Синхронність. Олекса РІЗНИКІВ

Він впевненим, мужнім кроком пройшов біля мене, а його думка — дзвеніла аж до нечуть: «От тільки хай... От тільки рух рукою... Фу... Добре... Пройшов...» — і полегшене зітхання.

— Бідний чоловічок! — сумно сказав я собі. — І сей такий самий, полохливий.

Сумно мені. Нудно мені... Важко.

Знати, чути думки кожного, кожної зустрічної людини — це все одно, що бачити вміст усіх помийних відер і шаф, холодильників і сервантів, разом узятих. Відчувати їхні пахощі, торкатися їхнього вмісту... змісту. Оце вночі тільки і відпочинеш, коли нема на вулицях людей, а з-за стін майже нічого не вловлюю, бо ті думки зливаються у нерозбірницю...

 Але ж знову хтось іде...

Знову слухай... Знову плюйся... І чому немає у мені вимикача? Повернув, коли треба — і не слухаєш!

Втім, що се таке? Щось не те... Він наче ніц не думає? Хм. Дивина... Жодної думки...

Може, мені піти мужніше? Налякати його...

Розправляю лікті, всовую руки до кишень. Ну?

Він робить те саме. А думок — нема! Зовсім нема. Що він — бидло? Бевзь? Дурень?! Як це можна — нічого не думати?

Я притишую крок на підході до нього. Хоч роздивитися такого виняткового йолопа!

Він теж стишує крок. І у світлі вуличного ліхтаря — о диво! — я бачу осмислені, уважні очі. Як се так: осмислені — і не думаючи?!

Ти ж бевзь, чоловіче, ти нічого не думаєш!

Навіть у пса я можу прочитати якусь думочку, навіть у комахи! А в тебе нема думок... Порожня діжка у тебе, а не голова!

Втім, він уже пройшов... І чого се я так втішаюсь його лихові? Може б, слід було б щось у нього спитати? Знав би, чи може він хоч слово сказати... Але ж ніколи! Ніколи! Ага, ось таксі! Ура! Тепер я встигну на літак! Зупинися! Стань!

Що?

Який літак??

Яке таксі???

Переді мною нема таксі!

Що це за думка? Це не моя думка!

Я спинився вражений.

Я озирнувся.

Мій зустрічний сідав — сідав! — у таксі!

Ось він озирнувся на мене, й аж тепер я почув його, його думку!

«О, цей бевзь став... Озирається... Невже він дума?..»

Дверцята зачинилися, таксі рвонуло...

Я побіг у напрямку центральних вулиць: таксі! ТАКСІ!! За будь-яку ціну таксі!!! Все царство за машину!!!

Я таки піймав машину, приїхав до аеропорту. Але мій зустрічний уже сидів у літаку, а той вирулював на старт, і всі мої благання не допомогли — літак не спинили...

Я знав, що думка не проб’є, не проникне, не пройде крізь металевий корпус літака, крізь десятки інших думок, але ще, і ще, і ще раз посилав йому услід розпачливий, безнадійний, серцерозриваючий крик свій, голосіння своє:

— Друже! Єдиний на увесь світ співбрате мій! Почуй мене! Ти теж можеш читати чужі думки! Вернись! Нас тільки двоє на всій землі! Це ж безглуздя: отак стрітися на оцій велетенській землі — і розійтися! Розлучитися! Як же хоч ти не здогадався, що це — С И Н X Р О Н Н І С Т Ь?! Що ми думали! Що ми думали одне і те ж!! Вернися, брате мій!!!

Ні, не почув...