«Людина — то серце живе»

Кілька років працював в обласній газеті «Чорноморська комуна» (так тоді називалися нинішні «Чорноморські новини») власним кореспондентом групи районів, а потім, на клопотання партійних і радянських органів, повернувся в Комінтернівський (нині Лиманський) район, де був заступником редактора, редактором «Слави хлібороба».

У 1998 році заснував, редагує і видає літературно-художній та історико-публіцистичний журнал «Зоря вечорова» (тепер — літературно-публіцистичний альманах). Написав і видав низку художніх та публіцистичних книжок. За збірку публіцистики «Україна в серці моїм» отримав літературну премію Фонду Воляників-Швабінських. Зібрав матеріали, упорядкував і видав книгу «Українська Повстанська армія — шлях до визнання», авторами статей якої є сам упорядник та мешканці Лиманського, Березівського, Миколаївського районів і міста Одеси.

Мешкає в Доброславі.

Я поліг у Пісках...

Я поліг у Пісках,
Як весна безсоромно буяла,
Й на Волині моїй
Захлинались в гаях солов’ї.
Тільки я їх не чув...
Вірні друзі мене поховали
І хреста встановили
На скромній могилі моїй.
 
Моя мамо, не плач,
Не тужи і не край свого серця.
Так судилось мені —
Хтось же мусив тебе захистить,
Хтось же мав за Вкраїну
Стати з ворогом в лютому герці,
Хтось же мав нас оплакать,
І хто ж би це був, як не Ти?
 
Скільки нас полягло
В Іловайську, Широкинім, Сніжнім,
Скільки вірних синів
Прийняла українська земля!
І з бездонних Небес
В нас вдивляється поглядом ніжним
Мати Божа — Заступниця,
Нас береже іздаля.
 
Я загинув під Щастям,
А може, згорів в БеТееРі...
Впали тисячі нас,
Хоч і кожен, що мусив — зробив!..
Не розкажуть про це
У брехливому телеетері
«Пригодовані» прес-
Офіцери з бездарних штабів.
 
Ворог лупить вогнем,
А над нами наказ: «Не стріляти!
Перемир’я у нас!»/
І немовби й війна — не війна,
А сафарі, де нам
Лиш безмовно і тупо вмирати,
Аби випити чашу
Ганьби і неслави до дна.
 
Мене ворог убив,
Як плелись «перемирні» наради.
Я від кулі упав,
Не склепивши по смерті повік,
Чи розкинувши руки,
Від пекельної зливи із «градів», —
Я звалився навзнак,
Задивившись у небо навік...
 
Я повсюди лежу,
В зритім полі, в руїнах, в могилі...
І колись мій синок,
Що народжений місяць тому,
Запитає про батька:
«За що у бою він загинув?».
...Мої друзі близькі
Не знайдуть, що сказати йому...
 
Я умер за чужі
«Мирні плани» і марні надії,
За Донбас «особливий» —
Прощення злодійській «братві».
Не за славу і честь,
Не за рідну Волинь чи Поділля.
Я умер за ганьбу —
Віддавати Вкраїну Москві...

Цей вірш написаний під враженнями від розповідей бійців — захисників України. Частина з них була надрукована в журналі «Зоря вечорова» 2015-2016 рр.

Моє рідне село

Десь в карпатськім краю,
Під високим смерековим небом,
Яблуневе гілля
Поміж хат білопінно сплелось…
Я до тебе іду,
Все життя пориваюсь до тебе,
Моє рідне село.
        Моє рідне село.
 
Я несу крізь роки,
Проживаючи знову і знову,
Свою радість і біль,
Свою пам’ять щемку і свій сум.
Свої вдячні думки,
Моє рідне село калинове,
Я до тебе несу.
        Я до тебе несу.
 
Образи в рушниках,
І свічки перед ними палають,
Мов священний вогонь, —
Оберіг від хвороби й біди…
Теплі мамині руки,
Що втоми й спочинку не знають, —
У душі назавжди.
        У душі назавжди…

Брати

Повмирали брати.
Полишили цей світ молодими.
Повмирали брати,
Від гризот постарівши земних.
Від тяжкого буття,
Від виснажної праці щоднини.
Їх ніхто не беріг —
І ніхто не згадає про них.
 
Їм не били «чолом»,
Не возили в начальницьких автах.
Їм не били «чолом»,
І в газетах не славили їх.
Вони просто були —
Не генсеки і не космонавти —
Від землі і від плуга,
Від рук мозолястих своїх.
 
Вони стали життям,
Як планету стрясали двобої.
Вони стали життям,
Як народами правило зло.
Як людина — ніхто.
А ніхто — не буває собою, —
Лиш в безликій юрбі.
Лиш в безтямній покорі.
            «Чолом».
 
Хто коритись не вмів,
Тих ламали єжови й вишинські, —
Щоб любили катів,
І чужих, і «своїх» же таки.
Щоб худобою був
Волелюбний народ український,
Щоб ходив у ярмі
Ще хутчіш, як в минулі віки.
 
Повмирали брати.
Заповіли живим:
        не забути!
Бо людина — не «гвинтик».
Людина — то серце живе.
То душа неозора,
Як пісня, як воля здобута.
...Повмирали брати.
А надія і досі живе.

Балада про собаче життя

Пронизливий вітер по вулицях свище,
жбурляє дощем, до кісток пробирає.
На мокрій бруківці, немов румовищі,
від голоду й холоду
           пес помирає.
 
Колись він стрибав
у хазяйських хоромах,
на задніх служив, і ніколи не зрадив.
Та от постарів, підупав на здоров’ї —
то й вигнали геть.
           І нема на те ради.
 
Оглух, змиршавів і погано став бачить,
і вибився з сил, і харчів не дістати...
Він людям простив свої кривди собачі
і ліг на бруківку,
        щоб більше не встати.
 
Над ним нахилилася в дранім лахмітті
така ж, як і він,
         вічно гнана й бездомна,
колись молода і «найкраща у світі»,
а нині жебрачка —
        вкраїнська мадонна.
 
(Нема їм числа в Україні. А скільки
мадонн українських розсіяно в світі,
що долю свою
        за нещасні копійки
людцям продають? І ніхто не в одвіті
 
за це у державі. У нашій Вкраїні,
де ницість і підлість,
цинізм і байдужість
чеснотами стали — і вчора, і нині
нас долі людські вже хвилюють
            не дуже...)
 
Розхристаний вітер розшарпує душу,
обличчя січе, молоде й необачне.
Й не знати, чи падають краплі байдужі,
чи котяться сльози
           на долю собачу.
 
Їй стрілось колись це створіння     нещасне,
з очима, що сумом по вінця налиті.
Останнім окрайцем ділилася часто,
і пес їй повірив.
          Готовий щомиті
 
своє показати нападнику вміння,
й до ніг господині затим притулитись...
Тепер вона тут, на холоднім камінні, —
щоб з другом востаннє теплом
            поділитись.
 
Холодна рука, наче змерзла стеблина,
бездомного пса, мов дитя, укриває.
В очах його туга і біль.
            І провину
жебрачка за всіх перед ним відчуває.
 
Біжать перехожі у справах, як завше,
і бранців недолі старанно минають,
сховавши обличчя, і очі сховавши —
«Не бачу».
        «Не чую».
        «Нічого не знаю»...
 
...Розсунулись хмари.
Птахи в піднебессі.
Дорослі сміються, і діти гасають.
На мокрій бруківці,
        в мільйонній Одесі,
мов свічі тонкі,
        два життя загасають...

Сповідь

…І зупиниться час.
І сховається сонце за краєм.
І з холодних небес
Відкурличуть навік журавлі.
Й зоряниця зійде
Над моїм нерозтраченим раєм,
І народяться діти
На вічній вкраїнській землі.
 
Бо невтримне життя
Все по колу,
    по колу,
        по колу, —
І немає часу
Озирнутись, спинитись на мить…
І нових дітлахів
Поведуть їхні мами до школи,
І продовжать мене
Мої внуки.
        Та серце щемить,
Що так мало тепла
Я віддав моїм рідним і близьким,
Що так мало беріг
Моїх відданих друзів колись…
Студеніють дощі
На осінньому зжовклому листі,
Мов прощальне «Бувай!»
З юних весен,
    що в долю сплелись.
Я любив і страждав,
Я від щастя злітав, мов на крилах,
До вершин сонцесяйних —
І падав в безодню журби…
Від розпуки німів, —
І мертвіла душа обгоріла,
Й запікались на серці
Неправди криваві карби.
Я вдивлявся малим
У єдину в родині світлину,
І не знав ще тоді,
Чому тата із нами нема.
Як підріс — полетів би,
Снігами
    побрів би,
             полинув
У той край непривітний,
Що ймення йому — Колима…
Я рубав би тайгу,
Я б скажені долав буревії,
Я в горлянки вчепився б
Вартовим, щоби тата звільнить…
Але мама сказала:
— Мій сину, немає надії.
Твій вітець «завинив»:
Не схотів у комунії скніть.
 
Тисячі їх вночі
Повезли у сибірські морози,
У тайгу непрохідну,
У шахти і на рудники —
Щоби більше ніколи
Не стали на отчім порозі,
Щоб навчились любити
Совітських «вождів» —
            на віки.
…І минали літа,
І сплітались в безмовному герці
Материнські слова —
І чужинська брехня на брехні.
Та щоразу мені
Так тривожно стискалося серце,
Коли чув, як кричить
Паротяг у нічній далині…
 
Я, бувало, минав
Без уваги людей сумовитих,
Що стрічались мені
На життєвому довгім шляху.
Не подав їм руки,
Не поглянув у душі відкриті,
Не розрадив у горі,
Не вислухав сповідь глуху…
 
Я не завше беріг
Кожну Богом даровану днину,
І не завше спішив,
Щоб ступити на мамин поріг.
Все здавалось мені:
Я ще встигну.
    Я встигну.
            Я встигну!..
Та виходить — не встиг
Повернутись з далеких доріг.
 
В рідну хату вернув —
А вже мами на світі не стало.
І спливає свіча,
Мов скупа чоловіча сльоза…
Від незлагод тяжких
Мої старші брати повмирали, —
А про те, чим живу,
Я їм так за життя й не сказав:
Що неправді і злу
Не служив я ніде і ніколи,
Що хребта не згинав
Перед «сильними світу цього»,
Що за «шмат ковбаси»,
Як писав наш Тарас мудрочолий,
Не продав свою честь,
І не вигасив
        серця вогонь.
Та печуть мені кривди,
Колись заподіяні мною
Вірним друзям і тим,
Що любили такого мене.
Я також їх любив.
Та якоюсь легкою любов’ю,
Ніби знав наперед:
Все мине.
      Все мине.
            Все мине…
Все й минуло.
Мов сон.
Все немов перейшло стороною.
Наче птаство у вирій,
Роки за роками летять…
Пропливають хмарки
В високості одна за одною —
Сивих літ сторінки,
Закарбовані в Книзі Буття…
…І зупиниться час.
І немов запече біля серця.
Й навесні зашумлять,
Защебечуть зелені гаї.
Проростуть у житах
Синьооких волошок озерця, —
Мов життя торжество.
І мов помисли
        чисті
            мої.