Вибір Юрія Отмарштайна

Юрій Отмарштайн, за словами Євгена Коновальця, — «людина з великою військовою освітою і кришталевою удачею», був видатним військовим діячем часів Визвольних змагань. До речі, нещодавно, 22 квітня, сповнилося 130 років від його народження.

Георгій — з родини військового, генерала російської армії, шведа за походженням, мати була гречанкою. У 1910-у закінчив Пажеський корпус, елітний навчальний заклад, що давав вихованцям першокласну військову освіту, гідну придворної і (в майбутньому) гвардійської служби. До навчання в корпусі допускалися винятково зараховані за найвищим повелінням сини та внуки осіб, які перебувають або перебували на службі в чинах перших трьох класів.

Після випуску Георгій (так його іменували під час навчання і на подальшій службі в російській армії) став корнетом 8-го гусарського Лубенського полку. Через три роки вступив до Миколаївської академії Генерального штабу, але в 1914-у повернувся у свій полк — почалася Перша світова війна. Про військові здібності й хоробрість Георгія Отмарштайна свідчать численні нагороди: ордени Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом, Святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів з мечами й бантом. За неповні три роки пройшов шлях від поручника до капітана, старшого ад’ютанта штабу Кавказького кінного корпусу. В червні 1917-го закінчив прискорений курс Миколаївської академії і був зарахований до Генерального штабу.

Політична ситуація, яка склалася в Росії після жовтневого перевороту, спонукала штабс-капітана Георгія Отмарштайна зробити вибір. І він пов’язав свою долю з Армією Української Народної Республі-ки. Ймовірно, вплинув приклад командира полку Івана Омеляновича-Павленка, брата Михайла Омеляновича-Павленка, який у березні 1917-го був одним з організаторів масової маніфестації під україн-ським національним прапором. Цей вибір і визначив його подальше життя. Дворянин, аристократ, він віддав усі свої сили і знання для захисту молодої Української держави. До загального списку старшин українського Генштабу Отмарштайн подав, зокрема, такі відомості про себе: «Уродженець України, розмовляю українською мовою, володію також французькою, німецькою». Після цього змінив ім’я Георгій на Юрій, Юрко.

Службу в українському війську розпочав у лавах українізованого Лубенського сердюцького кінно-козачого полку, підтримав антигетьманське повстання. Після перемоги Директорії очолив штаб Осадного корпусу військ Української Народної Республіки. Згодом — штаб 2-ї дивізії Корпусу січових стрільців, з якою брав участь у запеклих боях проти більшовицьких і білогвардійських військ влітку та восени 1919 року.

Командиром корпусу був Євген Коновалець, і начальник штабу Юрій Отмарштайн став наближеною до нього людиною. Відтак одним з першим приєднався до організованої полковником Коновальцем 1920 року Української військової організації (УВО), осередком діяльності якої стала Східна Галичина. УВО провадила таємну роботу й на українських землях, окупованих більшовиками. За цей напрямок якраз і відповідав Отмарштайн. Він керував розвідувальною, інформаційно-пропагандистською роботою та налагодженням сталих зв’язків з повстанськими групами на окупованій частині України.

Восени 1921-го взяв участь в останній спробі підняти населення України на боротьбу проти більшовицького режиму — Другому Зимовому поході Армії УНР. Очолював військову операцію генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, а Юрія Отмарштайна призначили начальником штабу. Він розробляв план походу та вів детальний щоденник, який згодом ліг в основу звіту для головного отамана Симона Петлюри. Опублікований у 1930-у львів-ським часописом «Літопис Червоної Калини» і перевиданий в 2006-у «Військово-історичним альманахом» у Києві (зі вступним словом Михайла Ковальчука) цей звіт є одним з основних джерел до історії Листопадового рейду.

Похід виявився невдалим. Однак полковник Отмарштайн відзначав і деякі обнадійливі наслідки: «Рейд цей наочно показав населенню великого району від кордону аж по Київ, що боротьба за волю нації не припиняється і що большевицька влада насправді не є такою могутньою, як це могло здаватися тим, хто находиться під червоним терором, і що для цієї боротьби потрібна лише міцна організованість самого населення. Рейд цей вніс дезорганізацію і до певної міри паніку серед багатьох червоноармійських частин: він до певної міри підірвав авторитет радянської влади в очах населення, вніс руйнацію в організацію вивозу продналогу з України до Росії».

Підготовлений звіт дуже не сподобався Юркові Тютюннику, який вважав себе єдиним керівником походу й фактично відмовився підпорядковуватися Петлюрі як головному отаманові військ УНР. У середовищі інтернованих українських військових почався розкол на прихильників Петлюри і прихильників Тютюнника. Полковник Отмарштайн, звиклий до субординації, підтримав головного отамана. Можливо, це й призвело до трагедії, яка сталася вночі 2 травня 1922 року: Юрій Отмарштайн був застрелений у таборі для інтернованих українських вояків у селі Щипйорно під Калішем.

Цей злочин, не розкритий тоді ні польською полі-цією, ні службою безпеки українського війська, залишається загадкою дотепер. Убивцю так і не знайшли. Основних версій щодо причетних є кілька: більшовицькі агенти, польські спецслужби або люди з оточення Юрія Тютюнника чи Симона Петлюри. Справа дійшла до того, що у вбивстві Отмарштайна публічно звинуватили один одного полковник Роман Сушко (у січні 1944-го також убитий за загадкових обставин у Львові) та начальник контррозвідки уряду УНР полковник Микола Чеботарів. Про цю трагедію кожен з них написав книжку: Сушко — «Хто вбив полковника Отмарштайна?», а Чеботарів — «Невдала регабілітація Сушка-убійника».

Юрія Отмарштайна поховали на цвинтарі польського міста Каліш. На похорон зі Львова приїздила його дружина Олена Дмитрівна, якій Роман Сушко пообіцяв за «першої нагоди перевезти Юрасеві кости з чужини на Рідну Землю». До проголошення незалежності України такої можливості не існувало, але не зроблено цього й донині.

Насамкінець, додам, що два молодших брати Юрія Отмарштайна також брали участь у боротьбі за незалежність України: Борис (1893—1919) — помічник командира 1-го Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР, застрелився, коли його підлеглі вирішили перейти на бік денікінців (або застрелили); Гліб (1896—1918) — корнет 1-го Кримськотатарському полку, загинув під Євпаторією, захищаючи Кримську Народну Республіку від навали більшовиків.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.