Птах навесні не повернувся...

Химочка був вдумливим митцем, мислячим, і не раз задавався питанням: чим для художника є чи має бути мистецтво? Вже в юності ця сфера діяльності поглинула все його єство, і мистецтву він ревно служив протягом усього свого свідомого життя. Може, мистецтво у нашому випадку було сімейною традицією, а може — способом артистичного самовираження й утвердження у світі, а отже — самоідентифікації, містком у майбутнє? Чи пізнанням і відкриттям Божої краси, майже релігією, духовним покликанням, осяянням? Адже підготовка до написання картини, захоплюючий процес її творення — це цілий ритуал, а для когось і таїнство. А може, мистецтвом прагнув перевиховати людину, чи й себе самого? Ба, чому б не засіб пропаганди? Які високі слова! Може, як казав Лев Толстой, це просто гра, чи заняття, яке існує для кар’єри і заробітку? Скільки ракурсів для визначення одного поняття! У кожного художника — свої акценти. Можливо, для Степана, як істинного художника, мистецтво було сукупністю усього сказаного. Мистецтво — незбагненне вповні, і крапка.

Степан Іванович Химочка народився на Католицьке Різдво — 25 грудня 1936 року² в селі Старокозаче Білгород-Дністровського району, що на Одещині. В одній із своїх публікацій з нагоди виставки мистця в Одеському художньому музеї (2011) я назвав його «художником у третьому коліні», адже його дід, Іван Савович, був відомим іконописцем, родом із Миргорода, просвітянином, який у 1930-ті, в часи проведення конференції феміністок у Бессарабії, зустрічався з однією із лідерок тодішнього просвітянського руху, письменницею Ольгою Кобилянською.

Першим серйозним кроком на шляху до мистецтва став вступ до Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова. Здійснити мрію Степану допоміг викладач «Греківки» І.І. Козирод. Іван Іванович згадує, як у 1952-у, перебуваючи на етюдах у Білгороді-Дністровському, до нього підійшла знайома жінка із Старокозачого з хлопцем і попросила подивитися його роботи. Малюнки справили враження, і педагог порадив вступати в Одесу, в художнє училище. Навчався Степан Химочка у відомих педагогів і художників Миколи Павлюка та Діни Фруміної.

Робота на пленері була необхідною умовою формування живописця. У цьому сенсі для Химочки показові 1960 роки. Про його працьовитість красномовно свідчить хоча б такий епізод: на одному з «обходів» Степан висипав до ніг викладачів повний мішок етюдів, написаних у період літніх вакацій. Це так розгнівало директора закладу Василя Соколова, що той пригрозив: «Якщо Химочка носитиме до мене етюди мішками — я його вижену з училища!».

Степан був юнаком цілеспрямованим, тихим зовні, однак з характером непокірливим й упертим. Після закінчення училища впродовж чотирьох років працював в Одеському художньо-виробничому комбінаті. Вступ до Київського художнього інституту став логічним для перспективного молодого живописця: з 1969-го по 1975-й навчався спершу на живописному відділенні у відомих майстрів пензля Тетяни Голембієвської, Василя Забашти та Віктора Шаталіна, а вже на третьому курсі почав опановувати секрети монументального мистецтва у таких метрів, як Тетяна Яблонська і Микола Стороженко.

У своїх спогадах Діна Фруміна відзначала, що Химочка був задумливий, поглинутий у власні міркування. Емоція живописця повинна піддаватися рефлексії. Перед авторитетом педагога хлопчина схилявся і, за його власним зізнанням, відчував до Діни Михайлівни синівські почуття, ставився як «до духовної матері», хоча та завжди тримала з ним дистанцію. У «київський період» багато важила прихильність Тетяни Яблонської, яка після закінчення Химочкою вишу не забувала відвідувати виставки свого обдарованого учня. Ці дві видатні жінки, учениці Федора Кричевського, першого ректора Української академії мистецтв часів УНР (обидві по-різному до нього ставилися з огляду на свої особисті та національно-ментальні особливості³), були для Химочки своєрідним еталоном у мистецтві. Вони дали йому шанс увійти в контекст культури, стати «одним із…».

Після закінчення вишу Степан Химочка деякий час працював на Київському художньому комбінаті. У другій половині 1970-х — 1980-ті створив більшість відомих монументальних творів: мозаїчне панно «Будівельники» (Київ); розпис «Людина і природа» у фойє будинку культури на Миколаївщині; розпис «Енергія» у фойє будинку культури Чорнобиля (холодна енкаустика); інтер’єр вестибюля у готелі «Росія» в Смоленську (різьблення по каменю); мозаїчне панно «Життя» у Тольятті; розпис і вітражі «Русь» у кав’ярні «Хрещатик» у Києві й такий знаковий твір, як розпис «Дерево життя» на станції «Мінська» Київського метрополітену. Для роботи над замовленням була сформована бригада з членів його родини, серед яких і співавтор цього монументального твору, рідний брат Степана, згодом видатний художник, представник абстрактного символізму Василь Іванович Химочка (1950—2016).

Не всі із названих творів цілком збереглися. Так, панно «Русь» з десять років тому нові власники покрили шаром фарби просто на очах приголомшеного автора (він зайшов у приміщення колишньої кав’ярні в перерві, очікуючи відправлення потяга на Москву), якого з погрозами фізичної розправи випровадили на вулицю. Пізніше, зі зміною власника, панно розчистили.

У 1980-му Степан Химочка став членом Спілки художників Росії, Міжнародної федерації художників та Московського обласного союзу художників. У 1985-у переїхав у підмосковні Химки — місто, таке співзвучне його прізвищу (долею судилося саме у Химках завершити і свій земний путь).

Працюючи у царині монументального мистецтва, Химочка успішно реалі-зував себе і в техніках акварелі та олійного живопису, виробивши власний стиль. Його картини колористично неповторні й світлоносні, а ще — тонально переконливі. Це, на мою думку, один із штрихів до розуміння пошанування ним Куїнджі, Кримова та їх послідовників. Якщо у пейзажі домінує реалістичний підхід, то у станкових роботах на історичну тематику в художника своєрідно поєднані реалізм і модернізм. У цьому ряду варто назвати переважно епічні, з ознаками монументальності, станкові полотна, створені після Чорнобильської катастрофи і невдовзі після проголошення Незалежності України: «Післямова», «Роздуми», «Літо», варіантні «Благовіст» і «Сон»⁴.

У творах Химочки з душевним щемом звучить національна нотка. Як представник шістдесятників він мав близьку художню платформу з такими українськими митцями, як одесит Валентин Алтанець і миколаївський художник Андрій Антонюк, що створили неофіційну творчу групу АХА. Національний дух у нього був закладений генетично (до речі, ім’я діда, Івана Савовича, викарбуване на хресті церкви авторства архітектора В.А. Покровського поблизу Білої Церкви, як, до речі, й М.К. Реріха, автора мозаїк для цієї культової споруди).

Степан Химочка звертався й до інших жанрів, наприклад, натюрморту і портрету. У Химках та Одесі в останнє десятиліття він створив серію портретів, у яких, крім роботи з натури, використані й фотографії. Привертають увагу безпосередністю, емоці-йністю і життєрадісністю портрети дітей і музейного працівника Тетяни Островської. Своєю пластичністю, ліпленням, психологізмом, оригінальністю композиції та переконливою передачею світла під час сутінків особливо вражає автопортрет «Дивлюсь і бачу» (2011). Під час відкриття однієї з виставок художник на піднесенні, вказуючи на цю роботу, напівжартома сказав: «Такому портрету і сам Рембрандт позаздрив би!».

Степан Іванович належав до людей духовних, інтелектуальних, зі значною долею ірраціонального, притаманного його творчій природі. До нього справедливим буде висловлювання Шопенгауера: «…у цілковитій гармонії можна перебувати тільки з самим собою». Хоча не можу сказати, що Химочка належав до людей з «олімпійським спокоєм» (у наш нервовий вік!), однак він міг однаково плідно творити чи то в Одесі, чи в Химках, чи в Києві, чи й навіть у США (у 2007 році у штаті Техас нашому землякові довелося працювати протягом чотирьох місяців).

Традиціоналізм Химочки не всіма сприймався. У середовищі московських авангардистів його твори інколи презирливо називали «сентиментальщиною», але це не бентежило майстра, тим більше, що в Росії було й чимало його щирих прихильників. Він і надалі знаходив глибочінь в оптимістичних пейзажах С. Жуковського, модерній графіці В. Кричевського і

М. Жука, меланхолійно-настроєвих творах В. Бялиницького-Бирулі, колористично витончених полотнах земляка Є. Столиці і радив постійно вивчати їх творчий спадок. І це говорив автор уже відомих на весь «Союз» монументально-декоративних розписів, той, що «перехворів» Ван Гогом, проникав у таємниці творчості Реріха чи Пікассо!

Віддаленість від України посилювала мотивацію створення національно спрямованих полотен, адже художник завжди відчував нерозривний зв’язок з Батьківщиною. Якось я запитав: чи важко йому після від’їзду з України? На що Степан Іванович сердито відрізав: «Нікуди я не від’їжджав!». Химочку знали й цінували в Росії, але між ним і багатьма тамтешніми художниками була значна творча дистанція та ментальна відмінність. Він розповідав, як одного разу, перебуваючи у товаристві московської інтелі-генції (в часи агресії Росії проти України), вийшов на балкон, коли над містом низько пролетіли винищувачі. Його неприємно вразив патетичний вигук одного з колег: «Смотрите, мы непобедимы!..». Як людині толерантній і демократичній за природою мілітаризм та імперське мислення Степану Івановичу були противні. Художник переймався політикою, але неохоче про неї говорив, рідко ділився своїми думками, й одна з причин була у його непублічності. Сокровенне він звик довіряти своїй «чорній скриньці» — щоденнику, який дає уявлення про його становлення і розвиток як особистості.

Формулюючи власне credo, митець зазначав: «Можна просто декоративно передавати побачене, а можна прагнути до світла. Коли подібні удачі траплялися, то я називаю їх осяянням... Впевнений, коли щось писати, то лише проникливо, так, щоб це зачі-пало за живе».

Деякі з робіт, створених у Підмосков’ї, одесити могли бачити у 2009—2012 роках, на виставках в Одеському музеї західного і східного мистецтва, Одеському художньому музеї, галереях «Муза» та «Сади Перемоги», Будинку-музеї ім. М.К. Реріха. Географія участі у міжнародних виставках, починаючи з 1990-го, у С.І. Химочки широка — від Європи до Америки, від Близького до Далекого Сходу: Київ, Мюнхен, Нью-Йорк, Сан-Франциско, Х’юстон, Сеул, Назарет, Київ, Одеса, підмосковні Химки, Тушино, Долгопрудний.

Ім’я Степана Химочки значиться у багатьох мистецьких довідниках. Його творчості була присвячена стаття у щомісячнику «StudioD’Антураж» (№ 4, 2008). У 2007—2009 роках митець був удостоєний срібної та золотої медалей Міжнародної федерації художників, а в 2012-у нагороджений медаллю «Достойному» Петербурзької АМ і висунутий на здобуття звання «Заслужений художник Росії» (яке йому так і не присвоїли). У 2012-у в московському видавництві «М. Сканрус» побачив світ повноколірний альбом «Степан Химочка. Живопис. Графика» (рос., анг.), примірники якого автор подарував багатьом організаціям, у тому числі Одеській національній науковій бібліотеці, в колекції якої зберігається його кілька робіт, зокрема ескіз до картини «Сон» (1990-ті), та редакції газети «Чорноморські новини».

Було б справою честі провести у перспективі вечір пам’яті художника в культурних установах Одеси. Маємо надію, що спільними зусиллями інтелігенції міста й родини художника таки відбудеться тепер уже, на жаль, посмертна, ретроспективна виставка Степана Івановича Химочки — художника з іскрою Божою.

Володимир КУДЛАЧ.

Замість післяслова.

У 2012-у Степан Химочка довірив мені для ознайомлення два своїх щоденники останніх років з обривистими, епізодичними записами українською і російською мовами упереміж. Я давно його просив залишити спогади про себе, своє оточення, але він не поспішав, бо не звик до просторих і логічних викладів власних думок, а найбільше боявся, що сказане, у випадку публікації, може зашкодити йому як в одеському оточенні, так і в московському середовищі.

За деякими винятками, записи позбавлені подієвості, а завше стосуються політики, релігії, церкви і моралі, роздумів про мистецтво. Це й дослідження семантики слів, рідше — спогади. Ведення щоденника було намаганням вийти зі стану пригніченості, депресії, зберегти у далекій Московії свою ідентичність.

Серед книг Степан Іванович віддавав перевагу «Кобзареві», дуже любив музику, переважно класику. Заслуговують на увагу його думки про універсальність форми. Деякі з них викладені після відвідин у Москві Державного геологічного музею історії Землі ім. В.І. Вернадського.

19.11.2011.

Музика досягає «божьих пределов». Голос — теж… За звуками, що виникають, можна оцінити свої, зрозумілі тільки тобі, що у мозку, в душі істоти зародилися: птах співає, реве звір, співає людська душа. Які щаблі, яка висота! Бува, до НЕБА.

1.04.2012.

Говорят: мне скучно. Это если все познал, или дух твой не охватывает жизнь. Бог дает жизнь и так мало времени, и если ты с ним, то не до скуки, только видь и слушай, услышь.

Дивне диво каміння, камінці весною. Як зійде сніг, то на стежках і дорогах сяють дорогоцінністю, як диво-загадка. Звідки вони сюди потрапили, із яких країв, з яких часів, несучи тайну земних давен?..

Задумався, як сформулювати звуки музики, які йдуть теж з давніх-давен: від постукування, сигналу, голосу людини… аж до класики. Як повітря, музика заповнила безмежжя простору, зайняла в душі своє місце формою заданого звучання. Носиш її у собі, завагітнівши, поки не збагнеш уповні — чи то Рахманінов, чи Бетховен або Ліст. У кожного — свій стиль і характер, а форма у них тверда, як у каменю: кристалах, коштовностях і звичайних, простих, як земля.

Потрапивши в інститут до музею Вернадського, надивився див землі, вражений тайною… Та це ж музика землі віків, зафіксована навічно у земних матеріалах!..

7.04.2012.

Я сьогодні ніби паралізований. Пішов на базар у Химках, щось брав із продуктів. Звернувся до жінки, років за 50. Говорила з акцентом, думаю, «наша», і вставив своє слово, щоб узнала (огрядна, мабуть, за молодих літ була красунею). «Я з Ростова… Знаємо вас, западенців» (мало не сказала «бандерів»). Страшно, що зроблено з історією, як спотворили гідність людини, її характер. Мені важко це описати словами, це біль. Як поляки впізнають одне одного, євреї, азіати, а тут… «одцурається брат брата, і дитини мати»…

В.К.

НА СВІТЛИНІ: «Дивлюсь і бачу». Автопортрет. 2011.

1 Ірій, ирій, вирій — у древніх слов’ян благодатна, вічно тепла країна, куди на зиму відлітають перелітні птахи і де проживають душі померлих.

2 У деяких довідниках помилково вказана інша дата — 25.01.1937 або 1936.

3 Кричевський продовжував працювати у Києві й під час німецько-нацистської окупації. З наступом радянських військ у 1944-у, побоюючись розправи НКВС, утік до Бухареста. Згодом повернувся до Києва, однак був заарештований НКВС. Після відмови малювати Сталіна його позбавили всіх титулів, права викладати, а також майстерні. Помер від голоду за мольбертом у 1947-у. «Сам виноват!» — такою була реакція певного кола осіб, що близько знали видатного художника.

4 Етюд до однойменної картини С. Химочка подарував Одеській національній науковій бібліотеці у 2010-у, під час благодійної акції «Добрий янгол».