Василь ПОЛТАВЧУК. 22-3-49

Моряк був тутешній. Виходець із вчительської родини, він, одначе, не пішов дорогою батьків: всупереч їхнім сподіванням і волі подався до Одеси, закінчив морехідну школу. Службу відбував на військовому кораблі, а після її завершення перейшов у торговий флот. Судилося йому побувати у багатьох портах світу, побачити такі дивовижі, які не тільки вражали, а й кликали у нові й нові мандрівки.

На берег його списала любов.

Кубанка (щоправда, тоді її так ще не називали), перечекавши самотою два його восьмимісячні рейси, поставила умову: «Або море, або я».

Він вибрав любов.

У батьківській хаті невістку зустріли не дуже привітно. Чому так — не міг напевне сказати навіть сам Моряк. Може, мали на оці якусь тутешню дівчину, може, сподівалися на багате придане, а вона все своє умі-стила в одну валізу. Якою б не була справжня причина такого ставлення, наслідку вона не міняла: Кубанка відчувала не набагато меншу самотину, ніж тоді, коли Моряк перебував у плаванні. Мати і брати — далеко, за тисячу кілометрів, не було поруч ні подружок з профтехучилища, ні знайомих по роботі, бо й самої роботи ще не мала. Була вагітна на сьомому місяці, і зараховувати її в штат ніхто не поспішав.

Самотина Кубанки стала її острівком посеред Острова, поміж багатьох людей, з якими її ніщо не поєднувало. Кубанка помітно посмутніла, стала дратівливою. Моряк це бачив і, як тільки міг, намагався розважити молоду дружину. Увечері, як повертався з роботи, ішли вони на пошту і замовляли телефонну розмову з далекою кубанською станицею. Після цього смуток і дратівливість зникали, проте ненадовго. Коли ж почалася осіння сльота, мандрівки на пошту стали неможливими.

І тоді Моряк зважився на вчинок, який, як і його одруження, не викликав захоплення батьків. Тут же, на Острові, він купив стареньку хатину. Привабило його передовсім чимале обійстя, на якому було гарне місце для нової просторої хати.

Відчувши себе хазяйкою, позбувшись надокучливих порад і непривітних позирків свекрухи, Кубанка ожила. Незважаючи на прохолодну пору і свою вагітність, вибілила хатину, зробила її затишною і привітною. Щоправда, смуток інколи навідувався до неї, але невдовзі його заступили материнські клопоти: Кубанка народила сина.

Звістку про це надіслала додому листом.

Одного дня, як уже завесніло і вона почала виходити з дитиною на подвір’я, побачила Кубанка чоловіка у спецівці, який прикріплював щось на стовпі побіля хатини. З’явився Моряк, і вони разом, просвердливши товсту саманну стіну, завели в оселю якийсь чорний кабель. Увійшовши після прогулянки всередину, Кубанка помітила у кутку на невеликому столику телефонний апарат.

— Приймай подарунок! — сказав Моряк. — Ось номер.

На вузенькій смужці паперу Кубанка побачила цифри: 22-3-49.

Це була дата її народження: 22 березня 1949 року.

ІІ

Той вечір, коли у хатині уперше пролунав телефонний дзвінок, запам’ятався Кубанці на все життя. Вона досхочу наговорилася з мамою, не боячись, що хтось її підслухає чи нагадає їй про те, що розмову треба закінчувати; перебалакала з братами — молодшим і двома старшими, а тоді опустила телефонну слухавку у колиску, і там, на далекій Кубані, уперше почули голос ще не баченого ними онука й племінника.

А вранці наступного дня зателефонував з роботи Моряк. Вони перекинулися лише кількома фразами, але й цього вистачило Кубанці на цілий день. Вона переробила хатню роботу, вийшла надвір і побілила вапном стовбури дерев, промела стежку до хвіртки і посадила вздовж неї чорно-бривці. Сталося у житті Кубанки щось таке, для означення чого вона й слова не могла підібрати. У неї наче виросли крила, і Острів уже не здавався їй чужою чужиною, і подаленіла кудись аж за горизонт неприязнь свекрухи і свекра…

Протягом перших трьох років телефон перебував у хатині, а тоді перенесли його у новий будинок з мансардою. Звела стіни і укрила верх бригада з райцентрівської організації, а все інше Кубанка й Моряк робили самі. Моряк, згадавши свою флотську професію, провів електрику, а Кубанці стали в нагоді геть усі уміння, набуті нею у профтехучилищі. Штукатурила стіни і перестінки, фарбувала вікна і двері, клеїла шпалери. Тільки й відривалася від роботи, як готувала їсти і годувала сина.

Будинок спорудили ошатний, світлий, особливої привабливості надавала йому мансарда з вікнами у вигляді ілюмінаторів — таких не лише на Острові, а й у всьому селищі ні в кого не було. Моряк пишався цим і вдень новосілля підняв біля будинку прапор військово-морських сил.

На вхідчини прибули родичі з Кубані, і один із них, прислухавшись до того, як хазяйка частує гостей, запитав:

— А ты, небось, и язык наш уже забыла?

— Как це? — здивувалася Кубанка, викликавши загальний регіт: сміялися і острів’яни, і гості.

Через рік після новосілля Кубанка народила доньку. Коли та підросла, змогла нарешті влаштуватися на роботу. Коло знайомих з кожним роком ставало все ширшим і ширшим, для багатьох вона була вже своєю, хоча її прізвисько — «Кубанка» — ніхто не забув і не переінакшував.

Син виріс, вступив в інститут, і Кубанка вечорами чатувала побіля телефона, очікуючи студентських звісток. Розлуку з сином, хай і тимчасову, вона переживала так само болісно, як і свій від’їзд з рідної станиці. Не раз, почувши голос первістка, подумки дякувала Морякові за його подарунок, без якого вона вже не уявляла свого життя.

На подружньому шляху Моряка й Кубанки були не одні лише радощі і здобутки. Хворіли діти, час од часу болячки чіплялися і до них самих, але найдошкульнішого удару долі зазнали вони у середині тепер уже сумнозвісних дев’яностих років. Тоді зостався без роботи Моряк, лише вряди-годи працювала Кубанка, бо новобудов майже не було, а в інституті, де вчився син, мізерну стипендію видавали з кількамісячним запізненням.

У таку ось пору до їхнього обійстя підкотив на чорній іномарці Товстолобик — один із тих, що ставали тоді новими господарями життя.

— Слухай, старик, — звернувся він до Моряка на «ти», хоча був удвічі молодший, — є питання. Мені потрібен твій номер телефона. Я заходив до Царука, але він сказав, що не має права передати без твоєї згоди. Бреше, звичайно. Мені відомо, що ви братани по флоту, і я ціную морську спілку. Тому пропоную бартер: ти мені — номер, а я тобі — роботу. Зарплата пристойна, не пожалкуєш… Чесно кажучи, мені цей номер по барабану, але теща десь прочула, що він значить, і захотіла мати такий же. Як назло, усе співпало: і день, і місяць, і рік народження. То що — по руках?

— Це мій подарунок дружині, — відказав Моряк. — Їй і вирішувати.

— Може, це й простіше. — Не чекаючи запрошення, Товстолобик ступив на подвір’я. — Жінки більш згові-рливі.

Кубанка якраз поливала квіти.

Товстолобик коротко переповів їй те, що уже розказав Морякові, а замість бартеру запропонував сто доларів.

— Ні, — коротко відказала Кубанка.

— Даю двісті, — наполягав на своєму Товстолобик, а коли знову пролунала відмова, злобливо запитав: — Може, тисячі вам закортіло?

— Немає таких грошей, за які б я віддала цей номер, — тихо, але чітко проказала Кубанка. — Ні в кого немає…

ІІІ

Минали роки, і настав той час, коли обоє — і Моряк, і Кубанка — опинилися на пенсії. Стали вже дідом і бабою. Були у їхньому житті радісні миті, коли одружували сина і видавали заміж доньку, коли хрестили онуків і бачили перші їхні кроки. Були й печальні події, бо у далекій станиці, яку відділяли уже не тільки сотні кілометрів, а й державний кордон, померли мати Кубанки і обидва старші брати, а тут, на Острові, не стало батьків Моряка.

Змінилися століття і навіть тисячоліття. Змінилися і вони самі. Моряк уже давно не грав у футбол і не міг обійтися без окулярів, коли переглядав газету чи дивися телевізор. Кубанці докучала задишка, і вона, йдучи на город чи повертаючись назад, мусила кілька разів зупинятися, щоб перепочити, набрати в груди повітря.

…Теплої осінньої днини господарі будинку з мансардою перебирали цибулю. Вирвали її ще місяць тому, вона вилежалася, висохла, і тепер треба було занести її в комору.

Коли вже завершували роботу, почувся гавкіт Дружка. Моряк підвівся і пішов до хвіртки. Невдовзі повернувся з газетою-районкою і двома квитанціями на оплату — за електрику і телефон.

— Сказала поштарка, — промовив Моряк, дістаючи з кишені окуляри, — що телефон тільки у нас одних і зостався на Острові.

Для Кубанки ця звістка не була несподіваною. До цього йшлося ще звідтоді, як з’явилися мобілки. Нині усі користуються ними, і Кубанка вже й не пам’ятала, коли востаннє дзвонив їхній домашній телефон.

— Ось тобі й на! — скрушно сказав Моряк, вдивляючись у квитанцію. — Знову абонплату підвищили, та ще й настільки!.. Вартість усього зростає, як на дріжджах, тільки пенсія якою була, такою і зостається. Пора, мабуть, і нам відмовитися від стаціонарного телефону. Все одно користуємось тільки мобілками.

— Відмовишся, як мене не стане, — промовила Кубанка і вже укотре протягом цього дня закашлялась.

Коли кашель минув, вона звела погляд угору і довго й незмигно дивилася у чисту просторінь неба, де відлітали у вирій, осяяні призахідним сонцем, останні острівні птахи.

IV

Ні у районній лікарні, ні в обласній нічим Кубанці не зарадили. Після Різдва Моряк привіз її додому і вже нікуди від неї не відлучався.

Траплялося, що між нападами надривистого кашлю наставала пауза, і тоді вони говорили й не могли наговоритися, згадуючи все, що з ними було, і дивуючись, як вони часом не цінували усього того, що дарувала їм молодість і що було насправді безцінним.

Паузи, одначе, наставали все рідше і вони були все коротші і коротші.

Кубанка попросила подати сімейний альбом і показала Морякові фото, яке вона вибрала для пам’ятника. Говорила про це спокійно, неначе готувалася йти на роботу, а не у вічність.

Серед ночі, коли Моряк навсидячки, схиливши голову на ліжко, де лежала Кубанка, задрімав, не спавши перед тим кілька ночей, вона раптом торкнулася його плеча:

— Подзвони мені.

— Та я ж тут, поруч.

— Вийди і подзвони…

Моряк взяв зі столика телефонний апарат і поклав його поруч Кубанки.

Вийшов на ганок, і серед холоду січневої ночі його сльози здалися йому гарячими, ніби витікали вони з кратера вулкана. Тремтячою рукою набрав номер: 22-3-49.

Відповіді довго не було.

Нарешті Кубанка взяла слухавку, і йому стало чути важке, уривчасте дихання. Воно то сповільнювалося, то вибухало раптом удушливим хрипом.

У холодному зимовому небі місяць зайшов за хмару, і притрушене снігом подвір’я потемніло. І якраз у цю мить крізь посвисти вітру, крізь шумовиння сосен, які оточували обійстя, Моряк почув тишу…