№ 50 (22168) субота 27 червня 2020 року

Коли число інфікованих коронавірусом в Україні перевалило за сорок тисяч, а в низці областей і районів навіть довелося повернутися до посилення карантину, якось ніяково писати про політичні події, що відбуваються не у нас, а в інших країнах. Але доводиться. На відміну від ві-русів, які у повітрі не літають, загрози, в тому числі загроза війни, поширюються світом миттєво.

Бійтеся подарунків від «російського народу»

Більшість журналістів, аналітиків та експертів в усній і письмовій формах встигли висловитися про статтю президента Росії і про низку його інтерв’ю, присвячених 75-річчю перемоги над гітлерівською Німеччиною. Ніхто, звісно, не здивувався тезам щодо виправдання договору Молотова-Ріббентропа і протоколів про розподіл Європи. Або твердженням, що незалежні країни Балтії в 1940-у були «інкорпоровані» в СРСР з до-триманням міжнародного права з волі своїх народів. У тому чи іншому вигляді подібні твердження місти-лися в радянських підручниках до середини 80-х років минулого століття. Поряд з брехнею про те, що секретних протоколів до згаданого договору не існувало взагалі.

Північноатлантична рада 12 червня визнала Україну членом Програми розширених можливостей НАТО.

Цей статус є частиною партнерської ініціативи НАТО щодо взаємодії, мета якої — підтримка і поглиблення співпраці між союзниками і партнерами, що зробили вагомий внесок в операції та місії під проводом Альянсу.

«Як партнер НАТО Україна надала війська для операцій союзників, у тому числі в Афганістані і Косові, а також для Сил реагування і навчань НАТО. Союзники високо цінують цей значний внесок, який демонструє прихильність України євроатлантичній безпеці», — пояснили в Альянсі рішення прийняти Україну до програми.

Після тримісячної посухи сильні і затяжні зливи призвели до руйнівних повеней у кількох західних областях України.

Ми всі співчутливо стежили за тим, як тамтешні люди боролися і продовжують боротися з наслідками негоди, що підтопила тисячі будинків, вимила чи замулила засаджені городи, пошкодила чи зруйнувала автодороги та мости. Були евакуйовані сотні жителів.

На ранок 26 червня рятувальники продовжували ліквідовувати наслідки негоди у п’яти областях Західної України, де дощі вже йдуть не так часто, але рівень води у переповнених річках не швидко спадає.

«Естафету» стихії, яка стартувала із заходу, підхопила практично вся Україна.

Так, 24—25 червня дощ із градом стіною обрушилися на жителів сіл у районі Сухого лиману, а також в деяких районах Одеси. Море штормило. Постраждав від лихої води Овідіополь, затопило пляжі поблизу Южного.

У Болграді стихія пошкодила покриття на кількох вулицях, а в одному з будинків стрімкі потоки розмили старовинний підземний хід, затопивши підвал. Через це обвалилася частина фундаменту, стіни пішли тріщинами. Упродовж кількох годин місцеві пожежно-рятувальні частини працювали у приміському селі Виноградівка цього ж району, яке вдруге постраждало від повені. У сусідній Василівці через рясні дощі прорвало дамбу, а в Калчевому вітер позривав благенькі дахи господарських споруд.

Втомлені тривалою самоізоляцією, люди з радістю сприйняли звістку, що 29 травня Україна вийшла на середньодобовий локальний мінімум хворих на коронавірус: 375 осіб, що дозволило з 5 червня перейти на новий етап послаблення карантину.

Ми розслабилися, притупили пильність, вирішивши, що вже нічого боятися. Зраділи завчасно, бо вже за тиждень досить оптимістичний показник погіршився до 473 осіб і щодня продовжував зростати, а вже починаючи з 10 червня діагноз коронавірус підтвердився більш як у 600 хворих, 12 ж червня зафіксували антирекорд у 753 вражених вірусною інфекцією.

Нинішні червень і липень позначені двома датами, пов’язаними з національно-визвольним рухом на Одещині. Це — 115-річчя пов-стання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» і 145-ліття від дня народження одного з ватажків цього повстання — Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну і працював у морському департаменті УНР та Української держави.

27 липня 1875-го тоненький дитячий писк сповістив містечко Ромни Полтавської губернії про те, що в родині Коваленків на світ з’явилася нова людина — хлопчик, якому дали ім’я Сашко. Сусідки шептали його матері: «Бідна ви, бідна, ця дитина довго не житиме. Добре, що маєте ще трьох синів, як линочків». Але сталося так, що той слабенький Сашко на багато літ пережив своїх братів.

Продовження. Початок у номері за 25 червня.

— Стаття Путіна, присвячена подіям Другої світової війни, вже викликала бурхливу реакцію у багатьох країнах. Чи саме на це був розрахунок? Навіщо вона була потрібна росі-йському президенту? Які нові ідеї він там висловив?

— Це одна з ланок ланцюжка росі-йської маніпуляції: парад перемоги із запрошенням світових лідерів, повторення класичних кліше радянської пропаганди, які видаються за нібито нові ідеї президента Росії, а потім формування наративу, ніби Росія, а не всі народи антигітлерівської коаліції, визволяла Європу від нацизму. Росія хоче виокремити свою роль як у війні, так і у післявоєнному облаштуванні, у підтримці стабільності й безпеки у Європі. Мовляв, без нас порядку не буде! А насправді Росія сьогодні — агресор і джерело нагнітання міжнародної небезпеки, вона прагне й далі ділити світ на сфери впливу.

Регулярно передплачую і читаю рідномовну пресу, перечитую книжки про минулу війну українських класиків, вкотре переглядаю на різних каналах фільм Леоніда Бикова «У бій ідуть тільки старики» і стає сумно-сумно, бо майже у кожній газеті, від районної до центральної — некрологи, некрологи, некрологи. Ніби нічого дивного в цьому нема, бо нічого вічного, крім Бога, не існує. Та коли на шпальтах стрічаєш, що у небуття йдуть твої побратими, друзі, однокашники, твої учні, стає важко на душі й починаєш згадувати своє прожите-пережите, яке ніякими урядами справедливо не оцінене…

Ще сумніше слухати брехню людей із сумнівним минулим, які під час Другої світової відсиджувалися десь у теплих краях, про їхню любов до переможців (читай: вибери мене…) у жорстокій війні, їхнє прославляння кривавих стягів Сталіна і Жукова, і замовчування того, як ті вожді покинули нас в окупації на поталу ворогові…

Срібні копитця

Віслючок чи лоша? Тваринка, з усього видно, людини не боїться, але й близько не підпустить — уважно стежить за кожним рухом того, хто ще здалеку наближається.

Гривасті кулани, дуже схожі на м’які дитячі іграшки, як і граціозні лані, виявляється, жили у степах Бессарабії аж до ХІХ століття. Тепер вони тут — за диковинку, на яку приїздять подивитися-подивуватися. Як-от і ми, з радістю і задоволенням вирушивши у прес-тур під назвою «Тарутинський степ».