Дмитро ШУПТА. Вірші

Відколи до зубів самоозброївсь,
Сонет шалені ери поборов.
 
Дант і Шекспір,
Петрарка і Камоенс
Живуть з Франком,
як Рильський і Зеров.
 
Новий час від сонета
не відмовивсь,
Як влив Павличко
молодечу кров.

Декларація виклику

Диптих

1

Нема на знищення управ.
Щезає праліс…
царський соболь…
Але існує світу модуль,
Окрім навальних чорних справ.

Подумай хвильку, будь ласкав,

Чи зішкребе з нас чванство

скобель,

Що коронований Чорнобиль

Коронавірус обскакав?
 
Він у китайському Ухані
Рвонув і вирвався на світ,
 
Щоб очередились захланні
Від плетива псевдоеліт.
 

Хоча і ми — не бездоганні,
Та не поляжем під закіт.

2

Нас гаспид видушить північний
Затявся, взявши під каблук,
Штовхає в хаос горя й мук,
На шлях приниження панічний.
 
На чин ми стали героїчний
Кривавих спекаться звірюк
І не потрапити на крюк.
Відомо, що народ ми — вічний!
 
Читає мумія папірус
Й розкопок знаки кам’яні.
 
А Всесвіт коловертить Giros* —
Нас вивіряє день при дні.
 
Не втопить світ коронавірус
У пандемічному вогні.

________

• * Круг зодіака (грец.)

Удай

В санскриті Удай —
значиться «вода»,
Відлунена у десять тисяч років.
Від першопредка,
перших його кроків
Пізнань опанувала нас жада.
 
Були братання й люта ворожда,
Але не мали предки лежебоків.
Вони платили рідко
дань оброків,
Хоч іноді і тисла їх нужда.
 
Скликав трубач походи у ріжок
І Удай забував про власне горе.
 
По Удаю вів чайки ватажок
На Запорожжя й далі —
в Чорне море.
 
Про долю річки знову
ми вкоторе
Деталі добуваємо з книжок?..

Мадонна

Ти явлена із неземного лона,
Щоб увібрати
вічний біль Землі.
І шлях тобі висвітлюють в імлі
Сузір’їв незліченні чисті ґрона.
 
Тебе обсіли діточки малі —
Їх не одна чигає перепона.
Уже над ними каркає ворона
Із вироком на чорному крилі.
 
А Ти їм в руці яблука даєш
Із іншими плодами берегині,
 
За їхню Долю молишся безмеж,
Їм світиш,
ніби Сонце з небосині.
 
Є все у тебе, наче у Богині,
Чого ніколи вже не відбереш.

Ольвійська монета

Диптих

1

В які часи потрапили на аверс

Над «OLVIO» і Сокіл, і Дельфін?

Можливо, розгадають опостін,

Як темрява відмовиться

від каверз.

Старі події залягли на траверз

Й волають глухо

із найдальших гін,

Де на монету в ери перемін

Вапняк поналипав,

неначе намерз.

На золото.
Але про нього пам’ять
Цінніша за коштовності усі.
Тут і ясного дня туманна зам’ять
Світанками ховається в росі.
 
І чом це маю докорять вікам я,
Що ти явилась у своїй красі?

2

Там, де зливаються Дніпро
й Південний Буг,
Там де Парутине,
на березі лиману,
Руїни Ольвії занедбаного стану
Зазнали, в час байдужості
й наруг.
 
…По голубіні вод пливе
о веслах струг
В країну наших предків,
бездоганну
З Еллади, де думками
я пристану.
Там явиться Гомер —
наш вічний друг.
 
Одначе «Іліаду» й «Одіссею»
Гомер уже не зможе проказать,
Бо я про нього не писав есею,
Як робить це учена наша рать.
 
Я тільки для Ольвійського музею
Хотів би хоч монету відшукать.

Греки і ми

Тисячоліття здиміли в кострі…
Ми — греки?
Всі ми — вихідці з Мілета?..
Ми заснували Тіру на Дністрі
І вам свого лишили амулета.
 
Ми знищили перекази старі
І скрізь свої розставили тенета.
Тримаєм на кинджальному вістрі
Геть кожного історика й поета.
 
Але із незам’ятних часів,
До греків, тут були аборигени.
 
Шуміли в них урочища лісів,
Дзвеніли в них і Трої,
й Карфаґени…
 
У крові зберегли ми їхні гени,
Щоб наш народ у часі не зопсів.

Арії

Які дими котилися й тумани,
Однак ясній молилися зорі
Ви, арії-орійці-оріяни
З Аратти, що з’явилась на Дніпрі.
 
Боролися ви й лікували рани,
До праці прокидались назорі,
Ви славою покрилися, слов’яни,
І мали всі б купатися в добрі.
 
Але вам шлях вкривали ожеледи
І поставали до небес бескеди,
 
Палив вам ворог збіжжя ожереди,
Та з вас не вийшли вбивці
і скареди!
 
Не готи ви, не кельти і не шведи,
Ведичні арії, творці «Ріґведи».

Сонет Сонця

Всевишній Сонце відкував,
Порозсипав зірок шкремітки,
Можливо, це — єдині свідки
Його святих небесних справ.
 
Та роси, що на стеблах трав,
Які з’явилися нізвідки,
Яко зірок високих дітки —
Скарбони молодих отав.

Ніхто їх не загріб до клітки,
Ніхто на них не має прав.
 
В росинні крапельки-позлітки
Сонця Всевишній поховав.

Мільярдні зоряні нагідки
Землянам Бог роздарував.

Медвин і Шайтан-Медвен

В нас диво —
скрізь, куди ти не ступи,
Лишень не відхиляйся
від моралі.
Не всі знайшлися
скіфські пекторалі
І допотопні Медвинські стовпи.
 
Багаті ними гори і степи,
Чого немає в Альпах, на Уралі…
Це не якісь коштовності-коралі,
Над котрими в степу
гніздо скопи.
 
Я будь з ким сперечатися ладен:
Стовпи значніше
вищі понад гори.
 
Не заховають їх ніякі нори —
Вершини їх між світових імен.
 
Пролежали, не маючи опори.
І де той Медвин?
Де Шайтан-Медвен?!.

Сонет подяки

Пацюк зірок не бачить у коморі,
Зірок не бачить вбивця наш
і кат.
Але зірки є у Дніпрі і в морі —
Не видають їх звідти напрокат.
 
У веслярів спадають з весел
зорі,
А в гробокопів, мабуть,
із лопат…
Мене чекала зірка в дні суворі,
Дарована узгір’ями Карпат.
 
Осяяні зорею всі ми, браття,
В краю, де знов піднявся
дим пожеж.
 
Ти, зоре в небі,
родом із багаття,
Освітлюєш всі простори
без меж.
Прийми подяку,
любе Прикарпаття,
З південних
Припонтійських узбереж.

Мій предок

Диптих

1

Коли до Магомета і Аллаха
Жили Боги в Єгипті Шу і Пта,
Мій предок добре шупив,
розумаха,
Його не закаляла глупота,
 
Щокрок його очікувала плаха,
Лиха розправи й злоби сліпота,
Бо шанувала птаха і комаха
І Всесвіту корилась ліпота.
 
Страждань він чашу
осушив неспиту —
Відстоював сповідане своє,
 
Обходив непорядну оковиту,
В мені Його Дух нині повстає.
 
Є прізвище моє
в томах санскриту,
В єгипетських анналах також є.

2

На Нілі правив
Дух Повітря — Шу,
Підкорюючи
піднебесний простір.
Його не полишала
скромна простість,
Про що розголосити поспішу.
 
Його веління — в шумі комишу…
Та поки не потрапив я на протір
І не ведуть мене кати
на розстріл,
Нащадкам я, що можу опишу.
 
У древніх єгиптян таки набрів я —
І раптом прояснилось дочиста?:
 
В бою я не стискав меча руків’я
І не зазнав удару копита…
 
Завдячую я прізвищу з предків’я
Обом богам Єгипту — Шу і Пта.

Відпис

В.К.

Сонетна форма істинно тонка,
Хоча вона, відомо, невеличка.
Шедеврів безліч
у Дмитра Павличка,
Прямого учня славного Франка.
 
 
І тут щораз питання виника:
Що головне — чи сам буряк,
чи гичка?
Бо тільки в цім —
одвічна заковичка,
Як позначає майстрова рука.

А нанизать чотирнадцять рядків
Без почуття і без нової думки
 
Давно вже здатні
навіть недоумки.
Склепати їх без нют і молотків
 
На схилах Ланжерона
або Чумки
Зуміє чи не кожен з мастаків.

Золоті ворота

Земна Планета,
мов жива істота,
У плетиві колючих загорож:
У Києві є Золоті Ворота
І в Кара-Дазі дивному також.

 
А ми цьому дивуємось, простота,
Чому біля воріт нема сторож?
Чудова Україна сутозлота,
Її й тепер проймає дикий дрож.

Давно скарби
сусід розшарпав ближній —
Старчихою пустив
з торбами в світ.

Засіяну біду ти ще раз вижни
І відроди жагу своїх еліт!
 
Як в океані айсберг дивовижний —
Прообраз наших Золотих Воріт.

Спогад

Рудим, чорнявим, білорусим
З Джанкоя, з Луцька і з Баку
Молитись в горах будяку
Нам безбородим і безвусим.
 
Всі ми брудні, мов сажотруси —
Зве море неподалеку
Й гора над морем в Судаку,
На котру вибратися мусим.
 
Позаду мріє Кара-Даг,
Суворі допотопні скелі.
 
Ти бач, турист чого забаг?
Поторсать хмар легкі куделі!
 
Мов фараонів саркофаг,
Гора у чаші цитаделі.

Вітчизна

В тобі скипає осоруга й лють,
Вітчизно. Та які ворожі сили
Тебе приспали тяжко,
спопелили
Й прийти тобі до памку
не дають?
 
Вони у душу знов тобі плюють,
Вони твої надії підкосили.
Тебе такі уразили бацили,
Що ти уже свою втрачаєш суть.
 
Проснись! Отямся!
Очередься сп’яна
І розпрощайся з іміджем недбах,
 
Кохана Україно християнна,
Ти вже давно злетіла, наче птах.
 
Тож пошануй
свого Волхва Шаяна
З його болючим словом
на вустах.