Роман КРАКАЛІЯ. Старе шкіряне пальто

Тесть, проте, все віднікувавсь та збував балачку якимись натяками на родинну реліквію чи то на якусь традицію, а то й уривав розмову. Якогось вечора, коли Артем спробував ще раз натиснути на тестя, той нагадав йому вже колись розказану історію про свого батька, повоєнного фінінспектора, котрого знайшли забитим неподалік від дому сльотавого осіннього вечора. Був тоді саме в цьому пальті, яке носив ще до війни, йому ж зосталось воно від його батька, а далі як воно там було — про те історія, мовляв, замовчує. Реліквія, одно слово. Сам же тесть не носив сю річ, була, як казав, йому «не по фасону».

Якось нагодився до шопи, коли зять щось там майстрував. Артем не завважив його — саме розгорнув пальто на верстаку та прикидував оком, у яких місцях можна буде трохи відпустити, щоб куртка була саме впору. Якусь хвилю тесть постояв у дверях, затим підійшов ззаду, поклав на плече йому долоню. «Бачу, поки стягнешся на дорогу куртку, вже й зими не стане… — сказав стиха. — Забирай!».

Артем з несподіванки аж здригнувся, немовби застали його за чимось негарним. Не знав, що й казати, стояв, як мовиться, ні в сих, ні в тих. «Не хочу, — докинув тесть, — щоб через якусь хламиду поміж нас усіх зайшла незгода в сім’ї».

Артем не міг повірити. Одно, що тесть зі своєї волі віддає йому річ, яку вважає реліквією. Але назвати її хламидою!.. Тесть, вочевидь, зрозумів його думки, бо ще раз рішуче кинув: «Забирай, все-одно пилюкою тут припадає».

Старе шкіряне пальто, звісно ж, не могло знати про наміри щодо себе, адже було це лишень старе шкіряне пальто, хоч і зі своєю історією та власною пам’яттю. А попри те, коротка розмова двох чоловіків, коли воно, розпростерте на верстаку, немовби очікувало вирішення своєї долі, віщувало нові переміни в ній, властиво, нове життя. Попереду була остання ніч у цій темній закутині старої шопи.

Опівночі, коли саме й трапляються різні страшні — а втім, як для кого — несподіванки, важка хмара вмостилась на місячнім ріжку, десь неподалік моторошно завив собака, йому почав підвивати ще один, а далі завалували пси зусібіч, хтозна й звідки, подаючи свої голоси одне одному з якихось далеких вулиць, а може — з пам’яті його тривкої. Ті голоси несли в опівнічний простір якусь гірку образу, виливали свій біль й тужливий сум і ляк навіювали на всю округу. Так може нудити світом лише покинута людиною колись віддана їй жива істота… Всі, кого віддавна поселили у цій старій шопі — засмальцьована дірява куфайка, зазубрена та з’їдена іржею сокира без топорища, щербата коса, запилюжений човновий ліхтар, — всі насторожено вичікували. І старе шкіряне пальто наслухало так само, бо наче вчулось йому стишене — з далекої пам’яті, а чи хмарою важкою принесене, тихе-тихесеньке: «Туман цей — хоч ти шаблюкою ріж його». «Т-с-с, Гнідко, - інший голос біля самого вуха, — не бренчи трензельками, — і чиясь тверда гаряча долоня. — Щоб я чув, як павучок нитку сотає. Вони вже десь от…». Не стачило тої нитки, нестерпна гуркітнява поглинула все… І — тиша. Велика… Мертва і довга…

…«С повишенієм, товаріщ комісар. Ордєнок би сюда… под вашу обновку. А скріпучая — с калідора слишно». — «Нынче только забрал. Это ж конь Лютого был… Помнишь, атамана-то? Сколько он нам хлопот!.. Я лично его!.. Долго за ним бегал… А шкура — в награду. Заместо ордена, сказано было». — «І правільно, ордєна єщо будут у нас. А пальто ето… шоб ти знал: нікакой тіф не пріцепітся». — «Знаю. Вся наша чека в кожанках»…

…Немащені скрипучі колеса… «Паганяй!». — «Та ж тут живі ще…». — «Ничего, пока довезет до ямы…».

…«Без патенту не можна шити. Штраф!» — «Пане фін… ой, товаришу фінінспекторе… блузку попросила вшити… як відмовиш? Сусідимо ціле життя…» — «Не вільно без патенту! Штраф!»…

Потягло зі щілини — хилитнулись поли й завмерли. Світанкова зірка спробувала зазирнути до старої шопи. Та годі їй…

…Увійшов і став на порозі, нова шкіряна куртка виблискує свіжою фарбою.

— Як нова! — здивований вигук дружини. Артем задоволено всміхається. Похвалили і теща з тестем.

— А скрипить як, Господи! — вигукнула теща.

— Це фарба. — Взяв куртку за плечі, змовницьки підморгнув дружині й опустив на підлогу. І — диво-дивне: куртка не склалась безживно та не впала долу, а стала поряд з господарем.

— Завжди напохваті! — вигукнула дружина.

— Коняча шкіра! — законстатував тесть. — А може, поспіхом була вичинена.

Артем одягнув куртку, підморгнув тестеві.

— Піду, прогуляюсь до супермаркету.

Відчинив двері. А там — незнайомець, з течки вичитує щось. Артем миттєво завважив «шапку» у верхній частині сторінки, великими літерами.

— Скажіть, тут живе… — назвав Артемове прізвище.

— Н-ні-ні!.. Тут поряд завулок з дуже подібною назвою.

— Хто це був? — дружина з кухні.

— З військкомату… Чого вони хочуть від мене? Я своє відбув, досить з мене. Зараз підгрібають всіх… Прийдуть знову — скажеш: нема його… завіявся у світи. Так і скажеш.