Валентина СИДОРУК. Літературні роботи

Він тягнув її за руку, повторюючи:

— Мамо! Мамо! Пішли додому!

Врешті й бугаєподібний прийшов до тями, блиснув злим оком на хлопця. Та жінка раптом спритно вислизнула з його обіймів, підхопилася з ліжка й залепетала:

— Синку!.. Ну чого ти? Все нормально… Ти їв? А уроки зробив? Мабуть, знов сьогодні три п’ятірки приніс? О! Він у мене молодця!

Погладила сина по голові й переможно обвела всіх п’яним поглядом. Він не випускав материну руку.

— Любко! Випий ще з нами! — за-пропонував господар, наливаючи всім.

— Любко, давай! — кликала крива Люся.

Жінка вже лаштувалася сісти за стіл, та син упевнено повів її до дверей:

— Ти не Любка, мамо, ти — Любов, ти — Любов, ти — Любов!..

…Зачинилися двері за матір’ю й сином. В хаті запанувала мертва тиша. Потім господар шумно зітхнув, долив собі в гранчак горілки, підніс високо і зі словами «За любов!» швидко випив. Занюхав хлібом і твердо промовив, ні до кого не звертаючись:

— А Любку щоб я більше не бачив на наших п’янках!

У лікарні

У перев’язувальну — черга. Топчеться жіноцтво — краса, прибита безжальною хворобою. Молоді й старі, худі й товсті, гарні й не дуже — всі тут однакові: мають підступного ворога.

Біля дверей стає тендітна чорнява жіночка.

— А ви чого там стали? — схоплюється сердита бабця. — Ви ж за мною стояли!

— Та ні, — виправдовується та. — Я попереду. За вами жінка в жовтому костюмі…

— Самі переплутали чергу, — не здається бабця.

— Та чого ви, — посміхається дебела тітка. — Хіба ж на електричку запізнюєтесь?

Усі вмить заусміхалися.

— А таки й поспішаємо, — зацокотіли дві Галі, які здружилися тут, у відділенні. — Хочемо чаю попити з лимоном…

— Та ви що! — залунало звідусіль. — Цитрусові нам не можна.

І пішли далі розмови про те, що можна, а чого не можна; всі ділилися своїми бідами й чудодійними рецептами. Авторитетом тут виступала респектабельного вигляду жінка, у якої на всі питання були відповіді. Бабуньки аж у рота їй заглядали, слухаючи. Молоденькі дівчатка розгублено озиралися. Не розуміли, як можна сміятися з таким «страшним діагнозом», розказувати анекдоти, ділитися рецептами.

— До всього людина звикає, — по-філософськи прорекла Міла — висока, ставна жінка, — а потім напружує всі сили й енергію для боротьби з недугою. Головне: вірити, що видужаєш…

— Хто крайній? — «підпливає» молода гарна жінка. Всі погляди зосередились на ній. Макіяж на обличчі, губки свіжі, вишневі. Що ж, це теж боротьба з недугою…

Перев’язуючи спортивного вигляду жіночку, лікар питає:

— Хочете додому?

— Ні, не хочу! — випалює та. — Мені тут сподобався гороховий суп і манна каша на воді…

Ось потягнулися всі до аптеки. Хіба ж хочеш? Треба! Переживаєш там справжній головний біль від чеків на «сотні». Вигрібають жіночки останнє з гаманців. Це теж боротьба за виживання. Тільки шелестять, бідні: «Невже не може держава зупинити це свавілля з цінами на ліки?».

«Виписують» — магічне слово. Дзвінки рідним: приїжджайте, забирайте… Склала сумки, склала руки, чекає, посміхається… Наче й не їй доведеться поїздити кілька тижнів на перев’язки, наче й не їй ще треба витримати опромінення чи хіміотерапію.

Гримить каталка — стихають усі розмови, пошепки рахують: «Це п’ята сьогодні…».

Розселяють по палатах, де після-операційними опікуються всі хворі, допомагають вийти з наркозу, а пізніше — доносять усі лікарняні премудрості. Та це так, для заспокоєння… А керують процесом медсестрички, їхні вправні руки все встигають: «Поміряємо температурку», «Зробимо укольчик». Тому й хворі незмінно називають їх «Оксаночка», «Олєчка», «Анєчка».

Майже пошепки, з благоговінням хворі промовляють: «Іван Іванович дозволив», «Давид Отарович прописав», «Андрій Євгенович рекомендував». Як же: посланці Божі на цій Землі, що рятують людей!

Кожна молиться подумки, звертаючись до Бога і свого лікаря.

Після обіду — відпочинок. Тихо. Тільки в коридорі міряє кроками відстань знервована дама. Бурчить невдоволено:

— Скільки можна! Вночі хропе, вдень хропе… Нема спокою.

Після 14-ї години — відвідування хворих родичами. Оце потужні ліки! «Як ти себе почуваєш?». Що скажеш? «Нормально». Бо таки нормально — зовні. А всередині — болячка краще знає…

Баночки, скляночки, різні смаколики. Все дуже смакує, бо ж від рідних людей!

Увечері — в очікуванні серіалу. «Як ви думаєте, вони зустрінуться?» — хвилюються жіночки. «Вона ж так страждає, бідна», — трохи не плаче бабця з двома паличками.

Після серіалу — новини. А новини ж — одна другої «краща»! Бабусі не встигають охкати. Тільки одна з гусячим пушком на голові втретє стривожено допитується: «А Ляшко йде в президенти?». «Іде, — заспокоїла її сусідка. — Як візьме вила — враз порядок наведе!». «Свят! Свят! Свят!» — перехрестилася «кульбабка» й швидко покинула «кінозал».

Вечеря. Процедури. Хто сплакнув, хто почитав, хто помолився… «Спаси, Господи…».

Мамологічне відділення засинає.