Делятин. Таємничий і несподіваний

А в інший бік, направо від дороги і ріки — ліси у горах, гори у лісах, які не перериваються до Зеленої, Грофи, Сивулі і далі через Словаччину аж до Шварцвальду. Суцільний Чорний ліс. Ним треба вміти йти, обминаючи дрібні населені пункти».

Про історію містечка розповідає засновник місцевого краєзнавчого музею Андрій Мисюк. Разом з ним оглядаємо неочікувано багату експозицію. Музей розміщений в історичній будівлі. Це вілла, яку на початку ХХ століття збудував тутешній адвокат, посол австрійського парламенту Микола Лагодинський. Нам поталанило з гідом, бо він ще й неабиякий опо-відач:

– Первісні люди почали освоєння теренів сучасного Делятина 35-40 тисяч років тому. 15 їхніх стоянок відкрив й описав дослідник Михайло Клапчук (про нього буде окремо. — Прим. авт.). Виявлені також стоянки бронзової доби, яким 5–7 тисяч років. Життя тут виникло завдячуючи солі, потужні пласти якої залягають під Делятином. Сіль приманювала диких тварин, первісні люди полювали на них, їли смачне підсолене м’ясо та вдягалися у звірячі шуби. Згодом сіль стала містоутворюючим чинником.

За однією з версій, Делятин заснував римський легіонер Дейля. Через віки Делятин став містом, а 1572 року отримав Магдебурзьке право. На міському гербі Делятина зображено 10 топок солі, що свідчило про його заможність. Топка була стандартною мірою при продажу «білого золота», мала форму зрізаного конуса і важила приблизно кілограм. У Галичині топки солі на своїх гербах мали також міста Дрогобич, Калуш, Долина, але на делятинському гербі їх най-більше. Тоді ще ніхто не знав ні про Станіславів (Івано-Франківськ), ані про Надвірну, тим паче — про всім відоме нині Яремче.

Делятин потерпав від татарських набігів та кривавих шляхетських міжусобиць. Тутешньому замкові, від якого зостався лиш топонім Замчище, добряче перепадало і від татар, і від своїх. 1645 року він був зруйнований і занепав остаточно.

Будете в Делятині, підійміться на Замчище. Захекаєтеся, але отримаєте винагороду у вигляді чудової панорами на містечко з околицями, на долину Прута, сусіднє Заріччя, ближні і дальні гори на півдні й передгір’я на півночі. Там, над Делятином, на високих флагштоках тріпочуть на вітрі синьо-жовтий та червоно-чорний прапори. Пан Андрій має плани облаштувати на пагорбі оглядовий майданчик у вигляді фрагменту середньовічної вежі.

Звідки ж береться сіль? Сіль виварювали з соляної ропи, яка по-тутешньому зветься «соровиця». Ця прозора рідина виглядає як звичайна вода, та спробуйте підняти відро соровиці — воно виявиться відчутно важчим за відро води! Вміст солі у рідині — 30-35%, цілком насичений розчин. З літра ропи шляхом випаровування можна отримати 300 грамів солі. На початку ХVІ ст. селянам та міщанам було дозволено за відповідну плату варити сіль, у ХVІІІ ст. вже були солеварні, що належали багатим власникам, а також королівські солеварні, тобто державні. Відомо, що у ХVІІІ ст. на північно-східних схилах Карпат (сучасна територія Львівської та Івано-Франківської областей) експлуатували 133 джерела з соляною ропою.

Нині в Делятині є три соляні криниці. До найближчого з джерел облаштували підходи — доріжку і трап, то була ідея пана Андрія. Від музею туди можна дійти за 5 хвилин.

Місцеві мешканці й тепер користуються прадідівськими методами домашнього соління. Наприклад, сало, витримане в соровиці, ідеальне на смак: ні додати — ні відняти. Шинку, бекон чи реберця перед копченням на фруктових або букових дровах також маринують зі спеціями в соровиці.

Але продовжимо історію. Як припинилися татарські набіги і настали безпечніші часи, в містечку, розташованому на перехресті шляхів, почали селитися євреї. Перші згадки про них у Делятині датовані 1767 роком. У місті тоді проживало 87 євреїв. Це були торговці та ремісники. З єврейських джерел відомо, що в той час чимало делятинських євреїв були прихильниками лжемесії — єретика Саббатая Цві (1626–1676). У XVIII ст. Делятин був власністю графів Потоцьких, за правління яких єврейська громада отримала більше можливостей для економічного розвитку. Тутешній ярмарок був широко знаним по обидва боки Карпат, проводився щорічно, згодом — двічі на рік. Сюди з’їжджалися зі своїм крамом купці і з краю, і з-за кордону. Спочатку то був королівський привілей, потім — уряду. Ярмарок був прив’язаний до свят і тривав два–три дні. За один ярмарок продавали тисячі голів худоби, тисячі пар взуття, велику кількість тканин, реманенту, меблів з Європи, а також прянощі, колоніальні товари, венеційське та богемське скло.

Дерев’яний водогін — унікальна інженерна пам’ятка. Подібного не побачите в іншому музеї. Тут експонується його фрагмент. Не так уже й давно, під час руйнівної повені в Карпатах 1969 року, неподалік сучасної лікарні, на лівому березі струмка, який впадає в Прут, розмило фрагмент дерев’яного водопроводу, про існування якого ніхто не здогадувався. Це була сенсація. Однак тоді сенсації не віталися, тим паче ті, що стосувалися дорадянського періоду. Отже, водогін складався з дерев’яних труб, кожна — шість метрів завдовжки, з двох боків свердлена. Труби скріплені між собою металевими обручами. Водогін забезпечував питною водою центральну, густо заселену, частину Делятина. Його довжина сягала майже півтора кілометра.

Пан Андрій вважає, що вік цього об’єкта — від 300 до 500 років, але не менше 250, адже пізніше вже був метал: при Австрії (після 1772-го) використовували металеві труби й не було сенсу робити водопровід з дерева. Питаю: чи можна цієї труби торкнутися? Гід дозволяє й цікавиться: чи відчув я енергетику? Так, справді, щось є!

Австрійська доба принесла в Делятин поступ. Нова влада взялася за наведення європейського порядку у своїй найвіддаленішій провінції — Галичині. Розпочали з будівництва доріг, впорядкування забудови в містечках і селах. Сіль у Делятині почали видобувати промисловим способом, місцева солеварня, розширена в середині ХІХ ст., стала однією з найбільших в Австро-Угорщині. Її будівля мала два технічні поверхи під землею і ще три — зверху. Сіль отримували методом виварювання, виробляли від 7 до 12 тисяч тонн на рік. Використовували парові машини і потужні насоси. На одному — з фото відділ контролю готової продукції, де топки солі перевіряли на вологість і на точну вагу.

Могутнім рушієм економічного й соціально-культурного розвитку краю наприкінці ХІХ ст. стало спорудження залізниці Станіслав — Вороненка (кордон з тодішньою Угорщиною, тепер Закарпаттям), а згодом Делятин — Коломия (остання вже мала залізничне сполучення з Чернівцями). Містечко, розташоване на перехресті шосейних шляхів, стає важливим залізничним вузлом. Це стимулювало розвиток деревообробки: карпатський ліс десятками тисяч кубів почав перероблятися на місцевих лісопилках (тартаках) і вивозитися в Європу.

А ще з відкриттям залізниці долина Пруту від Делятина аж до Ворохти перетворилася на популярне місце рекреації, відоме в Галичині й далеко за її межами. Наприкінці ХІХ ст. в Делятині розвивається курортна галузь, будуються пансіонати. Сіль знадобилася й тут, але вже як лікувальний чинник. Купелевий заклад, відкритий 1910 року, мав 28 палат і був оснащений найсучаснішим обладнанням. За допомогою інгаляцій та соляних ванн лікували різноманітні недуги — легенів, опорно-рухового апарату, серцево-судинні... В одну з інгаляці-йних зал під тиском подавався розчин олії карпатської високогірної сосни (жерепу) і солі, т.зв. система Васмульта, яка на той час була передовою лікувальною технологією. За рік на курорті Делятин оздоровлювали від 3 до 5 тисяч людей.

Цісар Франц Йосиф (1830–1916) приїжджав до Делятина на початку століття. Перебуваючи тут, імператор взяв участь у закладенні костелу св. Франциска. Кажуть, що під кожен кут сипав золоті дукати та посадив чотири деревця, привезені з Відня.

В усі часи українці становили більшість населення Делятина. У поважному переліку видатних людей, пов’язаних з містечком, є кілька знакових особистостей.

Перший з них — Микола Лагодинський (1866–1919), адвокат, доктор права, народився на Тернопільщині. Заступник Івана Франка на посту голови Радикальної партії, у 1914–1919 роках — голова партії.

Лагодинський, на десять років молодший за Франка, прихильник рішучих дій, часто сперечався зі своїм більш поміркованим очільником. Одного разу Іван Франко (1856–1916), будучи проїздом у Делятині, зустрічався з місцевими, цікавився їхнім життям, читав поезії, заночував у містечку, зауважив: хоч українців тут багато, але за українство не дбають. Повернувшись до Львова, запропонував запальному товаришеві: «Поїдь туди, братчику, там нема адвоката, йди-но руш там український дух!» (таку версію розповідав Андрієві Мисюку його дід). 1900 року Лагодинський з родиною переїхав у Делятин, відкрив адвокатську контору, 1902-го збудував віллу. В його канцелярії у 1906–1912 роках проходив адвокатську практику Іван Семанюк (письменник Марко Черемшина).

Лагодинський проявив себе вмілим оборонцем на судових процесах. Був людиною діла: українське громадське та політичне життя завирувало, «рушив дух!» — заснував у Делятині ощадно-кредитове товариство «Руська каса», «Січ», очолював повітові філії товариств «Просвіта», «Сільський господар», «Руська бесіда». Лагодинський так рушив Делятин, що у 1907 та 1911 роках делятинці й мешканці сусідніх повітів двічі обирали його послом (депутатом) австрійського парламенту, очолював там радикальну фракцію Українського парламентського клубу. Від 1913-го — посол (депутат) Галицького крайового сейму ради. У період Західноукраїнської Народної Республіки — делегат Української національної ради ЗУНР, суддя польового суду начальної команди УГА.

Микола Лагодинський помер навесні 1919-го в у віці 53 років — не пережив потрясіння, що Україну розділили поляки та совєти, помер молодим, бо боліло йому за Україну. Похований у Делятині, який став йому рідним.

* * *

У Першу світову стараннями «бравих солдатушок» російського генерала Брусилова злетіли у повітря Медвецький залізничний міст-віадук, вокзал, солеварня, згоріло більшість будинків у центрі, знищена міська інфраструктура.

Перерва на прекрасне. В музеї зібрані зразки декоративно-ужиткового мистецтва Делятинщини. Я натякав, щоб за браком часу цей розділ проминути, але пан Андрій наполіг, що поспішати не варто, й прочитав блискучу лекцію чи конспект-шпаргалку, називайте як хочете, про суть народного мистецтва, ілюстровану фотографіями початку століття, де місцеві мешканці працюють. Ось її фрагмент:

– Акцент зробимо на світлинах, де задокументовано, як гуцулки й гуцули ходили до роботи — у вишиванках! Вишиванка була робочою, повсякденною і святковою. Це не можна оминати, адже орнаментика та філософія краси — то велика штука, як на Гуцульщині, так і в Україні загалом. Українці мали філософію краси, допоки її не вибили з їхньої свідомости «визволителі».

Далі оглядаємо предмети побуту:

– Навіщо орнаментика на жорнах? Щоб це борошно мололося з Богом. Ці жорна старезні, мають кілька сотень років. Орнаментика на флязі — щоб вода зберігалася свіжою. Орнаментика на ложці — щоб готувалася смачна страва. Орнаментика на хлібниці, навіть там, де її не видно, — щоб хлібові добре було. Орнаментика на веретені, хоча воно й покрите вовною, але там є тоненьке різьблення, сутність тієї роботи така, що вовна спочиває собі на художньо оздобленому патикові, а не на будь-якому, тому з нього виходить гарна міцна нитка. Орнаментика на ярмах для волів, позаяк волів у вишиванку не вдягнеш, їм прикрашали ярма. Орнаментика свідчила про походження тих волів і про їхнього ґазду. Багато з цього вже згублено, але орнаментика перейшла у вишиванку.

Тут взірці вишиваних орнаментів з Делятина, Дори, Микуличина. Колись кожне село мало свою орнаментику й колорит, за якими у храмове свято чи на ярмарку можна було визначити, звідки походить людина.

* * *

За майже два десятиліття перебування у складі міжвоєнної Польщі Делятин відновився, однак пан Андрій вважає, що розквіт містечка припадає на добу австрійську. Станом на 1921 рік тут мешкало 3513 українців, 1576 євреїв і 875 поляків. Про містечко за Польщі, у 1930-х, читаємо у «Короткому путівнику по воєводстві Станіславівському»: «Делятин, 453 м. н. р. м. 6000 мешканців, має гарний вокзал у гуцульському стилі, в якому на особливу увагу заслуговує зала очікування і ресторація ІІІ класу. Від вокзалу 2 км до міста. Тут є окружний суд, костел, церква. У східній частині — потужні соляні джерела і купелі. Біля залізничної зупинки «Делятин-місто» — автобусна станція. Ресторани: Гаркавий, Беднарський, Федусевич, Ейзенгаус та ін. Готелі: Біттман, Гольдштейн, Стефанюк (ціна від 3–6 злотих). На одному з передмість Делятина — залізнична зупинка Любіжня (та місцина через лагідний клімат є популярною серед відпочивальників). З чудового кам’яного залізничного віадука відкривається краєвид на річку Любіжню і долину Пруту. З ближчих екскурсій — сходження на вершину Маливо (848 м), час — 1,5 год., з панорамою на долину Пруту, Бескиди гуцульські та Горгани. 5 км від Делятина, в селі Луг, гарна гуцульська церква».

(Далі буде)

Володимир ГЕНИК.
Одеса — Делятин — Одеса.