але суперечності всякого розвитку потрібно розглядати і вивчати, щоб бачити шляхи поступу суспільства. Вони, ці шляхи поступу, не описані в книжках. Вони, шляхи поступу, стають зримими лише тоді, коли суспільство отримує перший ткацький верстат, першу парову машину, перший пароплав, першу ракету і т. д. При цьому, період від першого металевої сокири до першого плуга із залізним лемешем тривав століттями, а період від першого літака до ракети — лише пів століття. Розвиток науки і техні-ки настільки прискорився, що суспільства, які керуються догмами, безнадійно відстають у розвитку. В давнину відсталі етноси, чи, сказати б, «орди», займалися грабунком розвинутих країн, а згодом розвинуті країни зрозуміли, що заради розвитку торгівлі необхідно підтягувати відсталі етноси до певного рівня розвитку. Цього вимагали нові й нові товари, а головне — масове їх виробництво. Таким чином машини оволодівають людьми.

В економічній науці у даному випадку мовиться про дію так званого «закону збереження часу». Капіталісти всього світу намагаються зменшити витрати як на виробництво своїх товарів, так і на майбутні витрати покупців їхніх же товарів (наприклад, через економію на споживанні пального автомобілями, електроенергії побутовою технікою і т. д.). Для виробництва дедалі новіших товарів потрібні нові верстати, збиральні лінії, матеріали, а тому інноваційний період на сучасних підприємствах досить короткий. Отож, щоб у наш час говорити про «зони впливу», або «зони інтересів», необхідно бути лідером в економіці, а не ордою з танками і автоматами, необхідно, щоб в економіці діяв «закон збереження часу».

Справжніми рушіями розвитку завжди були знаряддя праці, а не знаряддя вбивства. Однак у світі й нині, у третьому тисячолітті після Різдва Христового, існує чимало причин утримувати армію, удосконалювати зброю. Варварство нікуди не зникло, воно живуче, бо годується тими ж таки догмами: «і те — моє, і те — моє теж». Геніальний автор «Слова о полку Ігоревім» осуджує варварську догматику сусідів.

Отже, згадаймо знову про небесні дари скіфам-українцям, про що розповідає легенда, яку записав Геродот у середині V сторіччя до нової ери, перебуваючи в Україні-Скіфії. Він пише, що подія ця сталася трохи менше як тисячу років до його життя, себто десь 1240—1200 років до нової ери. Небожителі подарували предкам українців такі золоті речі: «меч» (оскордь), «плуг», «парус» (старовинна назва — «ярмо») і «чашу». Кожен з цих золотих предметів символізує певні соціальні функції: «оскордь» (меч) даровано воїнам; «плуг» — орачам і хліборобам; «ярмо» (парус, вітрило — мореплавцям (торгівля), а чаша — символ релігійного культу (церква) і відродження. Символіка золотого знаряддя українців-скіфів засвідчена у сучасній топоніміці України — у назвах рік: Оскол (Спис), Саксагань (Кривий Ріг - Соха), Збруч (вітер, що збуджує хвилі на морі), Сян («San» — Жертовний). Побіля цих рік присутня відповідна топоніміка.

Найбільша дивина у тому, що сучасні українські історики цілком нехтують очевидним історичним фактом: легенда давніх скіфів, записана в «Історії» Геродота не менш як три тисячі років тому, представлена в сучасній географії України. Чому цей факт не став надбанням історичної науки та освіти українців? Мабуть, тому, що в історичній науці України відсутні відповідні кадри. Академіки є, а «академічної школи» кожного з них нема.

2. Інтелектуальна археологія

Академік П. Толочко, виступаючи в Національному культурному центрі України в Москві і бажаючи сподобатися своїм московським кураторам, зізнався у тому, що під час знахідок в експедиціях людських скелетів він завжди біг до археологів і вигукував, мовляв, викопаний скелет — не українець. Ось вам і відповідь на питання, чому очевидні факти з минулого не стали надбання історії України: український академік повторює чужинців: «не було і нема».

А проте, вже у XII сторіччі були «німці і венедиці, греки і морава» (автор «Слова о полку Ігоревім»); давно були китайці, перси, єгиптяни, євреї, монголи, а українців не було — так думає академік. Але ж у 1187 році назва «Україна» виразно записана в «Повісті временних літ». Чи досить цього факту, щоб констатувати існування країни з назвою «Україна», а відтак — існування етносу «українці»? Досить. Цілком і повністю. Тому що назву «Україна» тотожно записав ще Геродот: «Ексампаїс». Назва «Ексампаїс» передає значення «Україна». Більше того, значення всіх назв скіфів — «паралати» і «сколоти» — стійко синонімічні як між собою, так і з назвою «українці»: народ, який живе у своїй країні — в «Україні». «Скіфами їх називали греки, а самі себе вони називали «сколотами». Назва «сколоти», як пояснення автохтонної назви, утворена від латини «colo» — «селитися», «жити», «проживати», «обробляти», «доглядати», а також — «славити». Побіжно нагадаємо, що попередницю Риму називали «Колація». А перед забудовою Колації місце було обведене плугом — борозною. Тож запитаймо академіків: «Чому у Києві нема обеліску 3000-літтю Української Держави?».

Здавалось би, який стосунок мала Москва, що зачалася ледве в середині XII сторіччя, і московські правителі-самозванці до Новгорода за Ільмень-озером аж у X-XI сторіччях (Ільмень-озеро тоді називали «морем»), щоб ставити в захопленому ними Новгороді обеліск на честь «1000-ліття російського государства»? Чомусь англомовні американці обмежують історію своєї країни лише 200 роками, з року проголошення незалежності і прийняття Конституції, а не приписують собі історію Англії від висадки перших англосаксів на узбережжі старої Англії. Чому б московитам не звести пам’ятник 3000-літтю «російського государства» в царстві Урарту або ж у Бактрії та Согдіанні? Мабуть, кожен український історик, якщо він вчений, мав би щось сказати з цього приводу, бо хронографія і хронологія далекого минулого (1000-ліття) на користь не існуючої у той час «російської імперії» — очевидна нісенітниця. Але наука успішно мовчала.

Або інший приклад. Коли виникла «російська імперія» — до Переяславської ради чи вже після «Переяславської ради» 1654 року? Якщо виникнення т. зв. «імперії» сталося на 70 років пізніше 1654-го, то як потрібно розглядати всі наступні «здобутки» імперії — як спільні з Україною чи якось інакше?

Микола Васильович Гоголь у повісті «Страшна помста» дає на це запитання цілком конкретну відповідь: «Все пополам». По-сучасному сказати б: «згідно з уставним капіталом» — документом про створення «спільного підприємства», який мав би зберігатися і бути відкритим для роботи з ним. А що маємо натомість? Натомість маємо тему «всенародного піднесення росі-ян з колін» на заклик вождя народу країни-сусідки, яка була партнером України по «Союзу РСР», вбивати українців. Тоді на дворі був уже 2014 рік нової ери і більше тисячі років після Хрещення Русі-України.

Про що мовчить наука?

Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Відень (Австрія).