Світлими дорогами пам’яті

Згодом той день ми приємно, з посмішкою згадували у квартирі Нінель Григорівни на вулиці Семінарській (виявляється, вона до подробиць пам’ятала те представлення-знайомство). А запросила мене телефонно, щоб подарувати книгу спогадів про Івана Івановича Рядченка. Виходила ж я (ні, летіла на крилах) з четвертого поверху з книгами поезії та прози мого улюбленого письменника. Я декілька разів була на його презентаціях, чула, як він стримано, без афектації читав свої поезії, у залі завжди стояла тиша, здавалося, що навіть подихом, незначним рухом слухачі боялися порушити її. Дуже люблю й знаю напам’ять багато віршів: він неповторний у мариністиці, у поезіях про матір і кохану, про нашу Одесу, а в його прозових творах ціную романтичну лірику й магічну силу слова.

У 2004 році, коли вийшла моя книжка «Пам’ять і слово», Нінель Григорівна запропонувала співробіт-

никам тоді Іллічівської (сьогодні — Чорноморської) бібліотеки ім. Івана Рядченка після презентації та зустрічі з читачами номінувати це видання на премію його імені. Книжка і я як автор отримала диплом.

За святковим столом на честь 50-річчя чоловіка Нінель Григорівна, виголошуючи тост, іронічно зауважила, що дружинам поетів треба було б рік подружнього життя вважати за два. А в кінці тосту попросила ювіляра: «І все ж таки: не ставай ідеальним!». І не раз у спілкуванні згадувала слова першого президента Академії наук України В.І. Вернадського: «Прожив багато років із дружиною душа в душу й думка в думку». Чи всім це вдається?

3 червня 1997-го (страшно подумати: вже більше 20 років тому) Іван Рядченко зустрічав ранок із посмішкою, жартував, а за декілька хвилин дружина вже викликала «швидку»… У листі-співчутті знаний поет Дмитро Павличко (разом навчалися на філологічному факультеті Львівського університету, а потім зустрічалися в Києві, в Москві, в Одесі…) написав: «Я розумію Твоє горе. Іван повинен був ще жити. Він не дожив свого строку. Але краще не знати, що таке смерть від старості. Ще римляни казали: «Щасливий, хто вмер молодим!».

Отож хочу розповісти про неординарну жінку, колегу-викладача філологічного факультету ОДУ — ОНУ ім. І.І. Мечникова Нінель Григорівну Рядченко. Її життя — приклад доброти і благородства.

Народилася Нінель Дихтенко 4 червня 1930-го в смт Чутове на мальовничій Полтавщині, в сім’ї службовців. Вона не раз підкреслювала, що їй поталанило народитися саме в сільській місцевості, бо бачити та відчувати чарівність природи, спостерігати за зоряним небом над головою краще в селі-селищі. Батько — Дихтенко Григорій Каленикович — був тоді секретарем райкому комсомолу. Мати — Поліна Петрівна — працювала фельдшером.

Нінель росла допитливою дівчинкою. В автобіографії, написаній у 1961-у, читаю:

«Вчитися почала в 1938 році в м. Харкові, в 3-й залізничній школі. У 1941 році разом із сім’єю була евакуйована в Киргизію, в м. Фрунзе: закінчила там 4 і 5 класи середньої школи. У Харків повернулися одразу після його звільнення, у жовтні 1943 року. Мати та батько були на партійній роботі.

У 1945 році була прийнята в комсомол комсомольської організації середньої школи №17. Була комсоргом класу, потім членом комітету комсомолу школи.

У 1947 році батька призначили секретарем Львівського міськкому партії, і сім’я переїхала до Львова. Там закі-нчила середню школу №21 у 1948 році».

Вступила на російське відділення філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка, де й познайомилася з Іваном Рядченком, який вчився на четвертому курсі філфаку. «Наше сімейне життя почалося в липні 1949 року, і прожили ми разом 48 років», — згадувала Нінель Григорівна.

У 1950-у молоде щасливе подружжя переїхало в рідне місто Івана Івановича Рядченка Одесу, яка стане найзатишнішою їхньою гаванню.

Тут Нінель Рядченко продовжила навчання на третьому курсі філологічного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова.

14 вересня 1952-го у сім’ї народився одесит у другому поколінні, потомок запорозьких-чорноморських-кубанських козаків Сергій. Пам’ятаю його, студента РГФ, елегантного юнака, з м’якою посмішкою. На РГФ, як і на філфаці, у мої студентські роки хлопців було мало, тому ми десь зустрічалися-перетиналися: чи то в актовій залі головного корпусу університету, чи в читальних залах… Нінель Григорівна подарувала мені першу книжку Сергія «Время мира» (М.: Молодая гвардия, 1986). Повісті та оповідання читалися дуже легко, вони були якісь особливі, я одразу сказала про це своїй колезі, бачила з виразу її обличчя, що вона дуже гордиться своїм талановитим сином.

Сергій Рядченко закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів Держкіно СРСР. Викладав англійську мову, працював на Близькому Сході. Освоював тайгу на

р. Зея, працюючи в 1974-у в будівельному загоні. Іван Іванович написав тоді вірш «Сын домой вернулся из тайги». Маю і збірник поезій Сергія Рядченка «Приземление». Роман «Суббота для человека» я побачила у видавництві-офісі Андрія Вовка, де 2015-го з’явилася й моя книжка «Пам’яті світле джерело». Прочитавши, пораділа за Сергія Івановича.

У 1953-у Нінель Рядченко з відзнакою закінчила росі-йське відділення філфаку. Як краща випускниця факультету була рекомендована вченою радою в аспірантуру. За час навчання в ній склала кандидатський мінімум і написала дисертацію на тему «До питання про зв’язок розвитку лексики з історією народу. Російські грошові назви».

Після закінчення аспірантури залишилася на кафедрі.

З юності мала організаторські здібності, брала активну участь у громадській роботі, поєднуючи її з науково-педагогічною: редагувала курсову студентську і факультетську газети, філфаківський «Науковий бюлетень».

Корифей вітчизняного мовознавства Назарій Іванович Букатевич (1884—1984), очолюючи кафедру росі-йської мови, розпочав дуже важливий напрям — збирання матеріалів для словника російських говірок Одещини. В області було 36 сіл, де жили вихідці з південних губерній Росії. Вони переселилися звідти наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. й зберегли діалектне мовлення у відриві від материкового масиву південноросійського наріччя, в умовах багаторічного іншомовного оточення. Ця робота увінчалася виходом «Словаря русских говоров Одесщины» у двох томах (Одеса: Астропринт, 2000 — 2001). У підготовці зібраної лексики до друку, в укладанні словника взяли участь кілька поколінь викладачів кафедри, в тому числі й Нінель Григорівна Рядченко.

У 1966-у після захисту дисертації з нумізматики її було рекомендовано на посаду доцента. Коли ж у 1968-у постала кафедра загального й слов’янського мовознавства почала працювати там. Викладала «Вступ до мовознавства», «Загальне мовознавство» та низку спецкурсів, зокрема «Про зв’язок розвитку мови з історією суспільства».

У 1974 — 1975 роках Н.Г. Рядченко — викладач кафедри російських досліджень Лідського університету (Велика Британія), а у 1978-у — 1980-у — старший методист Гаванського філіалу Московського інституту російської мови ім. О.С. Пушкіна (Куба).

У доробку доцента Н.Г. Рядченко публікації, присвячені різним аспектам мовознавства. Вона успішно працювала над розробкою кафедральної наукової теми «Топонімія Північного Причорномор’я». Результат — статті, надруковані в колективних монографіях «Топонімія північно-східної Одещини» (1973), «Топонімія південно-східної Одещини» (1979), «Гідроніми нижнього Подністров’я» (1981), брала участь у науково-теоретичних та практичних конферен-ціях.

Марія Максимівна Фащенко в статті «Світло пам’яті» до книжки «Воспоминания об Иване Рядченко» тепло згадує:

«Незабутні дні, незабутні зустрічі. А їх було безліч, адже більш ніж чотири десятки років ми зустрічалися з Рядченками з приводу і без приводу, в особливі дні й будні. Відзначали спільно всі державні і сімейні свята, вихід книжки, приїзд чи від’їзд когось.

Особливими були зустрічі вчотирьох — Ваня, Неля, Вася і я. Вони були бажаними й радісними… Коли я сьогодні думаю про ці зустрічі, то перше, що пригадується, — це безтурботна веселість. Господарі були усміхнені і щирі, стіл гарно накритий…

Протягом 4 — 5 годин ми говорили й сміялися. Іноді сумували. Йшлося про все: про літературу та її новинки, про політику, про глобальне й дрібне. Можна було розповісти щось зі свого життя: атмосфера абсолютної невимушеності і розкутості спонукала до спогадів і багатослів’я… У наших розмовах майже не було нарікань на когось чи щось — існували тільки добро і приязнь, хоча в житті було всяке».

У статті «Пол века дружбы» до книги спогадів «У вінок пам’яті про Василя Васильовича Фащенка» Нінель Рядченко хвилююче писала:

«Наша дружба длилась почти пять десятилетий. Познакомились мы еще в студенческие годы и как-то сразу подружились, хотя учились на разных курсах и даже на разных отделениях филфака Одесского университета…

Собирались вчетвером у нас на Пироговской или у них — сначала в Ботаническом саду, а с 1964 года во Втором Пролетарском переулке, — о чем только мы ни говорили. Над нами витал дух Антуана Экзюпери с его «роскошью человеческого общения». Василий Васильевич не переставал радовать нас своей эрудицией и глубиной убеждений. Иван Иванович читал хорошие стихи, иногда свои, чаще — других поэтов. А больше: слушал. Он сполна обладал этим редким среди людей нашего времени даром. С истинным наслаждением мы слушали колоритные рассказы Марии Максимовны. Сюжеты были самые разнообразные: о детстве в Бессарабии, об отце, который погиб на войне в 1945 году, и об их общей привязанности к лошадям… Сережа как-то заметил, что Мария Максимовна как мастер устного рассказа гораздо талантливее Ираклия Андроникова…

Среди многих тем, которые мы обычно обсуждали, значительное место занимали творчество А. Довженко и его драматическая судьба. Чаще всего эти разговоры велись на кухне у Фащенков. Поэтому мы ничуть не удивились, когда Второй Пролетарский переулок был переименован и стал улицей Довженко, это явилось логическим завершением наших споров. А Марии Максимовне ничего не оставалось, как защитить диссертацию о синонимии в творчестве Александра Довженко.

Отзвуки тех далеких лет нахожу теперь в памятных надписях на книгах, которые дарили друг другу их авторы».

Наскільки глибоко психологічно написані спогади, з тонким гумором і теплом, по-людяному, по-дружньому, з любов’ю до близьких, рідних людей.

Нетрадиційно Нінель Григорівна написала і заяву про звільнення: «Все своє 45-річне трудове життя я провела в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова… Завершуючи 1999—2000 навчальний рік, я вирішила звернутися до ректорату з проханням звільнити мене з посади доцента за власним бажанням у зв’язку з необхідністю віддати зараз весь мій час і всі мої сили упорядкуванню творчої спадщини мого чоловіка — письменника Івана Рядченка».

Нінель Григорівна зібрала й видала посмертний збірник віршів чоловіка та «Воспоминания об Иване Рядченко…».

Усі, хто знав нашу філологиню, кому пощастило говорити з нею про науку чи й просто про маленькі життєві справи, ставали багатшими від щедрості людини, жінки, колеги… Нінель Григорівна Рядченко була наділена мудрістю, добром, талантом слова…

Любов ІСАЄНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.