Заради дітей. Валентина СИДОРУК

«Якби світ увесь час дивився у душу дитини ласкавими очима матері, якби все, що пізніше зустріне вона на своєму шляху, було таким добрим і лагідним, як добра мати, — у світі не було б ні горя, ні злочинів, ні трагедій…» — писав великий Учитель Василь Сухомлинський.

Увечері в сім’ї Глущаків відбулася серйозна розмова. За столом сиділи батько Василь, мама Софія, донька Юля, син Андрій і бабуся Марія.

Батьки довго м’ялися, заохочували одне одного: «Давай ти…» — «Ні, ти…».

Врешті почала мама:

— Діти, любі мої… значить, така справа… Марія Лисак приїхала з Італії, казала, що заробила добре, ще поїде… Обіцяла замовити за мене словечко…

— Мамо, а ти що… — видушив із себе Андрій.

— Дитино, ти ж бачиш, що робиться. Вас треба вчити, а в Україні порядку нема. Де заробити?

— Не погань криниці, бо схочеш водиці, — озвалася бабуся.

— Ой, мамо, не рвіть мені серце…

— Мамо, — зі сльозами на очах промовила Юля. — Ми не хочемо жити без тебе!

— Доню, — схлипнула Софія, — тобі поступати от-от, гроші треба. А випускний як?

— Обійдусь я й без випускного! Тату, а ти чого мовчиш? Ви вдвох це спланували?

Батько ніяково кашлянув, заперечив:

— Та ні. Це мама заладила: поїду й поїду…

— Бо якби ж ти більше заробляв, — докоряла теща. — А то робиш, як мокре горить… Можна й тут заробити. Он сусід Микола старається. Хто дбає, той і має…

— А я що?! Я роблю, але ж платять як? — огризнувся Василь.

— Ну все, досить… — зупинила їх Софія. — За вами слово останнє, мамо… Як скажете, так і зроблю… Бо ж на ваші плечі ляжуть усі турботи…

— Так хочу вам допомогти… Їдь, дочко, може, й справді щось заробиш. Онуки мої — хороші діти, разом справимось…

— Дякую, мамо, — сказала Софія й обняла її. — А ви слухайте бабусю…

Василю, прошу тебе: не пий, допомагай мамі…

— Оце сказала! — обурився чоловік. — Наче я такий уже пияк!

Через тиждень проводжали маму всією сім’єю. Ледве дочекалися дзвінка з тої Італії. Софія говорила коротко, бо ж дорогий зв’язок. Доїхала добре, працює в якогось професора: прибирає в будинку, готує.

Незабаром і гроші надіслала. Заплатили за квартиру, купили дітям спортивні костюми, взуття — от і все. Ні, не все — Василь на радощах гарно випив. Теща сварила його й обіцяла все розказати дочці. Але не казала, щоб вона там не переживала. Софія телефонувала Василеві, та все наказувала не пити й за дітьми дивитися.

А Василь, тікаючи від тещиної гризні, поїхав із кумом на Одещину будувати в якомусь селі контору. Спочатку надсилав гроші, телефонував дітям, а тоді й затих… Не завжди й відповідав на дзвінки Софії. Якось додзвонилася:

— Васильку, ти мені снився сьогодні — такий неголений, брудний… Щось сталося? Може, захворів?

— Все нормально. Що це ти видумала?

— Видумаєш тут, коли чоловіка більше року не бачила…

— А мені що робити, Софійко? Засинаю, згадуючи наші приємні моменти.

— Василю, може, їдь до дітей… Як вони там? Я дуже хвилююсь…

— Так там стара догризає мене…

Софія хвалилася мамі, що скоро одержить пермессо — дозвіл на проживання й роботу, тоді матиме тисячу євро щомісяця. Мабуть, не приїде скоро: жаль втрачати такий заробіток. Мама переконувала дочку, що в них усе добре: діти навчаються, Василь працює. А в самої якісь кішки шкребли на душі… Діти вже геть одбилися від рук: майже не сидять над уроками, швендяють десь вечорами. Недавно вчителька повідомила, що Андрій пропускає уроки, дедалі частіше від нього тхне цигарками. То якось виховували його разом з Юлею, а тепер і вона майже не готується до іспитів, а ввечері намалюється — і гуляти. Приходить пізно. Коли бабуся намагалася випитати, де вона ходить, та повторювала:

— Бабусенько, ми з подружками гуляємо… Не хвилюйся…

Марія вже й казала Софії: «Донечко, кидай ту чужину й приїжджай додому. Якось проживемо…», «Я чекаю пермессо», — відповідала. — І дочекалися!..

Бабусю викликали в поліцію, де Андрій, ховаючи очі, мимрив про те, як вони розбивали скло в кіоску, скільки пачок сигарет і пляшок пива взяли. Двоє його товаришів сиділи, опустивши голови. Пізніше підійшли їхні родичі: тітка й батько. Мами теж на заробітках. Марії зробилося так гірко на душі: не вберегла, не встежила! Ось тобі й пермессо! Ось тобі й євро! Ось тобі й заробітчанство! Плакала й молилася. Нащо вона погодилася? Нащо послухала дочку? Майже до ранку сиділи в поліцейському відділку, а коли прийшли додому, Марія взялася телефонувати дочці.

Андрій просив:

— Бабуню, не дзвони, не кажи мамі. Ми з хлопцями скинемося, заплатимо за все…

— Ні, дитино, нема в мене сил уже. Нехай приїжджають батьки й виховують вас.

У клопотах з Андрієм не помітила, що Юля якась похнюплена.

— Юлю, що з тобою?

— Все добре… — спаленіла дівчина.

— Ось батьки приїдуть, нехай розбираються з вами…

І тут з очей дівчини двома потоками полилися сльози.

Бабуся розгубилася:

— Що з тобою, дитино?

Обняла онуку, почала її заспокоювати. Юля довго ще схлипувала. Тоді бабуся підступила знову із питанням: що сталося?

— Я не знаю, як сказати, бабусю… Я не знаю…

— Кажи, дитино, як є. Бо все одно доведеться казати…

— Я… мене… зґвалтували… — прошепотіла.

А Марії здалося: громом загриміли її слова! Схопилася за голову, заплакала. Та вчасно схаменулася, стримала себе: треба ж показати онучці якусь впевненість, якусь віру в людей і в цей світ! Втішала її, як маленьку дитину, обнявши й заколисуючи. Аж на світанку задрімали…

Так і застали їх батьки. «Заради дітей… ради дітей… — шепоті-ла Софія. — Яке ж майбутнє їх чекає?».