Життя після війни

Ризикуючи на війні своїм життям, рятуючи в бою товариша, воїн, повернувшись додому, може почути від водія автобуса хамське: «Не знаю ні про які пільги. Плати за проїзд!» чи в чиновницькому кабінеті: «Я тебе туди не посилав!»...

Стас Кузьменко повернувся з фронту. Зустрічала його дружина Інна з донечкою Ганнусею. Все було урочисто: грав оркестр, майоріли прапори, сльози перемішалися з посмішками. Третьокласниця Ганнуся міцно тримала букет квітів, а коли підійшла до батька, чомусь розплакалася. Стас підхопив її на руки, зарився носом у м’яке пахуче волоссячко доньки і… заплакав. Інна гладила їх обох, обнімала.

Вдома свято продовжувалось: накритий стіл, тиха музика, люблячі погляди дружини й дочки. Але Стас почувався так, наче його закинули на незнайому планету. Все сприймав як нове, дивовижне.

— Звідки цей годинник? — питав Інну.

— Ти хіба не пам’ятаєш? Ми разом колись купували…

— А ця картина?

— Це мені Богуцькі подарували на день народження.

— Сергій? — уточнив.

— Сергій і Ніна, — відповіла, а тривожний холодок війнув у серці: невже ревнує?

Обнімала, цілувала чоловіка, а він був якийсь відсторонений. «Нехай звикне», — подумала й почала розказувати новини. Про перебування його на фронті не питала. А тут Ганнуся принесла свій щоденник, стала його гортати, примовляючи: «Читання — десять… мова — десять… математика — одинадцять… малювання — дванадцять…».

— Яка молодчина, — похвалив її батько, обняв і поцілував.

Вона вмостилася в нього на колінах, продовжувала щебетати:

— Татку, ми в школі малювали й підписували листівки героям війни. А я написала: «Мій тато — герой»… А ти що робив на війні, татку?

— Стояв у караулі з автоматом.

— А чого?

— Щоб не пропустити ворога.

— А…

Інна зупинила дочку:

— Ну все, доню, татко втомився, потім поговорите. А тобі пора спати. Йди мийся, чисть зубки.

— А ти почитаєш мені?

— Ні, сьогодні ти почитаєш таткові, покажеш, як ти виразно читаєш.

— О…ура! — підстрибнула дівчинка й побігла.

— Ну що, любий, звикаєш трохи? — обняла Інна чоловіка.

— Так… Нелегко після фронтових буднів…

— Нічого, Стасику, ми справимось…

А тут і Ганнуся прибігла з книжкою:

— Все, я готова…

Вона повела батька в свою кімнату й читала йому казку, аж поки запозіхала.

— Молодець, — похвалив її тато, — а тепер пора спати…

Відклав книжку й поцілував дочку:

— На добраніч.

Інна вже стояла перед дзеркалом у легкому халатику, розчісувала волосся. Почала його роздягати, примовляючи: «Любий мій… Дорогий… Я молилася за тебе… Ідемо під душ… Зараз водичка змиє всі клопоти…».

З перших крапель води Стас відчув себе легковажним юнаком, тіло його ожило й заграло правіч-ним інстинктом. Обнімав жінку, палко обціловував усе тіло. Зводили з розуму її пестощі. Увійшов у неї, довго не міг заспокоїтись. А водичка обливала й обливала їх, змивала всі гріхи й клопоти…

Коли лягли у ліжко, Стас промовив: «Тепер я розумію значення слів «як на світ народився…».

Наступного дня приїхали Стасові батьки. Інна помітила, що, незважаючи на радість від зустрічі, він почувався скуто. Подумала: «Добре, що я відмовила мамі й братові, які хотіли приїхати на море…».

Мати все цілувала сина й гладила його по голові, як маленького. А батько повертав розмову на фронтові події:

— Як, синку, місцеве населення веде себе?

— По-різному, тату. Одні все розуміють, а є такі, що й зараз називають нас «фашистами».

— Я скільки зустрічався з переселенцями, всі вони патріотично налаштовані, намагаються україн-ською мовою говорити, — вів батько. — А хто ж там залишився?

— Допомагали їм, як могли… Приходили до нас по продукти й медичну допомогу. Одна баба все питала: «Можна картошечки і крупи взяти?». Помітили, що має приховану камеру. Знімала, скільки бійців на позиції. Другій поміряли тиск — «Дякую, синочки…». Тільки відійшла від нас на сто метрів, дістала мобільний телефон. І одразу — пряме попадання. А бувало, що й щиро дякували, руки цілували. От як тримали оборону Мар’їнки: створивши живий коридор із солдатів, вивели з підвалу жінку з трьома дітьми, яка сиділа там уже біля трьох тижнів, у нашому бліндажі напоїли, нагодували й вивезли на мирну територію. І таких випадків було багато.

— Да, — зітхнув батько, — не всі й розуміють, що це за війна. Кажу: там же воюють наші хлопці за свою землю, щоб не пустити ворога далі. А сусід мій: «А хто ж ворог? Хіба ж росіяни — наші вороги?».

Війна — страшна і підла, історія про Каїна і Авеля не застаріває…

Інна помітила, що у Стаса засі-палась верхня губа, він нервово крутив серветку.

— Все, досить про війну! — скомандувала. — Розкажіть краще про садочок свій, теплицю…

— Ой, що там розказувати? Ми ж привезли вам і овочів, і фруктів! Ганнуся вже груші смакує, — пожвавилася мама.

Покликала невістку на кухню:

— Ідемо, доню, розберемо сумки…

Там зразу спитала:

— Як він почувається?

— Здоров’я наче нічого, от тільки легені треба перевірити, бо на фронті пневмонію пережив. А так… треба час, щоб звикнути. Вже говорить про роботу, а я думаю: хай зміцніє. Бо які ж це нерви треба мати, щоб від когось почути: «Нащо вбивати своїх? Треба мир будь-якою ціною».

— Ой, доню, зараз від тебе так багато залежить. Допоможи йому…

— Скільки я переплакала, жила від дзвінка і до дзвінка!.. А то якось полнав дзвінок із Стасового телефону: «Я тут нашел другую, ты мне не нужна». Не знала, що й думати. Аж поки Стас не подзвонив, сказав, що бойовики і в телефони лізуть. Потім придумали пароль, щоб розуміти, що то саме Стас дзвонить.

Коли зайшли в кімнату, почули ті ж розмови батька з сином.

— Все, досить розмов! Будемо обідати, — скомандувала Інна. За обідом випили по чарці, бажаючи одне одному і всій Україні: «Миру! Миру!».

Наступного дня батьки заспішили додому: господарство кличе. Кузьменки провели батьків до автобуса й поверталися додому через Приморський парк. Море дихало на повні груди, бурхливо котило свої води, таємниче і грізне цієї пори. Обережно ступала осінь, розкидаючи скрізь мідні п’ятаки. Шурхотіло під ногами жовте листя. Ганнуся раз у раз вигукувала:

— Який гарний листочок! А ось ще кращий! Мамо! Тату! Дивіться!

Стас насолоджувався терпким осіннім повітрям, присутністю рідних людей. Це чудесна штука — жити на світі, слухати, як під твоїми ногами шурхотить осіннє листя, спостерігати за таємничим морем…

Враз почулося з бокової доріжки:

— О! Привіт, солдату!

Широко посміхаючись, підходив Рома Комар, а з ним — ще якийсь незнайомий хлопець.

— Привіт! — потиснув руки хлопцям Стас.

— Знайомтеся: це Боря, працює в порту, а це Стас — наш славний воїн!

Давно тебе не бачив, а оце дізнався, що ти воюєш. Молодець! Ми зустрічаємося в кафе, пішли з нами!

— Ні, якось іншим разом! — відмовився Стас.

— Телефонуй, заходь! — запросив Комар.

Інна була задоволена, що чоловік відмовився зустрічатися з хлопцями.

Потиснула йому руку, сказала:

— Я рада… Мій «Богун»!

— Чому ти рада, кирпата?

— Що ти — з нами…

Цієї ночі вони знову кохалися до знемоги... А потім Інну розбудив стогін чоловіка й скрегіт зубами. Вона майже до ранку не спала, заспокоюючи Стаса.

Вранці Інна звернулася до нього:

— Мій герою, може, підемо до психолога? Ти швидше адаптуєшся…

— Дякую за турботу, моя солоденька. Ти — моє найкраще лікування.

— Чого ти кричав уночі?

— Снився бій біля Водяного. Снаряди падають на кладовище. Кістки покійників вилітають нагору… Гуркіт і виття снарядів…

— Мій дорогий…

Обнялися й довго сиділи мовчки.

Наступного дня Стас пішов на завод. Там його зустріли добре, зразу оформили відпустку. Побачився з хлопцями з бригади судноремонтників. Серед них був Вітя Середа, який повернувся з АТО, Володя Шерстюк, що рвався на фронт, але не пройшов медичну комісію. Їм було про що поговорити. Тільки Павло Агеєв мовчав, а потім раптом спитав у Стаса:

— Так ти наших стріляв?

— Кого це… наших? — побілів Стас і врізав кулаком у жирну пику.

— А-а-а… — захрипів Агеєв і схопився за обличчя.

Стас не очікував такого від себе, в наступну хвилину пожалкував, що так сталося. Хлопці мовчали. Ніхто не заспокоював Агеєва.

— Вибачте… — кинув Стас, повернувся й пішов на автобусну зупинку.

Коли Інна з Ганнусею прийшли зі школи, Стас лежав на дивані, відвернувшись до стіни. Інна легенько торкнула чоловіка за плече. Він повернувся й сказав: — Записуй мене до психолога…