Життя — на вівтар свободи й України

Із 1938 року — членкиня ОУН (бандерівське крило). З приходом у 1939-у в Західну Україну совєцької влади потрапила під пильне око енкеведистів, важило, зокрема, й те, що її старшого брата Михайла за участь в ОУН заарештували й закатували ще за польської влади. Із 1941-го перебувала в підпіллі. Того ж року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки, але продовжити його завадила війна, яку зустріла у складі партизанського загону.

У 1943-у році була заарештована німцями. Після восьми місяців, проведених у «тюрмі на Лонцького», завдяки товаришам по боротьбі вдалося вийти на волю. У 1944-у за дорученням ОУН Ганна виїхала до Відня, де познайомилася з майбутнім чоловіком — 32-річним професійним революціонером Ярославом Стецьком (із 1941-го — перший заступник провідника ОУН(б). У 1942—1944 рр. разом зі С. Бандерою був ув’язнений у німецькому концтаборі Заксенхаузен). У 1945-у на чолі мобільної групи Ганна Музика забрала важко пораненого Ярослава зі шпиталю у Шітенгоффені й нелегально перевезла його через англійську окупаційну зону до Мюнхена. Тоді він уперше назвав її Славою. Під цим іменем невдовзі вона стала відомою всьому світові. Вони побралися у 1946 році в Мюнхені. Ярослав був єдиним її коханням на все життя, як і вона для нього.

Переслідувані радянськими спецслужбами, вони 10 років змінювали місця проживання у Німеччині. У 1946-у Слава Стецько стала членом проводу ОУН(б) і всю себе віддавала підпільній роботі та навчанню. Наприкінці 1940-х закінчила юридичний факультет Мюнхенського університету, опанувала сім іноземних мов: англійську, німецьку, французьку, іспанську, італі-йську, польську та словацьку.

Згодом Слава Стецько працювала шефом пресбюро Антибільшовицького блоку народів (ABN), редакторкою «Юкрейніен Ревю», співорганізаторкою Європейської ради за свободу (ЄРС). Із 1947-го і до 1991-го — редакторка «АПН-Кореспонденс» у Мюнхені.

Емігрантський період її життя поді-ляється на два етапи: 1945—1986 роки — робота пліч-о-пліч з Ярославом Стецьком, керівником ОУН(б), Українського державного правління (УДП) та ABN. Після смерті чоловіка у 1986-у і до 1992-го пані Слава продовжувала його справу, очолюючи проводи ОУН(б) та ABN.

У червні 1991-го під чужим прізвищем прибула до Львова на святкування 50-річчя проголошення «Акту про відновлення самостійності України» (30 червня 1941-го його зачитував Ярослав Стецько). Повернувшись в Україну після грудневого референдуму провела активні зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’я-ненком, Мустафою Джемілєвим, Рафатом Чубаровим, Степаном Хмарою та іншими українськими націонал-демократами. У жовтні 1992 року її обрали головою створеного нею ж Конгресу українських націоналістів (КУН), який очолювала до останніх днів свого життя у 2003-у.

У березні 1997-го Слава Стецько взяла участь у дострокових виборах до Верховної Ради у Надвірнянському виборчому окрузі Івано-Франківської області і набрала 86,6% голосів. На парламентських виборах 1998-го стала одним з керівників виборчого блоку «Національний фронт». Як народний депутат працювала у Комітеті ВР із закордонних справ та головою Комісії зі зв’язків з українською діаспорою. У цей період співпрацювала в парламенті з Геннадієм Удовенком, головою НРУ та керівником Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, ексміністром закордонних справ.

У 2001-у Слава Стецько була серед ініціаторів входження КУНу до блоку «Наша Україна». За списками блоку пройшла до Верховної Ради четвертого скликання. Але в кінці 2002-го через інфаркт, який перенесла на ногах, змушена була поїхати на лікування до Мюнхена, де 12 березня 2003-го померла. Похована у Києві, на Байковому кладовищі.

Вийшовши із селянської багатодітної родини, вихована в християнських традиціях, у любові до Бога й України, Слава Стецько крізь усе життя пронесла ментальність, дух своєї нації, вірність батьківським заповітам честі, працьовитості, мужності й доброти. Вона стала однією з найосвіченіших людей своєї доби і водночас взірцем незламного політика і революціонера. Своєю вірою у вільне майбутнє України пані Слава запалювала мільйони сердець. У часи національно-визвольних змагань, активної діяльності в еміграції, у полі-тичних дискусіях у Верховній Раді вона самовіддано боролася за незалежну, правову, демократичну і європейську Україну.

Слава і Ярослав Стецьки були й залишаються зразком незламності духу, віри у перемогу української національної ідеї. Вони — героїчні приклади того, як потрібно любити свою Батьківщину та бути їй вірними до останнього подиху.

* * *

Моє знайомство з активістами Конгресу українських націоналістів почалося 5—6 листопада 1994 року під час конференції, присвяченої діяльності і творчості Юрія Липи. Конференція проходила у приміщенні факультету РГФ нашого університету на Французькому бульварі під егідою КУНу та його одеського осередку, очолюваного Михайлом Перегінчуком. У її роботі брали участь делегати з Києва, Львова, Дрогобича, Харкова. Завдяки зусиллям світлої пам’яті Аліни Пляченко кілька делегатів поселилися в гуртожитку Одеського інституту сухопутних військ (ОІСВ), і його начальник генерал А.С. Троц доручив мені подбати про них. Так два дні, зранку й до вечора, я перебував у їхньому товаристві. У складі тієї групи були: Сергій Квіт, тоді член проводу КУН і редактор журналу «Українські проблеми», та Василь Задорожний (обидва — з Києва); Василь Барладяну-Бирладник (Одеса); Олег Баган, автор книжок «Юрій Липа: людина і мислитель» та «Націоналізм і націоналістичний рух», і Зенон Гузар (Дрогобич); Олеся Рязанова (Трускавець); Юлій Татарченко, філософ (Нова Каховка); Михайло Ткачук, кінорежисер-документаліст, який привіз свій фільм про художника УПА Ніла Хасевича. Цей фільм демонструвався для курсантів ОІСВ.

Через Сергія Квіта, з яким я най-більше спілкувався, передав для пані Слави Стецько свої статті: «Чи залишиться Український флот у Севастополі?», «Ми — козацька нація», «О.Солженіцин як дзеркало російського неоімперіалізму», «Примара «брейн-рингу» в майбутньому парламенті, або Як пан Вассерман збирається руйнувати Українську державу», «Чи потрібен розум, коли сила є?» (про війну в Чечні). Ці статті були опубліковані переважно в «Чорноморських новинах». У середині листопада С. Квіт надіслав мені три примірники журналу «Українські проблеми» і листа, в якому писав, що пані Слава хотіла б зі мною зустрітися до кінця року. Але зустрітися вдалося лише у червні наступного, 1995-го. Із 25 травня по 9 червня 1995-го я був у Києві на зборах офіцерів, кандидатів для служби у якості військових спостерігачів ООН у Боснії-Герцеговині, і використав цю можливість, щоб, нарешті, зустрітися зі Славою Стецько.

Запис у щоденнику від 8 червня 1995 року:

«Сьогодні зайшов до офісу КУН на Хрещатику, 21, кв. 111 для зустрічі з пані Славою Стецько на її запрошення. Напередодні Ю. Татарченко повідомив мене про те, що пані Слава бажає зі мною зустрітися. Я прийшов до офісу о 14.30, пані Слави ще не було. Там я поговорив з її заступником Сергієм Жижком, кремезним, високим молодим чоловіком, років 40. (В цьому офісі я вже був 27 травня після участі в установчій конференції «Наукового товариства ім. Міхновського», яка відбулася у Гуманітарному університеті по вулиці Тургенєва, 8/4. Ця конференція проводилася під егідою КУН. Першою доповідь робила пані С. Стецько, але, на жаль, я її не бачив, бо запізнився на відкриття конференції. В кулуарах поговорив із В. Сніжком і Ю. Татарченком, моїми знайомими кунівцями. На конференції побачив наших одеських патріоток — Аліну Пляченко і Ольгу Ковальчук. Після конференції ми зайшли на деякий час до офісу КУН на Хрещатику... Потім десь годину ми постояли на Майдані Незалежності, дивилися концерт з нагоди Дня Києва).

Пані Слава зайшла у вітальню, вся елегантно вбрана у білому, з величавою і гордою поставою, у піднесеному настрої, кожному — привітне слово, усмішка. Незважаючи на її поважний вік (75 років), у неї молодий з приємним тембром голос і доволі помітним західноукраїнським акцентом.

Через кілька хвилин по тому вона запросила мене до свого кабінету. Сказала, що ще минулого року хотіла мене бачити після того, як з Одеси приїхав Сергій Квіт і показав їй мої статті. І дійсно, перед нею на столі лежали мої статті. Пані Слава попросила мене розповісти про себе. Після того як я коротко розповів їй про свій життєвий шлях, сказав, що наразі стою на роздоріжжі — їхати до колишньої Югославії послужити військовим спостерігачем ООН чи влаштуватися на роботу в МЗС, попередньо звільнившись із Збройних сил. Пані Слава сказала, що для української справи було б краще, якби я працював у МЗС. При цьому я зауважив, що моя можлива робота в МЗС може бути пов’язана з такими проблемами, як оренда житла у Києві, відрив від моєї сім’ї, яка мешкає в Одесі. Пані Слава сказала, що КУН, на жаль, не зможе мені допомогти з житлом у Києві. Ще вона сказала, що могла б дещо зробити для того, аби допомогти мені влаштуватися на роботу в МЗС. Потім пані Слава розповіла про діяльність очолюваного нею КУНу, зокрема про діяльність Антибольшевицького блоку народів (ABN) під керівництвом її покійного чоловіка Ярослава Стецька. (Раніше мене заочно було включено до складу україн-ської секції ABN, а також до секції зовнішньої політики). Пані Слава подарувала мені зібрання його творів у двох томах і підписала перший том. Крім того, вона підписала мені збірник матеріалів Перших зборів КУНу. Посеред розмови мене почастували чаєм.

Частково під час розмови був присутній Валерій Сніжко, який пропонував мені вступити до товариства М. Міхновського і КУНу. Але я зауважив, що, залишаючись військовим у званні полковника і на посаді начальника кафедри іноземних мов ОСІВ, не маю права брати надто активну участь у політичній діяльності.

Розмова з пані Славою тривала близько години. На прощання я побажав їй доброго здоров’я, наснаги, успіхів та поцілував руку. Дуже жалкую, що не маю фото з нею».

На жаль, це була перша й остання моя зустріч зі Славою Стецько. 10 липня 1995 року у складі групи із десяти українських військових спостерігачів ООН я виїхав потягом до Загреба через Будапешт. Служити довелося у містечку Кіселяк у Боснії-Герцеговині, за 30 км від Сараєво, але недовго. У січні 1996-го довелося повертатися додому, оскільки контингент ООН (UNPROFOR) у Хорватії і Боснії-Герцеговині було замінено на контингент НАТО.

Ще не звільнившись остаточно із Збройних сил, у кінці січня я вже почав працювати в МЗС на посаді завідувача відділу Близького і Середнього Сходу Управління БСС, АТР та Африки. Поновив контакти із С. Жижком та Ю. Татарченком. Час від часу заходив до них в офіс КУНу на Хрещатику. У моєму щоденнику є запис про те, як 26 січня 1996 року я зайшов до офісу КУНу з моїм другом і земляком з Кіровоградської області, відомим українським арабістом Валерієм Рибалкіним, який мав їхати в ОАЕ на роботу в посольстві України. Тоді ми просиділи в офісі КУНу більше трьох годин, спілкуючись із

С. Жижком та Ю. Татарченком…

У квітні 1996-го я передав тодішньому міністрові закордонних справ

Г. Удовенку листа від пані С. Стецько, в якому вона просила його посприяти Ю. Татарченку влаштуватися на роботу в МЗС. Геннадій Йосипович відреагував позитивно і питання було відразу вирішене. Після двох місяців стажування у консульському управлінні

Ю. Татарченка, як знавця португальської мови, відрядили до Бразилії, де він успішно працював протягом трьох років. З ним і з С. Жижком підтримую контакти й по сьогодні.

На завершення моєї розповіді про Славу Стецько, напередодні 30-ліття незалежності України, до якого залишилося трохи більше року, хотів би звернутися до всіх моїх друзів, побратимів і однодумців, зокрема до старшого покоління українських патріотів та істориків, написати й опублікувати свої спогади і роздуми про те, як вони сприйняли здобуття незалежності України у 1991-у, про політичні баталії на всіх рівнях, про Помаранчеву революцію і Революцію Гідності, а головне — що вони, кожен на своєму місці, особисто зробили і роблять для того, щоб наша Україна справді стала незалежною від зовнішніх і внутрішніх ворогів. У цих спогадах було б цікаво прочитати і згадки про окремих політиків і громадських діячів, таких, як незабутня пані Слава Стецько та її соратники, котрі своїми зусиллями, своїм словом і ділом сприяли виходу України з радянської імперії і її становленню як європейської демократичної держави.

Певен, кожен може згадати багато важливого із свого життя на зламі двох епох, що склало б основу для досліджень нинішніми і майбутніми істориками періоду становлення України в перші 30 років її незалежності.

Олексій ВОЛОВИЧ.