Шурочка і комбат

Через багато років я зрозуміла батькове хвилювання. То були його фронтові дороги, якими він ішов, повз, вибираючись з оточення буремним літом 41-го, щоб потім, у 44-у,

з тяжкими боями, але переможним кроком, ще раз перетнути цю землю вже у зворотному напрямку — зі сходу на захід.

Мої батьки познайомилися на війні. Це був серпень 1942-го, коли починалася епопея Сталінградської битви. 1162-й гарматно-гаубичний артилерійський полк 5-ї Ударної армії дістав наказ тримати оборону на станції Котлубань. Бої були дуже запеклими. Четверта батарея, якою командував 30-річний лейтенант Олександр Гаврилов, упродовж кількох днів вела прицільний вогонь по ворогу.

Саме тоді в розташуванні батареї з’явилося кілька молодих бійців. Це були новобранці, дівчата-телефоністки. Ще не обстріляні, без досвіду, під час залпу вони крадькома затуляли вуха, та свою роботу виконували справно. В однієї з них були сині, як небо, очі. Це дивувало, бо тодішнє сталінградське небо було таким задимленим і висіло так низько над землею, що, здавалося, зараз завалиться й розчавить усіх своєю вагою. Перерви між боями — короткі й напружені, але комбат дізнався, що смуглянку звуть Тая Сошникова, а ота, синьоока — Шурочка Дубняк. Вона весь час посміхалася, підбадьо-рюючи інших, а найперше — саму себе. Бо й, правда, було таки лячно. Коли з евакуації записувалася на фронт добровольцем, навіть гадки не мала, що тут — таке!

Для лейтенанта ж війна вже стала звичним явищем. Він її розпочав 22 червня на Західному фронті. Бойове хрещення отримав під Могильовим, потім важка контузія під Жлобином, вихід з оточення білоруськими болотами, коли групами і поодинці пробивалися до своїх. Брянський фронт, оборона Москви. А зараз ось — Сталінград. Німці напирають відчутно, але «хто кого» — питання не стояло. Відступати далі нікуди. Тільки ось ці дівчатка-україночки, молодюсінькі такі. А ця синьоока Шурочка ще й намагається навчити всіх україн-ської мови! «Ану повторіть: «Рябеньке телятко і велика паляниця». Неукраїнцеві вимовити це речення без акценту не відразу вдавалося.

1162-й корпусний артилерійський полк, що мав на озброєнні гармати 152-міліметрового калібру, входив до складу резерву Ставки Верховного командування. Після прориву оборони ворога під Сталінградом його перекинули на Донський фронт, щоб оточити сталінградське угруповання противника.

У лютому 43-го, після капітуляції армії Паулюса, бійців-артилеристів 5-ї Ударної армії перевели на Південний фронт, де вони тримали оборону до серпня. Звідси перейшли в наступ за звільнення України.

У вересні 43-го боєць Олександра Пилипівна Дубняк отримала свою першу бойову відзнаку. Це була медаль «За бойові заслуги». У нагородному листі зазначалося, що «під час бою ворог розпочав танкову атаку за підтримки вогню своєї артилерії. В результаті був пошкоджений телефонний зв’язок. Тов. Дубняк, ризикуючи життям, його відновила, завдяки чому забезпечила батареї можливість виконати бойове завдання».

А в лейтенанта Олександра Гаврилова, який на той час дослужився вже до капітана, бойових нагород було кілька. Це — дуже дорога йому медаль «За оборону Сталінграда» (грудень 1942-го), орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (травень 1943-го)

та орден Червоної зірки (жовтень 1943-го).

В одному з нагородних документів обґрунтовувалося (мовою оригіналу):

«За период боев капитан Гаврилов проявил себя хладнокровным и умелым офицером-артиллеристом. При прорыве обороны на реке Миус и за время освобождения Донбасса его батарея подавила 9 артиллерийских батарей, ОДНУ минометную батарею и отбила ТРИ атаки танков и пехоты противника.

В ночь на 28.09.43 г. капитан Гаврилов выдвинул свою батарею на прямую наводку (под Гендельберг) и в течение ТРЕХ дней огнем обеспечивал атаки наших частей.

За период трехдневных боев под Гендельбергом огнем прямой наводки батарея разрушила ОДИН дот и пятнадцать огневых точек противника, расположенных в домах.

За отличные действия и умелое обеспечение огнем нашей пехоты командованием 3-го гвардейского стрелкового корпуса батарее объявлена благодарность.

За самоотверженное, четкое и умелое командование батареей и проявленную находчивость капитан Гаврилов достоин правительственной награды — ордена Отечественной войны первой степени.

Подпись командира 1162 АПАП и гербовая печать АПАП (армейский пушечный артиллерийский полк). Дата: 17 октября 1943 года».

Тоді замість ордена Вітчизняної війни І ступеня батька нагородили орденом Червоної зірки.

Їх гарматно-гаубичний полк 5-ї Ударної армії вів бої за визволення Луганської, Донецької, Херсонської, Запорізької, Миколаївської областей. 28 березня 1943-го частини 3-го Українського фронту ввійшли до Миколаєва. Це за якихось сто кілометрів від Єланця, рідного села бійця Олександри Дубняк. Там, в окупації, залишилися рідні, про яких вона не знала нічого з липня 41-го. Але солдат підкоряється наказу…

26 березня під Миколаєвом почалася операція з визволення чорноморського міста Одеси. У надзвичайно тяжких, несприятливих погодних умовах, розбитими дорогами, де навіть гусеничні трактори з напругою тягнули гармати важкої артилерії, йшли солдати до Перемоги. Не просто йшли — вони були впевнені, що вона, Перемога, не за горами, ось тут, близько. Пізніше батько згадував, що артилеристи його батареї навіть пісню склали, в якій були такі слова: «Ой, як би дожить нам до 04.04.44-го». Чотири четвірки — магічне число. Переможці, казав, помилилися на один рік, один місяць і чотири дні.

Одеса зустріла зірваною дамбою в районі Лузанівки. Але артилерія заходила в місто з боку Роздільної. 8 квітня була неділя і свято Великодня. У селах худенькі, бідно вбрані жіночки несли до церкви кошики з паскою і крашанками, пригощали солдатів і розпитували, чи не зустрічали часом на бойових дорогах їхніх рідних. А 10 квітня, у день звільнення Одеси, небо над нею засяяло сонцем.

Мама розповідала, що після понівечених, зруйнованих війною населених пунктів це місто вразило її своєю красою. А я допитувалася в батька, чи правда, що командувач 3-го

Українського фронту Родіон Малиновський, одесит, віддав наказ артилерії по Одесі не стріляти. Батько підтвердив, що по чорноморській перлині його батарея вогню не вела.

Далі були битва за Дністер, Яссько-Кишинівська наступальна операція, бойові дії на території Польщі. Посипалися нагороди. Крім медалі «За визволення Варшави», батька відзначили орденом Олександра Невського. «При подготовке к прорыву обороны в районе реки Пилица тов. Гаврилов отлично организовал разведку и, несмотря на ограниченную видимость, было засечено 3 артбатареи и 2 мин. батареи. 14.01.45 в ходе боев на р. Пилица тов. Гаврилов непрерывно находился в боевых порядках передовых подразделений пехоты, обнаружил и подавил батарею противника в районе г. Недобыль, чем способствовал успеху пехотных подразделений», — це рядки з документа-подання на нагороду.

Недобиль, річка Піліця — це нині територія Польщі. Якось мені випало розмовляти з людьми тієї місцевості. Вони підтвердили, що на початку 1945-го там велися кровопролитні бої.

У лютому того ж року гвардії капітан Олександр Гаврилов був тяжко поранений поблизу міста Ланзберг (Німеччина) і до липня лікувався у пересувному польовому шпиталі в Лодзі (Польща). Після одужання повернувся у діючу армію.

Але сталося так, що війна моїх батьків і поєднала, і розлучила. Після розформування полку на Дністрі батька відправили на 1-й Білоруський фронт, з яким він дійшов до Берліна, а мама у складі Сьомої дивізії прориву потрапила до Карелії. Невдовзі демобілізувалася й повернулася на Миколаївщину.

Та з фронту весь час приходили листи. Писав комбат суворо, коректно, без жодного натяку на сентименти, але між рядками вчувалася такі турбота і любов, що не відповідати Шурочка не могла. Після Перемоги отримала офіційний виклик-запрошення й поїхала до Німеччини, у розташування частини, де служив гвардії капітан Олександр Гаврилов.

Вони розписалися у Берліні в лютому 1946-го. Як здібному командиру батькові пророкували військове майбутнє, навчання в академії, але мала народитися я, і тут своє вагоме слово сказала мама. А звучало воно так: «Що? Щоб моя дитина народилася на чужій землі? Додому!». Доїхати до України вони не встигли — я народилася у Білорусі, в Бресті.

У батькові краї повертатися було нікуди. Мій дід і баба померли від голоду у 47-у, хату спалили під час окупації. Відтак осіли на Миколаївщині, в районному центрі Єланець.

Мама все своє життя працювала у військовому комісаріаті, а батько, аби не пройматися тугою за рідним краєм, вибрав собі професію столяра. У нашій хаті завжди пахло деревиною, терпким ароматом смоли хвойного лісу. Усі домашні меблі він зробив власними руками.

Мої дорогі батьки — Олександра Пилипівна і Олександр Захарович Гаврилови, у любові і злагоді прожили разом майже півстоліття. Вони так мріяли разом зустріти 50-річчя Перемоги! Не судилося: батько помер першим — у лютому 1995-го, мама пережила його на три місяці.

Після її смерті я несподівано отримала листа від маминої бойової подруги, тієї самої колишньої смуглянки Таї — Таїсії Никифорівни Сошникової. Вона приїздила до нас в кінці 1980-х з Ростовської області, як і ще один бойовий побратим, що жив на Кіровоградщині, — Василь Журавель. Лист адресувався батькам. Я прочитала перший рядок — і він перевернув мені душу. То були слова: «Добрий день Вам, дорогі мої Шурочко і комбате».

Світлана ГАВРИЛОВА (КАРЛІЧУК),
дочка ветеранів,
учасників Другої світової.