Делятин. Таємничий і несподіваний

Моя мама (1924 р.н.) сиділа з Пепіною за однією партою в державній польській семикласній школі Делятина. Згодом Пепіна вступила до єврейської гімназії в Коломиї, а мама — до української гімназії в Станіславові. У війну мій стрийко (татів брат) Василь урятував їй життя. Я лікував серце після Майдану в Сербії, в карді-ологічній клініці онука Глязера. В той час пані Пепіна отримала журнал «Еврейски преглед», сербською мовою, де була велика стаття про історію її родини і про те, що від її дому, її попереднього життя в Делятині уцілів лише молитовник, який зберіг мій тато. Вона, єврейка, яка останні 70 років живе в Сербії, підписала мені цей примірник. (Андрій дістає журнал, читаю дарчий напис каліграфічним почерком, українською мовою: «На щиру згадку Андрієві Мисюку і його покійного стрийка Василя Мисюка, який мене вирятував від фашистів і навіть своє життя міг згубити. Він мене вирятував від певної смерті. Даю цей журнал на пам’ять племіннику Андрію Мисюку як вдячність його поважній сім’ї від Пепці Рістіч 9.05.14»).

Про відомих поляків, які народилися у Делятині. Фредерік Паутч (1877–1950) — видатний художник, спершу навчався на юриста в університеті Яна Казимира у Львові та Ягеллонському університеті, згодом вирішив присвятити себе образотворчому мистецтву. Закінчив Краківську академію мистецтв (1900–1906) та Академію Жульєна в Парижі. Разом з польськими художниками Владиславом Яроцьким і Казимиром Сіхульським мандрував Гуцульщиною та Покуттям, досліджував звичаї й обряди, створив численні графічні та живописні жанрові твори. Той плідний період творчості митця дослідники називають «гуцульським». Став професором Краківської академії мистецтв. І двічі — у 1931-у та 1936-у — обирався її ректором. Тадеуш Герушинський (1903–1963) — лісовод-дендролог, професор Ягеллонського університету. Ян Лопушняк (1910–2000) — актор театру і кіно.

– Андрію, колись мені від родичів та й від інших старших людей доводилося чути, що між двома світовими війнами місцеві євреї і поляки зазвичай добре знали українську мову…

– Так, є багато свідчень, що в повсякденному житті представники цих етносів спілкувалися з українцями здебільшого українською. Всі навчалися разом у польській школі, мама моя добре володіла польською та німецькою. Українська школа була лише недільна й окрема недільна єврейська школа.

У нашій школі-семирічці була така традиція. У понеділок, перед першим уроком, виходить учень-поляк посеред класу і читає вголос «Отче наш» польською, всі решта дітей стоять і моляться про себе. Іншого дня виходить хтось з українських учнів, наприклад, моя мама, і читає «Отче наш» українською. Третього дня хтось з єврейських школярів читає фрагмент з Тори, а клас молиться про себе. Не ідеалізуючи польського режиму, скажу, що такими були між звичайними людьми взаємоповага й толерантність.

Делятинський футбол — окрема історія, якій позаздрило б не одне обласне місто. В 1930-х роках тут було аж три команди — «Стшелєц» (польська), «Гасмонея» (єврейська) і «Прут» (українська). То були часи чесного футболу: за кожну з команд грали свої, місцеві, той спорт не був ще зіпсований комерцією. Місто жило футболом, безкомпромісні матчі збирали чимало вболівальників. Українська команда вигравала частіше, хоча інтрига збері-галася завжди.

Українська футбольна команда «Прут» заснована 1929 року. Ось світлина, зроблена у 1936-у делятинським фотосалоном «Фйолек». На ній — місцеві улюбленці, футболісти «Пруту», прямують з центру, де була їхня домівка, грати на стадіон. Деталі також варті уваги. Погляньмо, якими були бруківка і тротуар! Нещодавно відзначили 90-ліття делятинського футболу.

Є амбітні плани провести в Делятині (спільно з Яремчем і Надвірною) Чемпіонат світу з футболу серед української діаспори. У зв’язку з епідемією, яка накрила планету, міжнародний оргкомітет наразі взяв паузу. Але чому б не помріяти?! Уявіть собі групи: 1. Аргентина, Бразилія, Парагвай; 2. Канада, США, Австралія; 3. Франція, Португалія, Іспанія; 4.ФРН, Англія, Італія; 5. Молдова, Сербія, Румунія; 6. Україна, Чехія, Польща; 7. Казахстан, Грузія, Ізраїль.

Василь Турчиняк (1864–1939) — будівничий церков, унікальний майстер і винахідник. Звів шість дерев’яних храмів — у рідному селі Луг, а також у Ворохті, Стримбі, Верхньому Майдані, Дулібах та Грушеві (два останні — на Львівщині). Автор різьблених іконо-стасів, створив власний самобутній стиль декоративної пластики.

Був великим оригіналом від природи, філософом, мудрецем, до якого приходили за порадою зблизька й здалека. Найуспішніший прем’єр-міністр Польщі Казимир Бартель (1882–1941), який п’ять разів очолював уряд, приїжджав у сусіднє село Дора на свою віллу «Бартелівку», любив з Турчиняком побалакати про життя-буття. Майстер подарував прем’єрові філігранний макет дерев’я-ної церкви, зібраної у пляшці.

Про дивацтва Турчиняка можна почути неймовірні історії. Мав у господарстві пасіку, а ще… доглядав джмелів. У його хаті жили три ворони, яких він навчив дещо говорити. Сусідам так і запам’ятався — з вороною на плечі.

Василь Турчиняк володів даром провидіння, передбачив майбутню долю рідного села. Якось сказав своїй невістці: «Знаєш, Анно, нашого села не буде, а он там, — i показав далі в гори, — будуть великі кам’яниці. Там, де місто було, вовки вити будуть, а де вовки вили — місто буде. Розлетитеся по світу, як липове клиння, будете жадні один одного бачити, обсотають село колючими дротами, зроблять дорогу зі смоли і ніхто не зможе сюди прийти з вас».

Невдовзі, у липні 1939-го, майстер-дивак помер. Ховало його все село. Над процесією тривожно кружляла хмара вороння. А його незбагненно точне пророцтво справдилося через 11 років.

Із «золотого» вересня 1939-го в історії Делятина розпочався період трагічних подій. Радянська влада впродовж трохи більше ніж півтора року запровадила сталінські порядки, залишивши по собі криваві сліди. Під категорію «класовий ворог» у Делятині міг потрапити майже кожен з дорослого населення.

У червні 1941 року місто зайняли німецькі війська та їх сателіти мадяри (угорці). Впродовж окупації нацисти провели три каральні операції, розстріляли 2700 людей з Делятина і навколишніх сіл: 2000 євреїв, решта — українці, зокрема учасники націоналістичного підпілля.

1943-го неподалік сусіднього села Заріччя відбувся бій між військами СС і партизанським з’єднанням генерал-майора Сидора Ковпака. Радянські партизани зазнали тяжких втрат: понад 70 вбитих і сотня поранених. Загинув у бою (за іншою версією — застрелений агенткою НКВС) комісар з’єднання генерал-майор Семен Руднєв. Це був останній великий бій ковпаківців.

У 1944-у за Делятин точилися запеклі бої, він тричі переходив з рук в руки, тож від нього залишилася тотальна руїна.

Про відродження Делятина як міста вже не йшлося. Райцентром стало Яремче, яке вийшло з війни з майже неушкодженою забудовою, хоча втратило кам’яний залізничний міст — один з найбільших і найкрасивіших у Європі. Отже, по війні Делятин перестав бути містом, радянська влада зробила його депресивним, і найвагомішим чинником тут стала Зона.

Дамо Андрієві Мисюку перепочити, а я вам розповім, що воно таке — Зона.

Зона — новітній місцевий топонім. Так люди поміж собою називають надсекретний військовий об’єкт, місто-привид, яке раптом виросло посеред гір, якого не було на карті, якого ніхто не бачив, бо сховане в неширокій долині між двома гірськими хребтами. Пам’ятаєте пророцтво Василя Турчиняка, дивака з вороною на плечі? Збулося, на жаль.

У 1950 році село Луг раптово припинило існування. Лихої години нагрянули сюди війська НКВС, людей поспіхом завантажили у товарняки і депортували в південно-східні області УРСР. Луг і великі лісові території довкола обнесли колючим дротом, хати позносили бульдозерами. Нині про село нагадує частина цвинтаря та залишки садів. У Зону, на будівництво секретного підземного об’єкта, почали завозити робочу силу — ув’язнених, серед яких і «ворогів народу». Скільки було їх, бідолашних, ніхто не знає, час від часу приганяли нові партії, куди зникали попередні — невідомо, але із Зони не повертався ніхто. «Нема людини — нема проблеми». Місцевих жителів до робіт не залучали, щоб ніхто не відав, що діється за колючим дротом.

У 1970-х про Зону (а це 10 кілометрів від мого батьківського дому в Яремчі) я дещо знав. Є місто, закрите горами, посеред лісу його не видно, але воно є. Там — чотириповерхові будинки, середня школа, лікарня, магазини. З рідко відвідуваної гори Синячка (1402 м) видніється невеликий фрагмент того міста. Там — засекречена військова частина, московського підпорядкування. Знав, що у них поштова адреса «Івано-Франківськ-16», що солдатів звідтіля ніколи не випускали у звільнення, а офіцерів бачили рідко, що форму носили авіаційну, що контакти з місцевим населенням їм заборонялися.

Пам’ятаю, як з-понад Зони інколи зі страхітливим гуркотом злітали реактивні винищувачі: шибки в хаті здригалися, кури з жахом розліталися, вівчарка ховався в буду. Було дві версії: одна — що там підземний аеродром, інша — що в Зоні добувають уранову руду. Ходили чутки, що рівень радіації в околицях в рази перевищує норму. Івано-Франківська область до кінця 80-х справді була закритою для іноземців, навіть живих поляків я вперше побачив у Львові у 15-літньому віці. Ще у 1950-х зі станції Делятин у Зону проклали залізницю. Тато розповідав, що нею до секретного об’єкта й назад іноді, переважно вночі, йшли состави з пасажирських вагонів, зі щільно заштореними вікнами, інколи — вагонів-рефрижераторів. Також пам’ятаю, як в часи повального радянського дефіциту, наприкінці року, в Яремче приїжджала вантажівка з їхнього воєнторгу і з неї продавали мандарини, апельсини, лимони. Черга стояла довжезна і звивиста. Цитруси, які в дитинстві вдавалося їсти раз у році, звісно, здавалися ароматнішими й соковитішими за теперішні: «какую страну потеряли!». І важливо: про Зону якщо й говорилося, то пошепки, навіть не з усіма друзями.

Такою Зона уявлялася ззовні. Якою вона була насправді, з’ясувалося аж усередині дев’яностих. І то не все.

Найперше — обидві версії, які побутували поміж місцевими, виявилися хибними. Не аеродром і не уранові рудники, а — Центральна база зберігання ядерної зброї. На місці знищеного села Луг у першій половині 1950-х почали будувати військове містечко закритого типу «Об’єкт 711» (в/ч №51989), який отримав назву «Івано-Франківськ-16».

У 1950 році Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про створення так званих центральних баз зберігання ядерної зброї (рос. абревіатура — ЦБХ ЯО), які здійснювали б складання (монтаж) і зберігання ядерних боєприпасів (ЯБП), виготовлених промисловістю. Першими ЦБХ (дивіться номери об’єктів) у цьому списку були (мовою оригіналу): «Объект 711» Ивано-Франковск-16 (в/ч 51989); «Объект 712» Симферополь-10 или Феодосия-13 (в/ч 62047); «Объект 713» Новгород-18 (в/ч 71373); «Объект 714» Можайск-10 (в/ч 52025)».

Якщо пояснити доступно, то «Об’єкт 711» був не просто складом, а насамперед унікальним високотехнологічним виробництвом. Атомну бомбу не виготовляли на якомусь одному підприємстві. Сюди надходили компоненти з різних серійних (номерних) заводів Союзу, а тут (у Делятині!) відбувалася «окончательная подготовка ядерных боеприпасов к боевому применению», тобто з них складали атомні бомби, готові до застосування, одні з перших у СРСР, тут їх зберігали або відправляли далі за призначенням (наприклад, у місто Стрий Львівської області, де був аеродром дальньої аві-ації і базувалися стратегічні бомбардувальники Ту-4, згодом — ТУ-16). Гонка озброєнь між СРСР і США набирала обертів, ядерна зброя з роками ставала дедалі досконалішою та руйнівні-шою. На об’єкті збирали ядерні ракети різних типів і призначень, а ще сюди звозили з секретних військових частин південного заходу СРСР ядерні заряди на обслуговування. Пасажирські вагони, про які згадувалося, насправді були «залізничними вагонами для перевезення ядерних боєприпасів».

Територія «Об’єкта 711» була обнесена подвійним рядом колючого дроту, внутрішнім периметром якого постійно курсували озброєні патрулі. Найновіші системи сигналізації, прожектори, електричний струм, собаки і різні хитрі пристосування. На огорожах — таблички: «Стой! Запретная зона! Стреляют!».

«Об’єкт 711» складався з трьох зон. Навіть щоб потрапити у першу, де жили сім’ї військовослужбовців, треба було пройти два КПП з посиленою охороною і дзотами. Друга зона була військовою частиною, а третя, технологічна, — серцем об’єкта. Вона розміщувалася у розгалужених багатокілометрових кількаярусних бетонних підземеллях з вентиляцією, досконалим регулюванням температури та вологості. Є дані, що їх проєктували фахівці Метробуду з Ленінграда.

Службу в частинах військового з’єднання проходили переважно офіцери-росіяни. Солдати-строковики також були росіяни, інколи — білоруси.

Задля конспірації над «Об’єктом 711» низько пролітали реактивні літаки, які заходили на дозвуковій швидкості із заходу, з боку гір, а неподалік містечка різко прискорювалися до надзвукової швидкості. Це імітувало злітання літаків з «прихованих гірських аеродромів» та підкріплювало легенду належності військових частин «Івано-Франківська-16» до військово-повітряних сил. Ймовірно, з цією ж метою на території житлової зони був встановлений на постаменті корпус реактивного літака. Цей літак добре видно на усіх супутникових знімках.

Листи сюди надходили за адресою: м. Івано-Франківськ-16, вулиця Авіаці-йна, будинок №… (хоча до міста Івано-Франківська звідси — 60 км). Тутешня десятирічка мала офіційну назву «Московська середня школа №131» і підпорядковувалася міністерству освіти РРФСР. Дошкільнята ходили в типовий дитячий садок, також московський.

Військовий госпіталь (в/ч 14433) мав терапевтичне, хірургічне, інфекційне та акушерсько-гінекологічне відділення, поліклініку й аптеку.

У першу зону допускалися вільнонаймані делятинці — працівники з обслуговування житлового фонду (КЕЧ), воєнторгу, ремонтно-механічних майстерень, середній та молодший медичний персонал. Потрапляли сюди на роботу люди з ідеальною біографією, після ретельної перевірки в «органах».

Постачання у місцевому воєнторзі було московське, й навіть краще — без московських черг. Містечко з населенням понад дві тисячі мало шість магазинів, кафетерій, «Кулінарію», офіцерську їдальню, кафе «Пілот», пивний бар. Тут не знали, що таке дефіцит. У гастрономі, крім повсякденного молочного, м’ясного і рибного асортименту, фруктів, овочів, кондитерських виробів, консервів, бакалії, вільно продавалася чорна ікра та чимало інших делікатесів, елітний алкоголь — продукти, про які люди по той бік дроту й не здогадувалися. Якісне модне імпорт-не взуття та одяг для дітей і дорослих також були нормою. Багатий книжковий магазин, у тому ж приміщенні — відділ побутової техніки, де всього було вдосталь.

Для занять спортом — стадіон і плавальний басейн. Улітку діти оздоровлювалися в піонерському таборі. При будинку офіцерів працювали бібліотека та дитяча музична школа. Тричі на тиждень демонструвалися кінофільми, а по суботах — дискотека.

Ось такий острівець щастя й достатку, обнесений колючими дротами під напругою, — радянська мрія, збудована на людському горі вигнаних з дому селян Луга та кістках замордованих зеків-будівничих, ложка меду на пороховій ядерній бочці.

(Далі буде)

Володимир ГЕНИК.
Одеса — Делятин — Одеса.