Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Тернова хустка

Мама вгамовувала:

— Чого їси себе? Хіба зазирнеш у її планиду? Це таїна. Кожен має нести свій хрест.

— Мамо! Не троюдьте, бо й так пече. Молю Бога, аби дав їй добру долю. А ви мені про планиду кажете.

— Дарко! Планида й доля — те саме. Вона, мов невигоїна рана, наче вже затягнулася і лише зрідка поштрикує, а то знову виступає сукровиця.

Так і в житті. Здається, ніщо не стоїть на перешкоді молодості й красі. Ще батьки не старі, хоча добре підтоптані колгоспним лихоліттям і скаженою роботою: ні вихідного, ні проходного.

Дарка, день при дні, вимахує саписьком, уздовж і впоперек, пропрашкувала весь степ, аж до сусідської козацької могили на самому краю обрію.

Її Василь — коваль. Якби мав у кузні закапелок, поклав би тапчан і ночував там. Додому навідувався бим на Великдень і Різдво. Інакше не виходить. Щодня як не одне, то інше. Неодмінно хтось та щось вчудить. Плуг — не свій, борони — спільні, лобогрійка — теж. Хвату що? Зачепив за каменюку, оно скільки вродило, хоча його ніхто не сіяв, чи пеньок десь надибав і зірвав косу. То мусиш клепати до десятого поту. Поруч бригадир стоїть, руки засунув у кишені, ще й підганяє: «Скорше гехкай!».

Батьки з останнього тягнулися, абись донька була вдягнена і взута не гірше за міських. Це в селі ходиш у чому Бог пошле, лише б не світив тілом. Хіба в поле хтось взувався, хто б настарчив тієї взуванки? Дарка за літо так забивала підошви — будяк не брався проколоти задубілу шкіру.

Таки мали вивчити свою Сталіну. Тоді мода пішла така. У той день, коли Дарка народила доньку, були колгоспні збори. З району приїхав уповноважений вручати грамоти. Василеві теж дісталася. Кому ж давати, як не йому, ударнику всіх ударів.

Голова повідомив:

— Його жінка народила дочку.

— Назви Сталіною на честь вождя, який буде почет, — наполягав районщик. — У газеті напишуть.

Пристав, як реп’ях, і не відходив, доки не забаламутив голову.

Василь погодився. А грамоту загубив, бо з такими самими мочив свою трудову звитягу. А тут ще «на коня» налили чарчину. Йшов додому, посеред кладки в очах закрутився світ і намагався впасти під ноги. Він вхопився за поперечину і випустив грамоту з руки. Течія підхопила, понесла назад у район.

Через деякий час Дарка запитала:

— Як назвемо дитину?

Василь саме квапився до кузні, вже переступив поріг і наче застиг при прочинених дверях.

— Я вже назвав. Той з району порадив.

— Як?

— Сталіною. Казав: напишуть в газеті.

— Чоловіче! Ти що, здурів? Вона ж дівчинка. Я з першого дня її називаю Софійкою. А те ім’я мені чуже і скригоче, немов твоє залізяччя.

А спробуй дати задки, роздзвонять селом, дійде вище, клопотів — не обберешся. Від долі — не втечеш. Чи вона попереду, чи ти — не знаєш. Записали — Сталіною, називали — Стафійкою.

Через рік мала отримати диплома. Дарка хвалилася: «Буду мати свою лікарку». Та завадила війна. Василя забрали на фронт. До дівчини прибилася біда. Пішла надвечірком вжати трави корівчині й ненароком різанула серпом ліву руку. Надіялась, що минеться, а підкинувся правець.

Надійшла повістка, викликали до військкомату, бо майже лікар. А вона лежала в лихоманці. Приїхав офіцер, валував на все подвір’я:

— Де дочка?

— В хаті.

— Клич!

— Не вийде. Хвора. Лежить, як сніп.

Той викликав фельдшера. Прийшов, ледве перекладав ноги, його не взяли до війська. Подивився:

— Горить вся. Не знаю, чи викараскається.

Військкоматчик сів у кабіну полуторки, спересердя хряснув дверима, аж кіт, що дрімав на плоті, зірвався з переляку…

Ледве вичухалася Стафійка. Якби не баба Запійнячка (ото зналася на травах) викашкала, немов свою дитину, випоїла зіллям і таки підвела на ноги.

Та староста, нова пошесть, вже кілька разів завертав до обійстя:

— Чому Стафійка не йде копати буряки? Рейх цукру хоче. Дивися, Дарко, бо силою поведуть у поле.

— Гнате, ти ж свій. Подивися, як її висушила хвороба. Най би набралася сили. Бідкається — сильно болить голова.

— Її болить голова, мене — срака, слабість у нас їднака, — і сідав до столу. Дарка шаруділа в закамарку, діставала плящину, смажила яєчню, пригощала. Три роки могоричила, щоб не взяли на цугундер і не заповторили до рейху.

Як поперли німчаків од Волги, в село прибув їхній пересувний шпиталь. Розташувався в колишньому графському маєтку, до війни в ньому вирувала сільськогосподарська школа. Поранених возили туди, як снопи до молотарки. Лікарі збивалися з ніг. А тут ще сані-тарів погнали на передову, бо геть кепські справи на фронті. Замість — брали місцевих. Ліпше бути вдома, ніж поневірятися на чужині.

Дійшла черга до Стафійки. Як дізналися, що вчилася на лікаря, призначили сестрою. Працювала в зміні хірурга Еріка, родом з Відня. Колись туди його дідусь переїхав з Кракова.

Стафійка сподобалася Еріку. Ще неодружений, на три роки старший від неї, до війни закінчив університет, мріяв стати нейрохірургом. Ніколи на підлеглих не підвищував голос, зовсім не такий, як німці. Навіть сільським допомагав. Швидко зрозумів мову. Вони спілкувалися. І хоч війна — молодість взяла своє. Ерік почав проводжати дівчину додому. Та їхньому коханню приходив край.

— Що будемо робити? — питав. — Через два-три тижні шпиталь передислокують. Ти поїдеш зі мною. Дам знати батькам і відправлю тебе до Відня. Побачиш, який він красень.

— Мені без тебе краса не потрібна. Та й маму одну не покину.

Як фронт наблизився, зворушилися партизани. Під час бою поранили командира загону. Необхідно витягти кулю. Та де взяти хірурга? Комусь з місцевих дійшло: в шпиталі працює Стафійка. Там лікар-австріяк ходить до неї, певно, влюбився.

Ввечері прийшли до дівчини. Стафі-йка занервувала, очікувала Еріка. На ґанку зарипів сніг. Дзенькнула клямка. Він зайшов, побачив чужих людей і не злякався. Привітався. Стафійка повідомила, що хочуть ці люди. Ерік не відпирався. Навідався до шпиталю, узяв сумку з інструментами і повернувся до Стафійки. За городами їх очікували сани. Вони поїхали в далеке урочище. При лампі витяг кулю, залишив бинти й вату для перев’язок.

Уранці попередив:

— В обід нас будуть відправляти на захід. Збирайся. Поїдеш зі мною.

— Ні. Маму не покину.

— Тоді тікай, бо заберуть силою…

Невдовзі прийшли «свої». Шарпали жінок, що працювали у шпиталі. Особіст кричав на Стафійку, стукав кулаками по столу:

— Чому помагала ворогам? Від кого носиш плід? — і тикав пальцем їй у живіт. — Від німця?

— Він австріяк. Ризикував і врятував партизанського командира.

— Де той партизан?

— Звідки знаю? Десь на дорогах війни...

Весною народився Павлик. Як підріс, дражнили німцем. Хлопчик плакав, питав:

— Мамо. Де мій тато?

— Десь загубився на війні. Виростеш — знайдемо.

Ще одне турбувало Стафійку. Ніяк не могла поновитися в інституті. Хтось написав туди: допомагала ворогам.

Їй порадили: звернися до штабу партизанського руху. Після звільнення території командири звітували про боротьбу своїх загонів. І таки надійшла відповідь: командиру Півтораку робив операцію австріяк. Одразу щезли перешкоди. Довчилася рік, стала хірургом. Добру практику пройшла біля Еріка.

Згадувала його щодня. Лиш глипне на Павлика, в очах поруч дитини Ерік стоїть у зажурі. «Видно, не має щастя. Чи сам його не знайшов, чи воно йому не здибалося? Чи, може, тут на Україні залишив?». Тому й не стригла очима врізнобіч, не звертала уваги на залицяння: «Не витрачай дарма час. Шукай іншого чоловіка!».

Павлик пішов до школи. Стафійка розквітла, як півонія. Тільки не було щастя.

Одного разу син запитав:

— Мамо, наш клас їде до Києва на екскурсію. Ти мене відпустиш?

Стафійка поміркувала:

— Сину, давай удвох поїдемо до столиці.

— Дочко. Купи мені там тернову хустку, таку, як у нашої головихи. Хочу вив’язатися на Зелені свята. Хіба я гірша за неї?

— Добре, мамо.

Вже сідали на автобуса, а Дарка кричала услід: «Доню! Не забудь за хустку».

У суботу і в неділю обійшли музеї, Лавру. До відходу потягу був час, і зайшли в ЦУМ за хусткою. Вибрали хустину яскраву, з червоними розводами. Раптом Стафійка перевела очі на людей, що стояли біля вітрини із сувенірами. Наче обпеклася ними, ніби глипнула на розжарене сонце: «Такого не може бути!».

Глипнула ще раз, потім знову. Взяла за руку Павлика і зайшла з іншого боку. Дивилася і не могла надивитися: «Він. Це він, він».

Чоловік відчув, що хтось його розглядає, зиркнув у її бік і наче застиг. Очі йому затягував гарячий і солодкий туман. Він дістав носовичок, протер їх, подивився на жінку і зробив крок уперед.

— Вибачте, пані…

— Стафійка, — проказала і усміхнулася.

Він кинувся до неї, обіймав, обоє заплакали, а Павлик стояв, не знав, що робити — чи теж плакати, чи сміятися.

— А це хто? — запитав Ерік.

— Павлик. Твій син. Я ж йому казала, що знайдемо тебе.

— Я тут на симпозіумі. Писав тобі багато разів. Але приходила одна й та ж відповідь: адресат вибув. Оце зібрався їхати в твоє село. Зайшов купити подарунки.

— Я теж мамі купила тернову хустку. Ти одружений?

— Ні. Усі ці роки я жив лише тобою. Ви тепер вже побачите мій Відень.

— Але чи пустять?..